А там! — наче й тепліше стало: красота, кругом доріжечки позастелені, і на тубаретах доріжки, і на лавах доріжки, віконця мереживами серпанковими позавішувані, все сміття у кутки позаметене та берестою прикрите, його й не видно, хіба шо повонює; а свічок — страшне скільки, тільки жодна не горить. Вогню ж нема. І Нікіти Іванича нема. Потім хтось Бенедикта у спину ткнув: сідай, голубчику, Федіру Кузьмичу не ндравиться, як хтось стовбичить. Бенедикт сів, заціпенів і дивиться.
І всі також заціпеніли, і тихо, аж мертво стало. І з-за дверей крочки такі дріботливі: тук-тук-тук, — і в хатні сутінки, на багряну постілку заходить сам Федір Кузьмич, слава йому.
— А от і я, голубчики, — промовляє.
І од страху та радості в голові у Бенедикта наче жар розгорівся, а в грудях наче якийсь простір розширився, а серед того простору наче кулак зціпився, підперло і нема чим дихать. І дивиться Бенедикт наче крізь туман, і тільки й дивується: ти ба, а Федір же Кузьмич не вищий за Котю, ледве-ледве Бенедиктові по коліна. Тільки в Коті руці масєнькі, пальчики рожеві, а у Федіра Кузьмича ручищи наче заслінки у печі, і ворушаться, без кінця ворушаться.
— Нє ждалі? — промовляє Федір Кузьмич, засміявшись. — То я таку картину хочу намалювать: "Нє ждалі", еге. Всім, мабуть, сподобається. Там, ета, один заходить, а другі, значить, здивувалися, аж попідхоплювалися. То будем розмовлять, чи шо. Як живете, шо поробляєте?
— Переписуємо, Федоре Кузьмичу! — загомоніли голубчики, а Федір Кузьмич засміявся, і багато які теж засміялися, наче їм од серця одлягло: ти ба, який Федір Кузьмич, слава йому, простецький виявився; то може, нема чого й боятися, хіба шо як у нього руки сіпаються.
— Ану, я теж присяду, — знов засміявся Федір Кузьмич. — Охота ближче до народу, еге.
Головою покрутив, всіх роздивився, та й стриб Оленьці на коліна. А вона його упоперек живота схопила, прям як Котю, і держить. І не боїться.
— Держи добре, бо впаду, еге, — каже Федір Кузьмич. — Під пахви держи, обома руками. Тільки не лоскочи, еге.
— Раді зустрітись, Федір Кузьмич! Довгої жизні! — заговорили голубчики. — Сподобились! Спасіба вам!
— Спасіба вам за ваше іскуство! — вигукнув Васько Вухатий.
— Спасіба за те, шо ви є! Спасіба! — то жінки.
— Я завжди був радий встрєчам з еньтєлігєньцієй, еге, — Федір Кузьмич голову вивернув і знизу Оленьці у личко подивився. — Особливо коли мене тут такі красотулечки під паховки держать. Вєрна? Тільки не лоскочи.
— Вєрна, Федір Кузьмич, — озвались голубчики.
— Оце думаю картин багацько понамалювать, — сказав Федір Кузьмич. — Якшо, канєшно, ржавлі настачу, еге.
Тут уже геть усі розвеселилися: вже чого-чого, а ржавлі кругом хватає.
— Та збудую хату, велику-превелику, картини понамалюю та на стіни цвяшками поприбиваю, — ділився Федір Кузьмич. — І на свою честь назву: Каблуковська, мовляв, галерея. Як хто не знає: Каблуков моє фаміліє.
Так усі й заржали: та хто ж цього не знає.
— Вапроси будуть? Мо', шось непонятне казав, то спитайте. За це ж гроші не беруть, вєрна?
— Вєрна! Ой, вєрна, Федір Кузьмич, довгої вам жизні! — закричали голубчики. — Правильна! От у саму точку попали! Ну до чого ж вєрна, оце в акурат в саму середину! Точно! Точно! Так і є!
— А картини — це шо? — Оленька озвалася.
Федір Кузьмич, слава йому, знов голову вивернув і знов на неї подивився.
— А от побачите. Сурприз вам буде. То наче картиночка, тільки фарбована. Я сужет один придумав, а смішний, — страшне. Там один голубчик мишака їсть, а другий, значить, до його в хату заходить. А той, шо їсть, значить, мишака ховає, шоб отой, другий, собі не забрав. А називатиметься… "Завт-рак а-ріс-та-кра-та", отак. А іще чого надумав. Оце красив якось картину, та чогось вона у мене не дуже вийшла. Назвав "Дєман". Ну, я там усе синім позакалякав, еге. Так оце ж я й надумав її вам у Робочу Хату подарувать, еге. Десь тут і повісьте, чого вона у мене валяється. — І рукою махнув: — Подать її сюди.
Якийсь один із почту за пазуху поліз, скриньку берестяну дістав, зі скриньки ганчірочку вийняв, розгорнув, — а там сувія обрізок, чи шо, — береста, не береста, а трошки біліша буде. Тонка-тонка. Учетверо складена. Розгорнув, а там таке шось яскраве-яскраве, глянули, — і не поймеш, чим же воно так намальоване, і все насправді синє. Подали Федіру Кузьмичу, він тую картину ручищами розгладив і назад подає:
— Хто тут у вас старший? Повісь на стінку.
Костянтин Леонтичу саме кляп із рота вийняли, — очухався трошки; він голосніше за всіх вигукнув "спасіба", тоненько так і голосно, наче козляк, прямо Бенедиктові над вухом: оглушив, бля. А Бенедикт не знав, шо його й думать: перший свіжий страх наче розвіявся, а замість нього на душі — смутно, чи шо. Нада б сильніше благоговіть, а благоговіється якось слабенько, чи якось так… Кривенько якось. От якшо на землі розпластатись, чи може рачки, коліна підігнувши, а руки отако наперед та у сторони розкинуть, а лобом об підлогу битися, — тоді краще виходить. Не даремно ж придумане. Тоді захоплення аж прямо пре з тебе, як все одно відрижка; так буває, коли мочених хвощів напузиришся: у животі пече-прихвачує, а з утроби через горлянку все бульки, бульки виходять. А на тубареті сидячи — хіба ж то захоплення? Прям наче ти, простий голубчик, Найбільшому Мурзі рівня: ти собі сидиш, і він собі сидить; він тобі агов, і ти йому агов. Так це ж не діло. І навіть, чуєш, унутрі де й не взялося грубіянство, і заздрощі беруть: агов, Мурзо, а чо' це ти на Оленькиних колінцях розсівся? Ану злазь. Бо зара зсадю. Подумав, — і ще більше спохмурнів: ти ба. Шо він про Федіра Кузьмича зараз представив. Та шо ж це таке?
Тут Варвара Лукинишна несміливо так озивається:
— Федір Кузьмич, я тут хотіла запитати… м-м-м… У вас в стіхах всьо настойчівєє прєваліруєт образ каня... Поясніть, будьте ласкаві, шо таке "конь" ?..
— Шо-шо? — перепитав Федір Кузьмич.
— Конь...
Федір Кузьмич посміхнувся і головою похитав.
— Самі, значить, не можемо... Самі, значить, не впораємось, я-я-ясно... Ану, хто вже й здогадався?
— Мишак, — хрипко вирвалось у Бенедикта, хоч він і наказав собі мовчати: так на душі кепсько було.
— Отак, голубонько. Бачите? Голубчик сам здогадався.
— А як же ж тоді "крилатий конь"?— непокоїться Варвара Лукинишна.
Федір Кузьмич спохмурнів і руками посіпав.
— Із крилами мишак.
— А як розуміти: "скрєбніцей чістіл он каня"?
— Так ви ж, голубонько, сирого мишака не їстимете? Шкурку знімете, аякже? А якшо з його суфлє чи бланманже збиватимете, то і м'ясце пообдерете, так же ж? А може, ви надумали з отого мишачка, наприклад, пті-фрі а ля мод на арєхавай кулісє зготувать, чи може під бешамелькою запекти, з крутонами? А то ще мишенят малесеньких наловиш, і бігом з їх шнель-клопс накручувать, блинчатий, з валаванчиками? Та невже ж ви їх і не почистите? — Федір Кузьмич посміявся так недовірливо і головою похитав. — Га?! Учить мені вас, чи шо. Ви думаєте — то мені забавка, сочинять? Ізводиш єдиного слова ради тисячі тон славєсной руди, еге. Вже й забулися? А я ж про це й сочиняв. Нє спі, нє спі, художнік. Нє прєдавайся сну. Та й без того іскуства хтозна-скільки роботи: день у день ізобретаєш, бігаєш-мотаєшся, аж, бува, голова не варить. Та на мені ж усьо государство. Другий раз нема коли й посидіть, руки склавши. Оце, не далі як сьогодні, Указ сочинив, десь на тижні буде, еге ж. Хароший, інтересний. Ще спасіба скажете.
— Слава Федіру Кузьмичу! Довгої жизні! Заранєє благадарні! — закричали голубчики.
Тут двері відчинились і зайшов Нікіта Іванич. Всі на нього обернулися. І Федір Кузьмич теж. А той зайшов як до себе в хату, чимось незадоволений, у бороді ржавля, шапку не зняв, на коліна не впав, очей під лоба не закотив. Навіть не заплющився.
— Доброе утро, граждане. — Роздратований такий. — Ведь неоднократно просил: поаккуратнее с печами. Следить надо. Старого человека постоянно гоняете.
— Істопник Никита, знай своё дело, разжигай печь! — закричав Шакал Дем'янич страшним і громовим голосом.
— Вот что, Шакал, вы мне тут не тычьте, — аж завівся Нікіта Іванич. — И не указывайте!.. Мне триста лет, и я бюрократического хамства ещё при Прежней Жизни навидался, благодарю покорно!.. Это ваша задача, ваша э-ле-мен-тар-ная задача: поддерживать минимальный порядок! Ваши коллеги пьянствуют, а вы меня дёргаете по пустякам. А в массовом алкоголизме, Шакал, отчасти и ваша вина. Да-да!!! Не первый раз вам говорю!!! Вы не склонны уважать человеческую личность. Как и многие, впрочем. И ваш ветеранский статус, — Нікіта Іванич голос підвищив і кривим пальцем по столі постукав, — попрошу не прерывать! ваш ветеранский статус не даёт вам права меня третировать!!! Я такой же хомо сапиенс, гражданин и мутант, как и вы! Как и вот, — рукою показав, — остальные граждане!
Всі давно вже звикли й знають, шо Нікіту Іванича нема чого й слухать: хтозна-шо верзе, а сам, мабуть, і половини не розуміє.
— Тута сам Фёдор Кузьмич, слава ему, присутствуют!!! — аж затрусився Шакал Дем'янич.
— Туто я прісуцтвую, — кашлянув Федір Кузьмич. — Та розпалюйте уже, голубчику, Бога ради, бо вже й нозі змерзли. Розпалюйте, нашо ото сердитись.
Нікіта Іванич тільки рукою махнув. Із незадоволенням. І пішов до печі. А шо неабихто, сам голова государства пресвітлими відвідинами ощасливив, шо бесіду з народом веде, шо роздумами своїми государственими ділиться, шо картину в дар передати зволив, шо варта з гаками та алебардами аж заціпеніла струнко, шо Костянтин Леонтич знов із кляпом в роті сидить, вірьовками пов'язаний, шоб не смів, шо у Варвари Лукинишни від хвилювання всі гребінці ходором ходять, шо підлога багряними доріжками застелена, прикрашена, — то йому наче все одно. Личаками прямо по казьонних доріжках пішов, грязюки понаносив. Всі мало не поумлівали.
— Ну, хорошо, где дрова? — буркнув так незадоволено.
Малі мурзи з дровами підбігли, у піч повкидали. Всі дивляться, і Федір Кузьмич дивиться, і Бенедикт дивиться: ніколи він не бачив, як Старший Істопник у печі розпалює. Та у нього ж і в руках нічого нема. І з кишені нічого не стирчить.
Навпочіпки сів. Посидів. Подумав. Голову вивернув і всіх очима обвів. Ще подумав. А потім як розкриє рота, так я-я-як хукне: ху-у-у-у-у-у-у-у-уххххх! І з рота йому, струменем-вихорем вийшов, клубочучись, вогонь і увійшов до печі, і гахнуло-загорілось у широкій печі, і затріщало, роздуваючись, жовтими язиками полум'я, немов Окаян-дерево у весняному цвіту.
І од страху та людського крику знов помутилося Бенедиктові в голові, тільки й бачив, як Федір Кузьмич ручищами штовх, на підлогу стриб, — і тікать.