Доктор Лупмен, відчувши той галас, вибіг з кабінету, опитав, що сталося. і, звичайно, заявив, що дасть доброї прочуханки Доббінові, але Каф, що тим часом трохи оклигав і вже промивав рани, сміливо сказав:-Це я винен, а не Фіга Доббін. Я бив малого хлопця, от вів мене й провчив.
Цими великодушними словами Каф не тільки врятував переможця від кари, але й повернув собі владу над хлопцями, якої ледве не втратив через поразку.
Малий Осборн написав додому батькам такого листа про цю подію:-"Люба матусю!-Певне, ви здорові. Я був би вам дуже вдячний, якби ви прислали мені пиріг і п'ять шилінгів. Тут у нас відбувся двобій Кафа з Доббіном. Каф був верховодом в нашій школі. Вони сходилися тринадцять разів, ї Доббін добре полатав йому боки.
Отже, тепер Каф уже на другому місці. Вони билися через мене. Каф лупцював мене, бо я розбив пляшку з молоком, а Фіга не витерпів ї заступився. Ми прозиваємо його Фігою, бо його батько бакалійник — Фіга і Радж, Темз-стріт, Сіті. Я думаю, що коли він бився за мене, то ви повинні купувати чай ї цукор у його батька.
Каф їздить додому щосуботи, але цієї не поїде, бо має під очима 2 синці. По нього приїздить білий поні і грум у лівреї на гнідій кобилі. Я хотів би, щоб татко подарував мені поні. Залишаюся вашим слухняним сином.
Джордж Седлі Осборн
P. S. Привітайте від мене маленьку Еммі, я вирізую для неї з картону карету.
Можна, щоб пиріг був з родзинками, а не з кмином? "-Завдяки своїй перемозі Доббін. неймовірно виріc в очах у всіх школярів, і прізвисько "Фіга", досі тільки зневажливе, набрало тепер шанобливого відтінку і стало таким самим популярним, як кожне інше пестливе прізвисько в школі.
"Кінець кінцем він не винен, що його батько бакалійник",— заявив Джордж Осборн, що хоч був малий, а вже мав неабиякий авторитет серед вихованців доктора Лупмена. І всі з ним радо погодились. Відтепер вважалося підлістю глузувати з Доббінового походження. "Фіга стало ласкавим, пестливим прізвиськом, і жоден, лакуза-наглядач більше не зважувався брати хлопця на сміх.
Нові обставини сприятливо позначилися на здібностях Доббіна. Він робив величезний поступ у шкільних науках. Сам незрівнянний Каф, своєю ласкою дивуючи і змушуючи червоніти Доббіна, допомагав йому перекладати й завчати латинські вірші, "муштрував" його після, уроків, і успішно перетяг з молодшого класу в середній, навіть там забезпечивши йому непогане місце. Виявилося, що хоч Доббін не мав хисту до класичних мов, зате в математиці був дуже кмітливий. На радість усім, він вийшов третім з алгебри на публічному літньому іспиті і отримав у нагороду французьку книжку. Треба було бачити обличчя його матері, коли сам доктор вручив йому "Телемаха" (такий чудовий роман!) з написом "Gulielmo Doufim" перед усією школою, батьками й родичами. Школярі на знак схвалення й симпатії заплескали в долоні. Хто б міг описати, як почервонів і збентежився Доббін, як незграбно він брав подарунок, і хто б міг порахувати, скільки ніг він настоптав, повертаючись на місце. Стрий Доббін, його батько, вперше відчувши повагу до сина, дав йому при всіх дві гінеї. Більшу частину тих грошей хлопець витратив на частування для всіх школярів, а після канікул повернувся вже у фраці.
Доббін був надто скромний, щоб допустити, ніби щаслива зміна в його житті була наслідком його власної великодушності й відваги: якимось дивом він дійшов висновку, що всі свої успіхи завдячує тільки посередництву й прихильності малого Джорджа Осборна, і відтоді запалав до нього такою любов'ю й відданістю, яка буває тільки в дітей; такою самою відданістю, яку у чарівній казці незграбний Орсон відчуває до прекрасного Валентина, свого переможця. Він обожнював Осборна й поклонявся йому. Ще до знайомства з Осборном він потай захоплювався ним. А тепер він став його служником, його собакою, його П'ятницею. Він вірив, що Осборн втілює в собі всі чесноти, що він найвродливіший, найвідважніший, найрозумніший і найвеликодушніший хлопець на світі. Він ділився з ним грішми, купував йому безліч подарунків — ножиків, пеналів, золотих брелоків, цукерок, співочих пташок і фантастичних книжок з великими кольоровими малюнками, що зображували королів та розбійників; на багатьох із них можна було прочитати напис: "Джорджеві Седлі Осборну, есквайру, від вірного товариша Вільяма Доббіна". Ці ознаки пошани Джордж приймав дуже прихильно, як і личило такому винятковому хлопцеві.
І ось лейтенант Осборн, прийшовши на Рассел-сквер того дня, на який була призначена прогулянка до Воксгола, заявив дамам: Місіс Седлі, думаю, що я не завдам вам великого клопоту: я запросив Доббіна, одного свого товариша, пообідати у вас, а потім піти з нами у Воксгол. Він майже такий скромний, як Джоз.
Скромний? Дурниці! — сказав товстун і кинув переможний погляд на міс Шарп.
Так, скромний, але ти, безперечно, граційніший, Седлі,— додав Осборн і засміявся.— Я зустрів його в Бедфорда, коли шукав тебе, і розповів йому, що міс Емілія вернулася додому, що ми їдемо ввечері гуляти й що місіс Седлі вже не сердиться за чашку, розбиту на дитячому святі. Ви пам'ятаєте ту халепу сім років тому?-Коли він геть облив рожеву шовкову сукню місіс Фламінго? — спитала добродушна господиня.— Який він був неповороткий! Та й сестри його не набагато граційніші.
Місіс Доббін була вчора з усіма трьома дочками в Гайбері. Ну й фігури, скажу я вам!
— Олдермен, здається, дуже багатий,— лукаво сказав Осборн.— Як ви гадаєте, чи котрась із них не була б мені до пари?-Овва, хотіла б я знати, кому ти потрібний з таким жовтим лицем!-Що? В мене жовте лице? Стривайте, що ви скажете, як побачите Доббіна! Він тричі мав жовту лихоманку, два рази в Нассау і раз у Сент-Кітсі.
Ну добре, добре. Для нас і твоє обличчя досить жовте, правда, Еммі? — мовила місіс Седлі.
На ці слова Емілія тільки всміхнулася й почервоніла. Бо, дивлячись на бліде, вродливе обличчя Джорджа Осборна, на його гарні, чорні, кучеряві й виплекані бакени, на які він сам поглядав надзвичайно вдоволено, вона думала в простоті свого наївного серденька, що ні в армії його величності, ні в цілому світі немає другого такого красеня й такого героя.
Мені байдуже, що в капітана Доббіна довге обличчя що він незграбний,— сказала вона. Я лише знаю, що він завжди буде мені подобатися.
Ця її нехитра мова означала тільки те, що Доббін був Джорджевим товаришем і захисником. Серед моїх однополчан немає кращого товариша й офіцера,— сказав Осборн,— хоч, звичайно, він. не Адоніс.— І лейтенант простодушно глянув на себе в дзеркало, але, помітивши, що міс Шарп зацікавлено стежить за ним, ледь почервонів.
А Ребека подумала: "Ah, mon beau monsieur! Здається, я тебе розкусила".
Хитра лисиця!-Увечері, коли Емілія, співаючи, мов жайворонок, квітуча, як троянда, убігла підстрибом до вітальні в білій мусліновій сукні, яка мала завоювати Воксгол, назустріч їй ступив дуже високий, незграбний чоловік з великими руками й ногами, з великими відстовбурченими вухами, з, коротко обстриженим чорним чубом, у погано скроєному мундирі зі шнурами і з трикутним капелюхом, які тоді носили, і вклонився так незграбно, що ніхто в світі гірше не зміг би вклонитися.
Це був не хто інший, як капітан Вільям Доббін 1 піхотного полку його Величності, який через жовту лихоманку повернувся з Вест-Індії, куди військова фортуна закинула його полк, тим часом як багато його хоробрих товаришів пожинали славу на Піренейському півострові.
Приїхавши, він постукав так легенько й несміливо, що дами нагорі не почули його, а то, будьте певні, міс Емілія нізащо не зважилася б убігти до вітальні співаючи. її ніжний, дзвінкий голосок проник у саме серце капітана і, так би мовити, звив собі там гніздечко. Коли вона простягла йому руку, він, перше ніж потиснути її, на мить спинився й подумав:-"Та невже це та сама дівчинка, яку я ще так недавно бачив у рожевій сукенці? Того вечора, коли перекинув чашку з пуншем, якраз після наказу про моє призначення? Чи це та дівчинка, яку Джордж Осборн називав своєю нареченою? Яка ж вона стала квітуча красуня і який скарб дістався тому пройдисвітові!"-Усе це промайнуло у нього в голові, поки він устиг потиснути Емілії ручку і впустити при цьому свого капелюха. Хоч Доббінова історія, відколи він залишив школу і аж до цієї хвилини, коли ми маємо приємність знов його зустріти, й не описана докладно, я, проте, думаю, що кмітливий читач досить чітко уявив собі її з розмов на попередніх сторінках.
Старий Доббін, нікчемний бакалійник, став Олдерменом Доббіном; а Олдермен Доббін — полковником легкої кавалерії Сіті, яка на той час палала войовничим бажанням відбити французьку навалу. Корпус полковника Доббіна, в якому старий Осборн був тільки непомітним капралом, вшанували своїм оглядом сам монарх та герцог Йоркський, і полковникові й олдерменові надали дворянство. Його син вступив до армії, а скоро в той самий полк потрапив і молодий Осборн. Вони служили у Вест-Індії і в Канаді. їхній полк щойно повернувся на батьківщину, і Доббін ставився до Джорджа Осборна так само щиро й великодушно, як і тоді, коли вони були школярами.
І ось браві вояки сіли обідати. Розмова точилася про війну і славу, про Боні, про лорда Веллінгтона і про останні новини в "Газеті". В ті славетні дні кожен номер "Газети" повідомляв про якусь перемогу; обидва наші сміливці прагнули побачити свої прізвища в списку відважних і проклинали свою нещасну долю, що загнала їх до полку, який не мав нагоди здобути славу. Ребеку Шарп захоплювали ті палкі розмови, а Емілія не могла їх слухати, тремтіла й мало не вмлівала.
Джоз розповів кілька своїх мисливських пригод і цього разу довів до кінця історію про міс Катлер та хірурга Ланса. Він пригощав Ре-беку всім, що було на столі, та й сам добряче наминав і не забував про вино. Коли жінки підвелися, щоб перейти до вітальні, він з убивчою грацією кинувся відчиняти їм двері, а вернувшись до столу, почав чарка за чаркою наливати собі бордо і з нервовою квапливістю пити.
Ну й жлуктить! — прошепотів Осборн Доббінові.
Так вони досиділи до того часу, коли приїхала карета, щоб везти їх у Воксгол.
Розділ VI
ВОКСГОЛ
Я знаю, що мелодія, яку я награю на своїй дудочці, дужо простенька (хоч зараз буде кілька приголомшливих Розділів), та хай ласкавий читач не забуває, що ми тепер ведемо мову тільки про родину біржового маклера на Рассел-сквер, а в тій родині гуляють, снідають, обідають, розмовляють і кохаються так, як усюди в звичайному житті, і те їхнє кохання не позначене ні якоюсь непомірною пристрастю, ні якимись незвичайними пригодами.