Він тинявся навколо драги з виглядом людини, що прогулюється в неділю і спостерігає з підсвідомою поштивістю загадкове для неї видовище. На дразі були товстелезні труби, різні черпаки, ланцюги, лебідки…
Близько одинадцятої він випив з портовим людом аперитив.
— Чи не бачили Луї-Здоровила?
Бачили, досить рано. Він випив у забігайлівці дві склянки рому й пішов кудись уздовж шосе.
Мегре клював носом. Мабуть, трохи застудився вночі. В усякому разі, він був у такому стані, коли грип переходжують. Це позначилося і в поведінці, і на обличчі, вираз якого був уже не такий енергійний.
Він не зважав на недугу, і це ще більше посилювало загальний неспокій. Компаньйони нишком поглядали на нього. Куди й поділось учорашнє пожвавлення. Капітан Делькур спитав:
— Що мені робити зі шлюпкою?
— Прив'яжіть де-небудь!
А тут іще Мегре поставив незграбне запитання:
— Сьогодні вранці ніхто не бачив на вулицях когось чужого?.. Нічого незвичайного не помітили отам, де стоять драги?..
Ніхто нічого не помітив! Але після того, як він це запитав, усі почали чогось чекати.
Цікава річ — усі чекали якоїсь драми! Передчуття? Відчуття того, що цикл подій ще не завершився, що ланцюгові бракує останнього кільця?
Якесь судно дало сиреною сигнал, що буде шлюзуватися. Портовики підвелися. Мегре почвалав на пошту спитати, чи немає кореспонденції. Люка повідомив телеграмою, що приїде о 14.10.
Точно в зазначений час поїзд вузькоколійки, що йде вздовж каналу від Кана до Уїстреама, схожий на дитячу іграшку з вагончиками зразка 1850 року, засвистів удалині й незабаром зупинився перед портом, хуркаючи парою й риплячи гальмами.
Люка скочив на перон з простягнутою рукою і здивувався, побачивши Мегре таким похмурим.
— Як справи?
— Все гаразд!
Люка не зміг втриматися від сміху, хоч і дуже поважав начальство.
— Дивлячись на вас, цього не скажеш! Знаєте, я ще не їв…
— Ходімо до готелю… Там, напевне, знайдеться щось і для тебе…
Вони сіли у великій залі, де хазяїн сам обслужив бригадира. Розмовляли півголосом. Господар готелю, здавалося, тільки й чекав нагоди вставити своє слово. І, подаючи сир, він нарешті промовив:
— Ви знаєте, що сталося з мером?
Мегре аж підскочив, настільки стривожений, що хазяїн зніяковів.
— Нічого страшного… Так, значить, оце недавно, йдучи сходами вниз, у себе вдома, він упав… Ніхто не знає, як воно там було, але обличчя йому так потовкло, що довелося укласти мера в ліжко…
І тут Мегре підказала щось інтуїція. Так, саме інтуїція й гострий розум за якусь мить відтворив те, що відбулося.
— Пані Гранмезон нікуди не поїхала з Уїстреама?
— Авжеж, сьогодні дуже рано, а дочка з нею… Гадаю, вони поїхали до Кана… Машиною…
Мегре вже забув про недугу. Він гаркнув:
— Ти ще довго їстимеш?
Люка був незворушний:
— Звичайно! Це має здаватись огидним, коли сита людина бачить когось, хто їсть з апетитом. Скажімо, три хвилини! Не поспішайте забирати камамбер, хазяїне!..
Розділ VI
НЕБЕЗПЕЧНІ СХОДИ
Господар готелю не брехав, проте в його розповіді дещо було принаймні перебільшене, — пан Гранмезон не був у ліжку..
Коли, відрядивши Люка стежити за драгою, Мегре прямував до нормандської вілли, він помітив у найбільшому вікні невиразну постать у класичній позі хворого, якому не можна виходити з кімнати.
Обличчя годі було розгледіти. Але це, напевне, був мер.
Трохи глибше, в тій самій кімнаті, стояв іще хтось, якийсь чоловік, але хто саме — не можна було впізнати.
А коли Мегре подзвонив, там, у будинку заметушилися більш, ніж це потрібно, аби відчинити двері. Нарешті з'явилася служниця, вже не першої молодості й досить непривітна. Мабуть, вона відчувала незмірну огиду до будь-яких відвідувачів, бо навіть не завдала собі клопоту розтулити рота.
Впустивши комісара, піднялася по кількох сходах, що вели до холу, полишивши на Мегре клопіт зачинити вхідні двері. Потім вона постукала у двостулчасті двері кабінету й відступила, пропускаючи комісара.
В усьому цьому було щось дуже дивне. Не йшлося про надзвичайну дивину, але якісь дрібниці вражали, і взагалі в повітрі було щось трохи незбагненне.
Будинок був просторий, майже новий, такого стилю, як завжди на курортах.
Але беручи до уваги статки Гранмезонів — власників більшості акцій Англо-Нормандської компанії, можна було б сподіватися більшої розкоші.
А може, вони дбали насамперед про пишність свого будинку в Кані?
Мегре ступив уже три кроки, коли пролунав голос:
— От і ви, комісаре.
Голос чувся з боку вікна. Пан Гранмезон сидів, зручно вмостившись у просторому м'якому кріслі й поклавши ноги на стілець. Він сидів прямо проти світла, і його було погано видно, проте Мегре одразу ж зауважив кашне, обмотане навколо його шиї, на якій не було комірця. Однією рукою мер затуляв ліву половину обличчя.
— Сідайте-но…
Мегре зробив коло по кімнаті і всівся нарешті навпроти арматора. Йому довелося зробити певне зусилля, щоб стримати усмішку, бо видовище було таки несподіване.
Ліва щока пана Гранмезона, яку він не міг повністю закрити долонею, розпухла, губа здулася. Але найретельніше мер намагався затулити око, обведене широким чорним синцем.
Це було б не смішно, коли б арматор не волів понад усе зберігати всю свою гідність. Він не ворушився. На Мегре дивився із роздратованою недовірою.
— Ви прийшли повідомити про наслідки вашого розслідування?
— Ні! Ви так люб'язно прийняли мене тоді, разом із тими панами з прокуратури, що я хотів подякувати вам за прийом.
Мегре ніколи не всміхався іронічно. Навпаки! Чим більше він насміхався з когось, тим серйозніша міна застигала і його обличчі.
Комісар обвів поглядом увесь кабінет. Стіни прикрашені схемами торговельних маршрутів і фотографіями кораблів Англо-Нормандської компанії. Меблі посередині, з доброякісного червоного дерева, але не більше. На письмовому столі лежало кілька панок з паперами, різні листи, телеграми.
Нарешті комісар подивився на лакову стелю, по гладенькій поверхні якої його погляд, здається, ковзнув з певним задоволенням.
— Схоже, що з вами сталося щось прикре?
Мер зітхнув, умостив ноги зручніше й буркнув:
— Оступився на сходах.
— Сьогодні вранці? Пані Гранмезон, мабуть, була в розпачі!..
— Моя дружина вже поїхала.
— Правду кажуть, що зараз не сезон бути біля моря!.. Зрештою, якщо не йдеться про полювання на качок… Гадаю, пані Гранмезон поїхала до Кана разом із дочкою?..
— До Парижа…
Арматор був одягнений без розкоші. Темні штани, хатній халат, накинутий на сорочку з сірої фланелі, фетрові пантофлі.
— А що там було, біля сходів долі?
— Що ви маєте на увазі?
— На що ви впали?
Лютий погляд. Суха відповідь:
— Та… на долівку…
Це була брехня, архибрехня! Не можна дістати отакенного синця під оком, впавши на долівку! Та ще й здобути на додаток странгуляційні смуги на шиї!
А шия вся була посмугована, Мегре те бачив дуже виразно, коли кашне зсунулось набік, хоч як намагався мер запобігти цьому.
— Ви були самі вдома, звичайно?
— Чому звичайно?
— Бо нещасні випадки завжди трапляються, коли поблизу нема нікого, щоб допомогти!
— Служниця пішла на базар.
— Вона тут одна?
— Маю також садівника, та він поїхав до Кана, там йому треба щось купити.
— Вам, напевне, було боляче…
Мера найбільше непокоїла саме серйозність Мегре, чий голос бринів майже приязно.
Було лише пів на четверту, а вже сутеніло, у кімнаті поступово ставало темно.
— З вашого дозволу…
Мегре вийняв з кишені люльку.
— Якщо бажаєте сигару, там є на каміні.
На каміні лежала ціла купа коробок з сигарами. На таці — пляшка старого арманьяку. Високі двері з американської сосни вилискували лаком.
— А як ваше розслідування?..
Невиразний жест Мегре, який стримувався, щоб не дивитися на двері до суміжного салону, що якось дивно вібрували.
— Жодних наслідків?
— Жодних.
— Хочете знати мою думку? Не було підстав починати з версії про якусь складну справу.
— Безперечно! — вигукнув Мегре. — Та й що тут складного чи загадкового. Одного вечора зникає людина й цілий місяць не подає жодної ознаки свого існування. Минає шість тижнів, і цього чоловіка знаходять у Парижі з розколотим і потім оперованим черепом. Бідолаха втратив пам'ять. Його привозять додому і вже першої ж ночі отруюють. Тим часом триста тисяч франків було переказано з Гамбурга на його рахунок у банку. Все просто! Все ясно!
На цей раз мер не міг помилитися, незважаючи на поблажливий тон комісара.
— Це може бути, в усякому разі, простіше, ніж ви думаєте. А навіть якщо припускати, що все це дуже таємниче, краще було б, як я гадаю, не створювати, наче для розваги, атмосферу страху. Зокрема, говорити про такі речі в деяких кафе, де легко заплутати думки, котрі й так уже не дуже послідовні через алкоголь.
Суворий, випробовуючий погляд втупився в Мегре. Мер говорив повільно, виразно вимовляючи кожне слово, і здавалося, що зараз має розпочатися промова прокурора.
— І водночас поліції не знадобилося жодних відомостей від компетентних властей!.. Я, будучи мером тутешньої комуни, не знав нічого про те, що ви робили там, у порту…
— Ваш садівник ходить у повстяному взутті?
Мер швидко зиркнув на паркет, де на вощеній поверхні видно було чиїсь сліди. Дуже чітко вирізнявся малюнок мотузяних підошов.
— Нічого про це не знаю!
— Пробачте, що я вас перебив… Оце в мене виникла одна думка… Так ви говорили, що…
Але нитка розмови вже перервалася. Пан Гранмезон пробурмотів:
— Чи не будете ласкаві передати мені верхню коробку сигар?… Так, саме цю… Дякую…
Він запалив сигару й зойкнув від болю, бо занадто широко розкрив рота.
— Власне, в якій стадії ваше розслідування?.. Не можна собі уявити, щоб ви не зібрали деяких цікавих відомостей…
— Зовсім обмаль!
— Дивна річ, адже ці люди з порту, як правило, мають досить жваву фантазію, особливо після кількох чарок…
— Здається мені, що ви відправили пані Гранмезон у Париж, аби врятувати її від видовища всіх цих драм?.. І тих, що могли б вибухнути додатково?..
Це не був поєдинок. Та це не заважало кожному відчувати ворожі заміри співбесідника. Може, це пояснювалось лише тим, що вони належали до різних соціальних класів.
Мегре міг пропустити чарчину зі шлюзовиками та рибалками — завсідниками" Флотської закусочної".
Мер приймав чиновників прокуратури — з чаєм, лікерами й тістечками.
Мегре був простою людиною, такою, на яку не можна приклеїти ярлика.
Пан Гранмезон був приналежний до чітко визначеного середовища.