Минув і понеділок, і вівторок, але вона не з'являлася. Незабаром старий банкір одержав листа, в якому писалося, що його доньку буде повернено, якщо він приїде в певний час до певної місцини в Булонському Лісі і залишить там мільйон франків.
Звичайно, Дюпре одразу передав листа до префектури і приїхав на призначене місце не сам, а в супроводі агентів державної безпеки. Там вони затримали кількох людей, і хоч ті категорично заперечували свою причетність до викрадення банкірської доньки, це не врятувала їх од в'язниці. Відтоді про Сюзанну Дюпре ніхто нічого не чув.
Комісарові навіть не довелося розслідувати цю справу — нею займалася таємна поліція.
— Отже, ви кажете, що Ніколь Прієр була знайома з нею?
— Певна річ… Я часто бачив їх разом… Вони всі крутяться біля того Марка… От вітрогон! Взагалі, коли б на мене, то я не пускав би до Сорбонни жодного чужоземця… Від них самі неприємності… От якось, пригадую..
Мегре підвівся, на півслові перебивши кузена, який саме збирався замовити по другій, щоб докладніше висловити свої міркування щодо чужоземців та Сорбонни.
— Спасибі, але, даруйте, мені час іти…
За кілька хвилин, зупинивши таксі на бульварі Сен-Мішель, він стомлено сів поруч з водієм і промовив:
— Бульвар Рішар-Ленуар…
— Гаразд, пане комісар…
Може, пан Мітла завтра заборонить водіям таксі впізнавати його?!
Йому вже давно хотілося якнайшвидше повернутися додому і зустрітися поглядом а лагідними та веселими очима дружини.
Почувши на сходах чоловікові кроки, пані Мегре відчинила двері. Вона була в квітчастому халаті та старих пантофлях. З квартири густо тхнуло мастикою.
— Даруй, що я в такому вигляді, — мовила вона. — Коли мені зателефонували, що ти не прийдеш на обід, я подумала, що в тебе нове розслідування, і вирішила натерти підлогу. Що з тобою? Ти чимось стурбований? — В мене дійсно нове розслідування. Справа комісара Мегре.
Він силувано посміхнувся, намагаючись відігнати сумні думки. По стількох роках чесної праці прикро відчути, що замість подяки в тобі починають сумніватися такі от пихаті жовтороті вискочні, як оцей пан Мітла.
Хоча ранковий спалах обурення минув, на душі все-таки залишився осад гіркоти, що її комісар намагався не показувати своїм співробітникам — ні Жанв'є, ні Люка.
— Може статися, що ми опинимося в Менгу-на-Луарі значно раніше, ніж гадали.
— Це ти про що?
— Про цю кляту нічну історію…
— А що скоїлося? Сподіваюсь, дівчина жива?
— В тому й усе лихо… Вона повернулась додому о восьмій годині ранку, а її дядько — дуже велика цяця… Головний доповідач Державної ради.
— Дуже дивно… Я оце весь час про неї думаю. Тут щось негаразд…
— Вона звинувачує мене в тому, що я причепився до неї в кав'ярні й намагався спокусити: підпоїв, повів до готелю, роздяг проти її волі… і таке інше.
— Хто ж цьому повірив?
— Всі ці високопоставлені йолопи — починаючи від міністра внутрішніх справ і до префекта… А втім, не такі вони вже й йолопи. Просто кожному своя губа ближче…
— Ти вже подав у відставку?
— Ще ні…
— Отже, ти якось захищаєшся?
— Намагаюся… з одинадцятої ранку… До речі, запрошую тебе повечеряти в одному ресторані…
— Це справді до речі. Я не знала, коли ти повернешся, і нічого не варила… Як мені одягатися?
— Якнайкраще. Начепи всі коштовності.
— Навіщо ти глузуєш?
За кілька хвилин, стоячи під душем, він намагався почути, що казала йому жінка. Обом доводилося мало не кричати.
— Ти допитав цю дівчину?
— Мені заборонено наближатися до неї і навіть до її домівки.
— Навіщо їй знадобилося це робити? Ти не знаєш?
— Поки що ні… Можливо, дізнаємося цього вечора. Вони почали одягатися, як на свято, стиха перемовляючись.
Пані Мегре досить спокійно сприйняла неприємну новину і навіть перша вимовила слово "відставка". Вона ні на мить не сумнівалася в чоловікові і не втратила свого доброго гумору.
— Куди ми йдемо?
— До одного шикарного ресторану на вулиці Мішлен, поблизу авеню Гранд-Арме.
Був період літнього рівнодення. Коли вони вийшли, сонце стояло ще високо, але люди вже відчиняли вікна назустріч вечірній прохолоді. Чоловіки без піджаків палили люльки та сигарети, дивлячися згори на перехожих, жінки в самих нічних сорочках перегукувалися через вулички, обмінюючись новинами. З квартир долинало різноголосе виття й тріскотіння телевізорів та приймачів.
Вони зайшли до метро.
З цього приводу колеги не раз, брали на глум комісара. Він був єдиний із начальників бригад, хто обходився без власного автомобіля. А втім, це було легко пояснити — змолоду, коли в нього був час та бажання вчитися водити, бракувало грошей на машину.
А зараз вчитися було вже пізно, тим більше, із його звичками задивлятися на перехожих, милуватися, задерши голову, грою сонця в кронах дерев чи просто поринати у похмуру задуму під час надто складних розслідувань.
Мегре з осміхом думав про все це, сидячи поруч з дружиною у вагоні метро і погойдуючись разом з нею то ліворуч, то праворуч, то вперед, то назад.
Врешті, машину могла б водити пані Мегре. В Парижі побачити жінку за кермом сімейного автомобіля було нормальною річчю. Колись він навіть запропонував їй піти на курси для водіїв.
— Ти хочеш, щоб я відповідала за тонну металу, яка рухається зі швидкістю ста кілометрів на годину?.. Та я умерла б від самого страху наїхати на когось чи наскочити на інші машини… А надто коли автоінспектори весь час примушують підвищувати швидкість…
У Жанв'є була невеличка чортопхайка на шість кінських сил. Люка теж уже кілька років складав гроші, щоб купити собі щось подібне. Мабуть, доведеться і їм придбати машину після переїзду до Менгу-на-Луарі, щоб геть не відстати від двадцятого сторіччя. Можливо, згодом вони навчаться відрізняти червоні вогні світлофорів від гумових надувальних куль! Але в Парижі усе-таки краще їздити поїздом метро.
— Про що ти думаєш?
— Так, ні про що…
Ні про що і водночас про все — про життя, про свою довгу службу, про ранкову аудієнцію в кабінеті префекта, про Манюєля в інвалідній колясці, про кумедну дівчину Алін.
Ресторан з таємниче завішеними тюлем вікнами містився майже в самому кінці авеню. Дуже комфортабельний, елегантний, він зараз був майже порожній — більшість його завсідників уже від'їхала кудись на позаміські дачі або до моря. Вузькі сходи в правому кутку вестибюля вели донизу, але вхід туди був перепнутий червоною завісою.
— Може, ви бажаєте сісти біля вікна?
— Ні, тут…
Мегре показав пальцем на столик навпроти сходів і, запропонувавши дружині сісти, заходився вивчати. меню.
— Що ти скажеш про качку з апельсинами?
— А ще щось є?
— Ціла сторінка…
Вони все-таки замовили фірмову качку з апельсинами, кілька салатів та пляшку мінеральної води — як данину шановному Пардонові.
Метрдотель тим часом устиг шепнути офіціантам:
— Це комісар Мегре…
Всі з цікавістю дивилися на нього.
Таке траплялося з ним не вперше, та, незалежно від того, що міг би подумати з цього приводу префект, це було не дуже приємно.
— В тебе була якась причина вибрати саме цей ресторан? Ми ніколи раніше тут не були…
— Ні, я був, не пам'ятаю вже в зв'язку з якою справою… Коли не помиляюсь, я шукав міжнародного шахрая, який любив тут обідати…
— Зовні цей ресторан цілком благопристойний…
— Міжнародні шахраї обідають лише в благопристойних ресторанах і живуть в найфешенебельніших готелях…
Була вже дев'ята. До ресторану зайшла молода, дуже просто одягнута жінка і рушила вниз по сходах. Навряд щоб це була клієнтка — скоріше прислужниця в гардеробі чи вбиральні.
Ще хвилин за десять туди попрямував якийсь чолов'яга зі змореним обличчям. Він також не належав до золотої молоді, а до тих, хто її обслуговував.
Хоча клуб відкривався пізніше, там уже почали прибирати та готуватися до прийому гостей, так само, як це робиться вранці в усіх паризьких барах і кав'ярнях.
Трохи приглушені важкою червоною портьєрою, знизу долинули кілька музичних акордів — спочатку в одній тональності, потім у другій: хтось настроював музичний автомат.
— Ну як, смачніше, ніж удома?
— Смачніше, ніж удома, не буває…
Погляди, посмішки, промовистіші за будь-які слова… Розмова ні про що і про все на світі… І весь час, не показуючи цього, пані Мегре пильно стежила за своїй чоловіком, намагаючись здогадатися, чи дуже йому болить.
Вперше в житті, прийшовши з нею до ресторану, Мегре не замовив вина, а це була вже тривожна ознака. Вона завжди радила йому менше пити, але зараз не могла збагнути, чи він просто вирішив догодити їй, чи, може, сам відчув небезпеку.
— Хочеш сиру? Тут, здається, непоганий рокфор…
— Поклади мені шматочок…
Мегре кивнув пальцем метрдотелеві.
— Пробачте, шановний, тут у вас, кажуть, є клуб?
— Так, мосьє… Клуб "Сто ключів".
— Чому саме сто?
— Це вже не моя парафія… Я працюю в ресторані, а не…
— Туди пускають усіх?
— Ні. Вхід туди суворо обмежений. Тільки для членів…
— А як до нього записатися?
— У вас справді є таке бажання?
Він не міг приховати свого подиву і насторожено поглядав то на комісара, то на пані Мегре.
— Це вас дивує?
— Ні… Тобто, так… Це передусім молодіжний клуб. Сюди вечорами приходять потанцювати хлопці й дівчата… Скоро вони почнуть сходитися… Хочете, я покличу менеджера?
Останню фразу він вимовив уже по дорозі до підвалу.
Він пробув там досить довго, а потім вийшов уже в супроводі одягнутого в смокінг молодика, обличчя якого вдалося комісарові знайомим.
— Це мосьє Ландрі… Він вам розповість про все, що вас цікавить…
Той простяг руку.
— Добрий вечір, пане комісар…
Він уклонився пані Мегре.
— Вважаю за честь познайомитися а вами, мадам… В Парижі не так багато людей, які вас знають… Адже ваш чоловік не дуже охоче показує вас… Дозвольте?
З цими словами він підсунув собі стілець, сів і дістав із кишені срібний портсигар.
— Ви не заперечуєте?
Йому було років тридцять п'ять. Він тримався у своєму ідеально скроєному смокінгу в тією невимушеністю, якої може домогтися лише людина, котра носить його щовечора.
В нього було дуже гарне випещене обличчя, іронічний, аж надто самовпевнений погляд, який інколи здавався просто нахабним. Він посміхався дуже чемно, навіть солодко, але відчувалося, що при найменшій небезпеці він покаже кігті.
— Мені сказали, що ви цікавитесь нашим клубом?
— Я хотів би до вас записатися… Якщо тільки у вас немає вікового обмеження…
— Спочатку в нас була така думка… Пропонували встановити межу — тридцять років… Та потім відмовилися від цього, бо довелося б утратити найцінніших членів… Ви щось уже чули про "Сто ключів", пане комісар?
— Дуже мало… Я не сподівався побачити вас тут, мосьє Ландрі… Мені сказали, що ви обіймаєте посаду менеджера.
— Менеджера, секретаря, головного розпорядника… Менеджер — модне слово, запозичене в американців…
Комісар уперше познайомився з Ландрі, щойно той приїхав до Парижа.