Суддя теж, який тільки що був перед моїм приходом, їздить тільки на зайців, в урядових приміщеннях держить собак, і поводження, якщо признатися перед вами,— звісно, на користь вітчизні, я повинен це зробити, хоч він мені рідня і приятель,— поводження найнепохвальнішого. Тут є один поміщик Добчинський, якого ви зводили бачити, і як тільки цей Добчинський куди-небудь вийде з дому, то він там уже й сидить у жінки його, я присягнути можу... І навмисно подивіться на дітей: ні одне з них не схоже на Добчинського, а всі, навіть дівчинка маленька, наче викапаний суддя.
Х л е с т а к о в. Скажіть, будь ласка! а я ніяк цього не думав.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. От і доглядач тутешньої школи... Я не знаю, як могло начальство довірити йому таку посаду; він гірше, ніж якобінець32, і такі подає юнацтву неблагонадійні правила, що й висловити важко. Чи не скажете, я все це викладу на папері?
Х л е с т а к о в. Добре, хоч на папері. Мені дуже буде приємно. Я, знаєте, люблю отак під нудний час прочитати що-небудь цікаве... Як ваше прізвище? я все забуваю.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Земляника.
Х л е с т а к о в. А, так. Земляника. І що ж, скажіть, будь ласка, є у вас дітки?
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Якже! п'ятеро; двоє вже дорослих.
Х л е с т а к о в. Скажіть, дорослих! А як вони... як вони отеє?..
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Тобто, чи не зволите питати, як їх звуть?
Х л е с т а к о в. Так, як їх звуть?
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Микола, Іван, Єлизавета, Марія і Перепетуя.
Х л е с т а к о в. Це добре.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Не сміючи непокоїти своєю присутністю, відбирати час, визначений на священні обов'язки... (Вклоняється, щоб піти).
Х л е с т а к о в (проводячи). Ні, нічого. Це все дуже смішно, що ви говорили. Будь ласка, і іншим також часом... Я це дуже люблю. (Повертається і, одчинивши двері, кричить услід йому). Гей, ви! як вас? я все забуваю, як ваше ім'я й по-батькові.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Артемій Филипович.
Х л е с т а к о в. Зробіть ласку, Артемію Филиповичу, зо мною химерний випадок: у дорозі зовсім витратився. Чи нема у вас грошей позичково — карбованців з чотириста?
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Є.
Х л е с т а к о в. Скажіть, як до речі. Щиро вам дякую.
Ява VII
Хлестаков, Бобчинський і Добчинський.
Б о б ч и н с ь к и й. Маю честь рекомендуватися, житель тутешнього міста, Петро Іванів син Бобчинський.
Д о б ч и н с ь к и й. Поміщик Петро Іванів син Добчинський.
Х л е с т а к о в. А, та я вже вас бачив. Ви, здається, тоді впали? Що, як ваш ніс?
Б о б ч и н с ь к и й. Хвалити бога! не зводьте турбуватися: присох, тепер зовсім присох.
Х л е с т а к о в. Добре, що присох. Я радий... (Враз і уривчасто). Грошей нема у вас?
Д о б ч и н с ь к и й. Грошей? як грошей?
Х л е с т а к о в. Позичити карбованців з тисячу.
Б о б ч и н с ь к и й. Такої суми, їй-богу, нема. А чи нема у вас, Петре Івановичу?
Д о б ч и н с ь к и й. При мені нема, бо гроші мої, якщо зволите знати, покладені в приказ громадської опіки33.
Х л е с т а к о в. Та хай, якщо тисячі нема, то карбованців сто.
Б о б ч и н с ь к и й (нишпорячи по кишенях). У вас, Петре Івановичу, нема сто карбованців? У мене тільки сорок асигнаціями.
Д о б ч и н с ь к и й (дивлячись у гаманець). Двадцять п'ять карбованців тільки.
Б о б ч и н с ь к и й. Та ви пошукайте краще, Петре Івановичу! У вас там, я знаю, в кишені з правого боку дірка, то в дірку ото, певно, як-небудь запали.
Д о б ч и н с ь к и й. Ні, справді, і в дірці нема.
Х л е с т а к о в. Ну, однаково. Я ж тільки так. Добре, хай буде шістдесят п'ять карбованців... це однаково. (Бере гроші).
Д о б ч и н с ь к и й. Я насмілюсь попросити вас щодо одної дуже делікатної речі.
Х л е с т а к о в. А що це?
Д о б ч и н с ь к и й. Діло дуже делікатної суті: старший син мій, народжений, звольте бачити, в мене ще до шлюбу...
Х л е с т а к о в. Хіба.
Д о б ч и н с ь к и й. Тобто, воно так тільки говориться, а він народжений в мене зовсім так само, як би і в шлюбі, і все це, як слід, я завершив потім законними узами одруження. То я, зводьте бачити, хочу, щоб він тепер уже був зовсім, тобто, законним моїм сином і звався б так, як я: Добчинський.
Х л е с т а к о в. Добре, хай зветься, це можна.
Д о б ч и н с ь к и й. Я б і не турбував вас, та жаль щодо здібностей. Хлопчина отакий... великі надії подає: напам'ять вірші всякі розповість і, якщо десь запопаде ножик, зараз зробить маленькі дрожечки так майстерно, як фокусник. От і Петро Іванович знає.
Б о б ч и н с ь к и й. А так, великі здібності має.
Х л е с т а к о в. Добре, добре! Я про це подбаю, я буду говорити... я сподіваюсь... усе це буде зроблено, так, так... (Звертаючись до Бобчинського). Чи не маєте й ви чого-небудь сказати мені?
Б о б ч и н с ь к и й. Якже, маю найуклінніше прохання.
Х л е с т а к о в. А що, про що?
Б о б ч и н с ь к и й. Я прошу вас ласкаво, як поїдете до Петербурга, скажіть усім там вельможам різним: сенаторам і адміралам, що от, ваше сіятельство, чи превосходительство, живе в он такому місті Петро Іванович Бобчинський.
Х л е с т а к о в. Дуже добре.
Д о б ч и н с ь к и й. Вибачте, що так натрудили вас своєю присутністю.
Б о б ч и н с ь к и й. Вибачте, що так натрудили вас своєю присутністю.
Х л е с т а к о в. Нічого, нічого! Мені дуже приємно. (Випроваджує їх).
Ява VIII
Х л е с т а к о в (сам). Тут багато чиновників. Мені здається, одначе ж, вони мене вважають за державну особу. Певно, я вчора їм підпустив туману. Ото дурні! Напишу-но я про все в Петербург до Тряпічкіна: він пописує статейки — хай-но він їх подушить гарненько. Гей, Осипе! дай мені паперу й чорнила! (Осип визирнув із дверей, промовивши: "зараз"). А вже Тряпічкіну, справді, коли хто потрапить на зубок,— стережись: батька рідного не пожаліє заради слівця, та й гроші теж любить. А втім, чиновники ці добрі люди; це з їх боку хороша риса, що вони мені позичили. Перегляну навмисне, скільки в мене грошей. Це від судді триста; це від поштмейстера триста, шістсот, сімсот, вісімсот... Який заялозений папірець! Вісімсот, дев'ятсот... Ого! за тисячу перескочило... Ну-бо тепер, капітане, ну-бо, попадись-но ти мені тепер! побачимо, хто кого!
Ява IX
Хлестаков і Осип з чорнилом та папером.
Х л е с т а к о в. Ну, що, бачиш, дурню, як мене частують і вітають? (Починає писати).
О с и п. Так, хвалити бога! Тільки знаєте що, Іване Олександровичу?
Х л е с т а к о в. А що?
О с и п. Їдьте звідси! Їй-богу, вже час.
Х л е с т а к о в (пише). От дурниці! Навіщо?
О с и п. Та так. Бог з ними, з усіма! Погуляли тут днів зо два,— ну й доволі. Чого з ними довго зв'язуватись? Плюньте на них! трапиться часом: який-небудь інший над'їде... Їй-богу, Іване Олександровичу! А коні тут гарні — так би помчали...
Х л е с т а к о в (пише). Ні, мені ще хочеться пожити тут. Хай завтра.
О с и п. Та чого завтра! Їй-богу, їдьмо, Іване Олександровичу! Воно хоч і велика шана вам, та все ж, знаєте, краще виїхати швидше: адже вас, справді, за когось іншого зважають... І батенько буде гніватись, що так забарились. Так би ото, справді, помчали гарно! А коней би добрих тут дали.
Х л е с т а к о в (пише). Ну, гаразд. Віднеси тільки перше цього листа, і, хай уже, заразом подорожну візьми. Та зате, дивись, щоб коні добрі були! Візникам скажи, що я даватиму по карбованцю, щоб так, як фельд'єгери мчали і пісень би співали!.. (Пише далі). Уявляю, Тряпічкін помре зо сміху...
О с и п. Я, пане, пошлю його челядником тутешнім, а сам краще буду вкладатись, щоб не марнувати часу.
Х л е с т а к о в (пише). Гаразд, принеси тільки свічку.
О с и п (виходить і говорить за сценою). Гей, послухай, брат! Віднесеш листа на пошту, і скажи поштмейстерові, щоб він прийняв без грошей, та скажи, щоб зараз привели до пана найкращу трійку, кур'єрську; а прогону, скажи, пан не платить: прогон, мовляв, скажи, казенний34. Та щоб усе хутчій, а то, мовляв, пан сердиться. Зажди, ще лист не готовий.
Х л е с т а к о в (пише далі). Цікаво знати: де він тепер живе — на Поштамтській, чи Гороховій? Він бо теж любить часто переїжджати з квартири й не доплачувати. Напишу навдалу на Поштамтську. (Згортає і надписує).
О с и п приносить свічку. Хлестаков запечатує. В цей час чути голос Держиморди: Куди лізеш, борода? Кажуть тобі, нікого не велено пускати.
Х л е с т а к о в (дає Осипові листа). На, віднеси.
Г о л о с и к у п ц і в. Допустіть, батечку. Ви не можете не допустити: ми з ділом прийшли.
Г о л о с Д е р ж и м о р д и. Геть, геть! Не приймає, спить. (Гомін збільшується).
Х л е с т а к о в. Що там таке, Осипе? Подивись, що за гомін.
О с и п (дивлячись у вікно). Купці якісь хочуть увійти, та не пускає квартальний. Махають паперами: певно, вас хочуть бачити.
Х л е с т а к о в (підходячи до вікна). А чого вам, любі мої?
Г о л о с и к у п ц і в. До твоєї милості вдаємося. Звеліть, пане, просьбу прийняти.
Х л е с т а к о в. Впустіть їх, впустіть! хай ідуть. Осипе, скажи їм хай ідуть. (Осип виходить).
Х л е с т а к о в (бере з вікна просьби, розгортає одну з них і читає): "його високоблагородному світлості панові фінансову від купця Абдуліна..." Чорт знає, що: і чину такого нема!
Ява Х
Хлестаков і купці з кошиком вина і цукровими головами.
Х л е с т а к о в. А чого вам, любі мої?
К у п ц і. Чолом б'ємо вашій милості.
Х л е с т а к о в. А чого вам треба?
К у п ц і. Не погуби, пане! Кривди зазнаємо зовсім задарма.
Х л е с т а к о в. Від кого?
О д и н з к у п ц і в. Та все від городничого тутешнього. Такого городничого ніколи ще, пане, не було. Такі кривди чинить, що списати не можна. Постоєм зовсім замучив, хоч у зашморг лізь. Не по вчинках чинить. Схопить за бороду, каже: "Ах. ти, татарин!" Їй-богу! Якби, тобто, чим-небудь не пошанували його, а то ми вже порядку завжди додержуємо: що слід на сукні подружниці його й дочці — ми проти цього не стоїмо. Ні, бач ти, йому всього цього мало — їй-богу! Прийде до крамниці і, що не запопаде, все бере. Сукна побачить штуку, каже: "Е, любий, це добре суконце, віднеси-но його до мене". Ну, і несеш, а в штуці ото буде трохи що аршин не п'ятдесят.
Х л е с т а к о в. Невже? Ах, який же він шахрай!
К у п ц і.