Ти не думай, що я захворів,— просто дається взнаки перевтома. Чимало з наших відомих ділків не втримались на поверхні: Джон Т. Мак-Брейді втік до Канади з повною валізою хабарів, Біллі Сендвіт, Чарлі Даунс, Джо Кайзер і ще багато хто з поважних громадян нашого міста сіли на мілину. Але Додд-Велика Голова знову вистояв бурю. Гадаю, я все влаштував так, що на осінь ми будемо багатші, ніж будь-коли.
А тепер слухай, синку, що я тобі запропоную. Ти писав, що вже доліплюєш свою першу статую,— тож візьмись до роботи серйозно і закінчи її. Коли твій учитель — я не можу запам'ятати, як правильно пишеться його прізвище,— вишле мені сертифікат, що вона відповідає риночним нормам, ти отримаєш десять тисяч доларів, які витратиш чи в Парижі, чи тут, удома. Оскільки ти стверджуєш, що там більше можливостей для роботи, я вважаю — тобі варто купити або побудувати в Парижі власний будинок, а там, дивись, твій старий батько почне заходити до тебе на обід. Я охоче приїхав би й зараз, бо починаю старітись і дуже скучив за своїм дорогим хлопчиком, але в мене почато кілька спекуляцій, які вимагають нагляду та турбот. Перекажи твоєму другові, містеру Пін-кертонові, що я читаю його дописи щотижня, і хоча марне шукаю в них ім'я мого Лаудена, все ж дещо узнаю про те життя, яке він веде в незнайомому мені Старому Світі, описаному талановитим пером". [49]
Звичайно, жоден молодик не спромігся б перетравити такий лист на самоті. Лист цей означав таку зміну долі, що вимагав доброго повірника, і таким повірником я, звісно, обрав Джіма Пінкертона. Можливо, почасти це пояснювалось тим, що про нього йшла мова в батьковому листі; та навряд чи ця обставина зіграла особливу роль, бо наше знайомство вже перейшло в дружбу. Мій співвітчизник був мені до вподоби: я підсміювався з нього, я шпетив його — і я його любив. Він і собі захоплювався мною і дивився на мене, як на бога,— адже я свого часу набув тієї "освіченості", про яку він лише мріяв. Він ходив за мною слідом, завжди ладен був сміятися з моїх жартів, і наші спільні знайомі прозвали його "зброєносцем". Такими, бачте, методами він ловив мене в свої тенета.
Ми з Пінкертоном читали й перечитували знаменне послання; можу заприсягтися — він радів щиросердо і ще бурхливіше, ніж я. Статуя була майже готова, потрібно було лише кілька днів, щоб приготувати її для огляду. Я зайшов до вчителя, він дав згоду, і якось безхмарним травневим ранком у моїй майстерні зібралися свідки мого випробування. Мій учитель вдів у петлицю строкату орденську стрічку, його супроводили двоє студентів-французів, моїх приятелів; нині вони — відомі паризькі скульптори. Мій земляк Капрал Джон, як ми його називали, всупереч своїй стриманості й працьовитості, які принесли йому повагу всього світу, теж відклав того ранку палітру, аби підтримати свого співвітчизника. Мого давнього друга Ромні я просив прийти обов'язково — бо радість бував неповна, коли він її не поділяє, а невдачі переживаються легше завдяки його розраді... Були тут іще Джон Майнер, брати Стенніси — Стеннісаіпе і Стенніс-frere (2), як вони значилися в рахунках барбізонських шинкарів,— двоє легковажних шотландців,— і, звісно, Пінкертон, блідий від хвилювання, з краплинками поту на чолі.
Мабуть, і я, коли знімав полотнину з "Генія Маскегону", мав не кращий вигляд. Учитель поважно обійшов статую, потім усміхнувся.
— Що ж, непогано,— сказав він по-англійському, вимовляючи слова, як завжди, дуже потішно, але вельми пишаючись своїм знанням мови.— Авжеж, для початку непогано.
(1) Старший (франц.).
(2) Брат (франц.). [ 50]
Ми всі полегшено зітхнули. Капрал Джон (найздібніший з присутніх студентів) пояснив, що статуя має прикрасити громадську споруду, щось на зразок префектури.
— Не! Quoi? ' — вигукнув учитель, переходячи на французьку мову.— Qu'est-ce que vous me chantez-la?..(2) А, в Америці...— додав він, коли йому квапливо пояснили подробиці.— Ну, це інша справа. Дуже гарно, дуже гарно.
Я повів мову про сертифікат як про комічну витівку, примху багатія, котрий розуміється на питаннях сучасної скульптури не краще за індіанців — героїв Фенімора Ку-пера. Довелось нам усім гуртом скласти цей сертифікат у висловах, прийнятних для обох сторін. Врешті-решт документ сотворили; Капрал Джоп надряпав його, а вчитель затвердив своїм прізвищем та розчерком підпису; я вклав папір у конверт разом з уже готовим листом до батька, і ми пішли бульваром до ресторану — всі, крім Пінкертона, який взяв екіпаж і помчав з моїм посланням на пошту.
Я повів товариство до Лавеню, куди не соромно запросити навіть свого маестро. Стіл накрили в саду, страви я замовив особисто, а щодо вин ми влаштували військову раду, наслідки були успішні, і незабаром мій учитель покинув свої невдалі вправи в англійській мові, і розмова дуже пожвавішала. Щоправда, всі на хвильку замовкали, коли пропонувались тости. Ми випили за здоров'я вчителя, і він відповів коротко й дотепно, раз по раз досить делікатно натякаючи на моє майбутнє й на майбутнє Сполучених Штатів; випили за моє здоров'я, тоді — за здоров'я мого батька, про що він негайно ж був повідомлений каблограмою. Остання примха ледве не доконала маестро. Обравши довірником Капрала Джона (мабуть, гадаючи, що він став уже надто гарним художником, аби зберігати ще якісь риси типового американця, крім імені), він вилив йому свій обурливий подив єдиною фразою, яку повторив кілька разів: "C'est barbare!" (3) Крім обміну формальними люб'язностями, ми вели розмови про мистецтво — й розмовляли про нього саме так, як розмовляють художники. Тут, у Південних морях, ми найчастіше говоримо про кораблі; в Латинському кварталі сперечалися про мистецтво з таким самим незгасним зацікавленням і, гадаю, так само марно.
(1) — Як? Що? (Франц.)
(2) — Що це за вигадки? (Франц.)
(3) "Яке варварство!" (Франц.) [ 51]
Незабаром маестро пішов. Капрал Джо (сам уже повною мірою молодий маестро) теж не засидівся. Всі прості смертні, звісно, відчули полегкість. Адже лишилися тільки рівні серед рівних. Ми замовили іще вина; розмова чимдалі жвавішала. Мені й нині вчуваються нескінченні тиради братів Стеннісів, дотепи Діжона, мого опасистого приятеля-француза,— такі ж зграбні, як і він; ще один товариш, американець, який знав лише кілька слів по-французьки, знай устрявав у розмову, вигукуючи: "Je trouve, que pore oan sontimong de delicacy, Corot..." ', або: "Pour moi Corot est le plus..." (2) — і, вичерпавши весь свій запас іноземних слів, замовкав. Але він принаймні розумів, про що йдеться; що ж до Пінкертона,— цей гамір, вино, приємний затінок, власне самолюбство, вдоволене усвідомленням особистої участі в гулянці іноземців,— оце були й усі доступні йому радощі.
Ми сіли за стіл десь біля полудня, а другої години, коли зайшла суперечка про якісь тонкощі живопису і назвали якусь картину, вирішили гуртом податися до Лувру. Я оплатив рахунок, і за хвилину ми вже прямували вулицею Рені. Було дуже парко, і Париж промінився блиском, вельми приємним, коли у вас гарний настрій, і дуже гнітючим, коли на душі сумно. Вино наспівувало мені у вухах, палало в моїх очах.
Картини, які ми оглядали в Дуврі, голосно й весело перемовляючись, бачаться мені тепер, через стільки років, найпрекраснішими з усіх, які я бачив згодом; думки, якими ми тоді обмінювались, здаються нині вельми тонкими й глибокими.
Коли ми вийшли з музею, наш гурт розпався через різницю в національних звичках. Діжон запропонував піти в кафе і запити всі суперечки пивом. Старшого Стенніса це обурило, і він сказав, що треба поїхати за місто, до лісу, на тривалу прогулянку. На це пристали англійці й американці, і навіть мене, "важкого на підйом" (з чого частенько підсміювались мої друзі), звабила перспектива побути на свіжому повітрі, серед сільської тиші. Ми виявили, що встигнемо на поїзд до Фонтенбло, коли зараз візьмемо екіпаж і подамося на вокзал. Крім одягу, у нас не було з собою ніяких "особистих речей" — термін вишуканий, але досить невиразний,— і дехто запропонував усе-таки заїхати додому, щоб узяти дещо. Але брати Стен-ніси заповзялися знущатися з нашої зманіженості. Виявилось, що вони приїхали з Лондона, захопивши з собою лише пальта й зубні щітки. Ніякого багажу — ось таємниця людського існування! Коштувала ця таємниця недешево, бо щоразу, коли треба було причесатись, доводилось платити перукареві, і щоразу, коли треба було поміняти білизну, доводилось купувати нову сорочку, а стару викидати; проте не може бути нічого гіршого (запевняли брати), як стати рабами валіз. "Людині слід поступово порвати всі матеріальні пута — тільки тоді вона може вважати себе дорослою; а поки людина чимось зв'язана — домівкою, парасолем, саквояжем,— вона не вийшла з пелюшок ".
' "Я вважаю, що стосовно тонкощів, Коро..." (Франц., англ.) Коро, Каміль (1796-1875) — видатний французький художник. ,
(2) "Для мене Коро — най..." (Франц.). [ 52]
У цій теорії було щось таке, що полонило всіх нас. Лише двоє французів, посміюючись, пішли пити пиво, а Ромні, надто бідний, щоб дозволити собі таку поїздку, і надто гордий, щоб позичати гроші, непомітно зник. Всі інші вмостилися в екіпажі й поїхали на вокзал. Кучерові, щоб їхав якнайшвидше, заплатили наперед, і то досить щедро. Ми сіли в поїзд за хвилину до відходу і через півтори години вже дихали благодатним лісовим повітрям, прямуючи горбистою місцевістю з Фонтенбло в Барбізон. Ті, що йшли попереду, подолали відстань за п'ятдесят одну з половиною хвилини. Цей перехід, я певен, гідний того, щоб увійти в історію колонії англо-саксів Латинського кварталу. Мабуть, вас не здивує, що я плентався позаду всіх. Майнер, філософськи настроєний британець, приєднався до мене; м'яке світло призахідного сонця, прохолода, пахощі лісу і його врочиста тиша настроїли й мене на мовчазний лад. Ми довго йшли мовчки, думаючи кожен про своє, і коли Майнер раптом заговорив, я, пам'ятаю, здригнувся.
— Твій батько, мабуть, дуже гарна людина,— сказав він.— Чому він не приїжджає навідати тебе?
У мене було напоготові кілька дотепних пояснень, але Майнер з властивою йому проникливістю, що всіх чарувала і водночас змушувала побоюватись його, глянув на мене крізь свій монокль і спитав:
— А ти вмовляв його приїхати?
Я почервонів.