Один поспішив виконувати доручення, другий повернувся в дім.
Такий стан речей не віщував для мене нічого доброго. Не встиг я вийти, як уже посилають по Джеймса Мора. Це, мабуть, на нього натякав містер Сімон, коли хвалився, що має у в'язниці людей, які ладні рятувати своє життя будь-якими засобами. Від згадки про Катріону на моїй голові піднялося волосся і до лиця густо прилила кров. Бідолашна дівчина! Її батька засуджено до страти за вчинок, якому не знайдеш виправдання. Та найжахливіше те, що він, як здавалося, ладен був рятувати свою шкіру найпідлішим злочином убив-ці-боягуза фальшивою клятвою, і на завершення всіх нещасть своєю жертвою обрав мене.
Я раптом пішов швидше, відчуваючи потребу рухатися, дихати чистим повітрям, бачити навколо необмежений простір.
Розділ сьомий
Я ПОРУШУЮ ОБІЦЯНКУ
Мушу визнати, що я незчувся, як вийшов на Ленг-Дайкс — звичайну польову дорогу, що підходить до міста з півночі. Звідси я міг бачити всю панораму міста; воно простяглося вздовж затоки темною смугою шпилів та гостроверхих будівель, над якими курилися димки, а над усім цим височів на скелі замок.
Душу мою раптом огорнув смуток. Як я вже казав раніше, за свій недовгий вік мені не раз випадало зустрічатися віч-на-віч з небезпекою, однак те, з чим довелося мати справу сьогодні ранком, серед так званої безпеки міста, набагато перевершувало пережите досі. Я з честю вистояв у боротьбі з небезпекою невільництва, пережив загибель корабля, загрозу загинути від шпаги або кулі, але те, що вчувалося у різкому голосі і відбивалося на не в міру м'ясистому обличчі Сімона (точніше лорда Ловата), остаточно паралізувало мої сили й волю.
Я сів на березі озера, де розрісся очерет, зачерпнув води у пригорщі і змочив скроні. О, коли б я тільки міг хоч трохи приборкати властиве мені почуття власної гідності, то неодмінно подався б геть, облишивши свої безглузді наміри. Проте (звіть це виявом мужності чи боягузтва, а на мою думку — і те й друге) я був певен, що відступати вже пізно, адже ранком я зустрічався з цими людьми, то не злякаюсь їх і в майбутньому. Хай буде що буде, я не відступлюся од своїх слів.
Усвідомлення власної непохитності трохи піднесло мій настрій, але ненадовго. На серце ніби хтось поклав шматочок криги; здавалося, що життя лягло непомірним тягарем на мої плечі. Найбільше було шкода дві людські душі. Однією був я сам, що заблукав усіма забутий серед численних страшних небезпек, другою — дівчина, дочка Джеймса Мора. Її я бачив лише раз, але й того було досить, щоб мати про неї свою власну думку. Я вважав, що у цієї дівчини розвинене непомірно високе почуття власної гідності, властиве хіба що чоловікам, і що вона скоріше загине, ніж знесе безчестя; водночас я майже був певен, що в цю хвилину її батько виторговує своє підле життя ціною мого. В думках я поєднував свою долю з долею дівчини. І відчув, як доля немов зблизила нас: мене і дочку мого найзапеклішого ворога, ба, навіть вбивці. Раптом мені здалося жорстокою несправедливістю терпіти весь час знущання і переслідування через чужі справи і не зазнати самому ніколи ні втіхи, ні радості. Щоправда я був не голодний і завжди мав місце для відпочинку, коли цьому не заважали які-небудь обставини, але в іншому моє багатство не давало мені ніяких переваг. Якщо мені судилося бути повішеним, то жити лишилося вже недовго; коли ж пощастить виплутатися з цього нещастя, життя може бути довгим і нудним. Перед моїми очима чітко постало її обличчя таким, як я бачив дівчину з перший раз, — з напіввідкритим ротом. Серце чомусь завмерло, а ноги рішуче підхопились і самі понесли мене дорогою в Дін. "Якщо мене завтра повісять (на ніч неодмінно посадять у в'язницю), то ще хоч раз побачу Катріону і поговорю з нею", — вирішив я.
Швидка хода та думки про Катріону підбадьорили мене. У тому місці, де село Дін підступало долиною до річки, я розпитав у мірошника про дорогу. Той показав рівну стежку вгору, яка вела аж на протилежний куток села, а далі до чепурненької хатинки в яблуневому садочку з невеличкими галявинками. Серце моє затремтіло від хвилювання, коли я зайшов за огорожу, а коли просто передо мною, мов із землі, виросло суворе, потворне обличчя старої леді у білому вбранні і в чоловічому капелюсі, в грудях у мене похололо.
— Чого ви тут вештаєтеся? — спитала жінка.
Я відповів, що прийшов до міс Драммонд.
— Що вам від неї потрібно? — допитувалася стара.
Я розповів, що зустрів дівчину минулої суботи, мав щасливу нагоду зробити їй дріб'язкову послугу, а зараз прийшов на запрошення молодої леді.
— Так це ви, Сикспенс! — вигукнула жінка глузливо. — Хороший подарунок, а ще кращий джентльмен! Хіба у вас немає іншого імені, чи вас і назвали Сикспенсом? — невгавала стара леді.
Я назвав себе.
— О сили небесні! — вигукнула вона. — Так у Ібенізера є син?
— Ні, мадам, — сказав я. — Я син Олександра, а тепер лерд Шооза.
— Нелегко вам буде довести це, — зауважила леді.
— Бачу, що ви знаєте мого дядька, — сказав я, — і вам, мабуть, приємно довідатись, що справу вже владнали.
— Що, власне, привело вас до міс Драммонд? — не заспокоювалась леді.
— Прийшов по свої шість пенсів, місіс, — повторив я. — Адже як племінник свого дядька, я маю бути ощадливим.
— О, то ви ще не позбавлені лукавства, — схвально зауважила стара. — А я, було, грішна, подумала, що ви ще теля з своїми шістьма пенсами та щасливим днем і пам'яттю Балкіддера.
З цих слів я зробив висновок, що Катріона не забула нашої розмови.
— Так, але все це тільки привід, — зробила висновок жінка. — Як мені розцінювати ваш прихід? Може, хочете одружитися з дівчиною?
— Думаю, що це передчасне запитання, — сказав я. — Дівчина надто молода, а ще гірше, що я теж молодий. Бачив її лише один раз, хоч не приховую… — тут я навмисне перервав мову з наміром підкупити стару своєю відвертістю, — не приховую, що з того часу вона полонила мене. Та всього цього ще замало, щоб зважитись на щось серйозне. З мого боку такий крок був би необачним.
— Бачу, говорити ви мастак, — не втерпіла стара леді. — Не буду гнівити бога, він теж мене на язичок не зобидив! І де був мій розум, коли я бралася доглядати дочку цього розбійника? Нічого не скажеш, чудовий обов'язок! Та хто в цьому винен? Сама бралася, сама і доглядатиму. Чи не збираєтесь ви, містер Бальфор, запевнити мене, що одружитеся з дівчиною навіть у тому разі, коли її батька, Джеймса Мора, повісять? Ось що, юначе, зарубайте собі на носі, що там, де не йдеться про одруження, не може бути ніяких відвідин. Дівчата легковажні, — додала вона, кивнувши головою, — і, хоч вам важко повірити мені, дивлячись на мої зморшки, я сама була молодою і гарною.
— Леді Оллардайс, — звернувся я до неї, — гадаю, що вас саме так звуть. Ви, здається, ведете мову одразу за двох, а це ненадійний метод дійти згоди. Так і накрили своїм запитанням, чи не збираюсь, бува, я, вже майже з зашморгом на шиї, одружитися з дівчиною, яку бачив усього раз. Я вже казав, що я не такий уже й необачний, щоб зважитись на це. Проте де в чому я з вами згоден. Якщо дівчина і надалі мені подобатиметься, а є всі підстави сподіватися на це, то ніщо — ні батько її, ані шибениця не розлучать нас. Що ж до моєї родини, то я випадково знайшов її при дорозі, як кинуте дитя! Я нічим не зобов'язаний своєму дядькові і якщо коли-небудь одружуся, то лише заради самого себе.
— Я чула такі слова, коли вас ще не було на світі, — мовила місіс Ожілві, — і тому не надаю їм великого значення. У всьому цьому багато "але", є над чим замислитись. Хоч і соромно, проте мушу признатися, що Джеймс Мор — мій родич. А в нещасній Шотландії вже так повелося, що чим краща сім'я, тим більше в ній повішених і страчених на ешафоті. О, якби йшлося тільки про повішення! Краще нехай уже Джеймса повісять, це принаймні означатиме для нього кінець. Що ж до Катріони, то вона чудова дівчина, з добрим серцем і день у день терпляче зносить, бідолашна, товариство такої старої відьми, як я. Але, розумієте, у неї є і свої вади. Вона так вболіває за цим довгов'язим, брехливим, підступним жебраком — своїм батьком, побивається за Грегором, за всіма відщепенцями, за королем Яковом і багатьма іншими. Коли ви тішите себе надією, що зможете керувати нею, то жорстоко помиляєтесь. Ви кажете, що бачили її тільки раз?
— Вірніше сказати, розмовляв з нею лише раз, — перебив я стару леді. — Сьогодні ранком я бачив її ще раз з вікна будинку Престонгрейнджа.
Останні слова я бовкнув тому, що вони добре звучали, але одразу ж був покараний за свої хвастощі.
— Що, що? — аж закричала стара, змінившись на обличчі. — Здається, ви й перший раз зустрілися з нею біля дверей прокурора.
Я сказав, що це справді так.
— Гм, — мугикнула жінка і раптом зацокотіла з докором, аж кипіла. — Хто ви і що, я знаю лише з ваших слів. Ви кажете, що ви Бальфор із Шооза, а насправді можете бути Бальфором з бісового кодла! Може, ви прийшли по гроші, але не виключено, що вас принесло сюди чортзна-що! Я досить поміркований віг, щоб сидіти нищечком і допомагати людям мого клану, рятуючи їх від шибениці. Але дурити мене — зась! Скажу вам відверто, чи не забагато ви говорите про двері та вікна прокурора, прийшовши залицятися до дочки Макгрегора. Можете переказати мій привіт прокуророві, який послав вас сюди. Бувайте здоровенькі, містер Бальфор, — і вона послала мені рукою поцілунок. — Скатертю доріжка туди, звідки прийшли, сер.
— Якщо ви вважаєте мене за шпигуна… — вибухнув я, але одразу ж слова застряли в горлі. Я постояв якусь мить, кинув на леді вбивчий погляд, нашвидку вклонився, крутнувся на закаблуках і пішов до виходу.
— Скажіть на милість! — вигукнула вона. — За шпигуна! А за кого ж іншого я повинна вас вважати, коли зовсім не знаю, хто ви і звідки?! Зараз я бачу, що помилилась, і мушу перепросити вас, бо битися на шпагах не вмію. Уявіть мене з шпагою в руках! Втішне видовище, нічого сказати. Ось як виходить! — ніяк не вгамовувалася стара. — Власне, ви вже не такий і поганий юнак; сподіваюсь, що й у вас знайдеться дещо хороше. Але, Давід Бальфор, ви надто вже самолюбиві. Вам не завадило б позбутися цього, хлопче; треба навчитися гнути спину і трохи менше думати про власне "я"; вам також необхідно було б знати надалі, що жінки не гренадери.