Що ж тут вимагати, коли чоловіка роками немає вдома.
— Ти теж одружений?
— Ні. Дякувати богові, ні.
— Росіяни не арійці,— втрутився раптом схожий на мишу чоловічок з гострим обличчям і маленьким ротом. Досі він мовчав.
Всі пооберталися до нього.
— Ти помиляєшся, — відповів лисий. — Арійці. У нас з ними була угода.
— Вони виродки. Більшовицькі виродки. Ніякі вони не арійці, це точно.
— Ти помиляєшся. Поляки, чехи, французи — ті, справді, виродки. Росіян ми звільняємо від комуністів. Росіяни арійці. За винятком комуністів, звичайно. Можливо, нижчі, аніж ми. Просто робочі арійці. Але їх не знищують.
Чоловік-миша розгубився.
— Вони завжди були виродки, — заявив він. — Я це знаю достеменно. Справжні виродки.
— Все вже давно змінилося. Так, як з японцями. Тепер вони теж арійці. Відтоді, як стали нашими союзниками. Жовті арійці.
— Ви обидва маєте рацію, — промовив басом надзвичайно волохатий чолов'яга. — Поки діяла наша угода, росіяни не були виродками. Зате тепер вони стали ними. Такі-то справи.
— Тоді що ж йому робити з дитиною?
— Віддати, — авторитетно сказав чоловік. — Безболісна смерть. А що ж іще?
— А жінка?
— Це справа властей. Поставлять тавро, поголять голову, запакують до концтабору чи тюрми. Або й на шибеницю.
— Досі її не чіпали.
— Бо ще, очевидно, не довідались.
— Довідались. Моя мати повідомила.
— Тоді місцеві власті безвідповідальні й недбалі. Їх теж треба до концтабору або на шибеницю.
— Ой чоловіче, дай мені спокій, — раптом сердито промовив Бернгард і відвернувся.
— Можливо, краще, якби то був усе-таки француз, — сказав лисий. — Як показали дослідження останнього часу, французи лише напіввиродки.
— Це звиродніла проміжна раса. — Бас поглянув на Гребера. Гребер завважив на його широкому обличчі легку посмішку.
Чоловік з курячими грудьми, що досі метушливо бігав по кімнаті на своїх кривих, як дві шаблі, ногах, зупинився.
— Ми панівна раса, — сказав він. — А всі інші виродки, це ясно. А хто ж, власне, звичайні люди?
Лисий задумався.
— Шведи, — відповів нарешті.— Або швейцарці.
— Дикуни, — втрутився бас. — Справжні дикуни.
— Білих дикунів у природі більше не існує,— зауважив чоловік-миша.
— Хіба? — Бас пильно подивився на нього.
Гребер задрімав. Він чув, як знову почалися розмови про жінок. Але на цьому він мало розумівся. Расові теорії співвітчизників не відповідали його уявленню про кохання. Він не хотів думати про примусовий відбір, родовід, здатність народжувати дітей. Він був солдат і навчився, не багато, бо його зв'язки обмежувалися знайомством з кільком повіями в тих країнах, де воював. Вони були так само ділові, як і члени Спілки німецьких дівчат; але від них цього вимагав принаймні їхній фах.
Вони одержали свої речі й одяглися. Раптом вони знов обернулись на рядових, єфрейторів, фельдфебелів і унтер-офіцерів. Той, у кого дружина народила дитину від росіянина, виявився унтер-офіцером. Бас також. Чоловік-миша служив у тиловому підрозділі. Побачивши, що тут унтер-офіцери, він принишк.
Гребер оглянув свій мундир. Він був ще теплий і тхнув кислотами. Під пряжками підтяжок Гребер виявив цілу колонію вошей, які там заховалися. Вони подохли. Від газу. Він вишкріб їх геть. Потім відпускників зібрали в бараку. Офіцер з націонал-соціалістського керівництва виголосив промову. Він стояв на трибуні, над якою висів портрет фюрера, і розповідав про ту високу відповідальність, яку вони беруть на себе, їдучи на батьківщину. Забороняється розповідати про справи на фронті. Ні слова про розташування частин, населені пункти, підрозділи, пересування військ. Скрізь підслуховують шпигуни. Тому найважливіше — мовчати. Хто любить базікати, хай не забуває про суворе покарання. Несправедлива критика — також державна зрада. Воєнними діями керує фюрер, а він знає, що робить. Обстановка чудова; росіяни знекровлені, вони зазнали нечуваних втрат, і тепер ми готуємося перейти в контрнаступ. Постачання військ першокласне, настрій бойовий. Ще раз: хто називатиме пункти розташування військ, вважатиметься зрадником батьківщини. Хто скавулітиме— теж!
Офіцер зробив паузу. Потім, уже іншим тоном, пояснив, як фюрер піклується про своїх солдатів, незважаючи на страшенну заклопотаність. Він підписав наказ, за яким кожний відпускник має привезти на батьківщину подарунок. З цією метою їм буде видано по продовольчому пакету. Вони повинні передати його своїм домашнім як доказ того, що на фронті війська почувають себе добре і навіть можуть привозити подарунки. Того, хто по дорозі відкриє пакет і сам з'їсть його вміст, буде покарано. Контроль на кінцевій станції виявить це одразу. Хайль Гітлер!
Вони стояли струнко. Гребер чекав, що зараз вони славитимуть третій рейх співом "Німеччини" та "Хорста Весселя". Але нічого такого не сталося. Замість цього надійшов наказ:
— Відпускники з Рейнської області! Три кроки вперед!
Вийшло кілька чоловік.
— Відпустки у Рейнську область скасовано, — заявив офіцер і звернувся до солдата, що стояв поряд:
— Куди ви хочете поїхати натомість?
— В Кельн!
— Я ж вам щойно пояснив, що в'їзд до Рейнської області заборонено. Куди ви хочете замість того?
— В Кельн, — знову промовив нетямущий солдат. — Я з Кельна.
— В Кельн не можна. Ви це розумієте? В яке інше місто поїдете?
— Ні в яке інше. У Кельні в мене дружина й діти. Я там слюсарював. Мої відпускні документи виписані до Кельна.
— Я бачу. Але туди не можна. Зрозумійте ж нарешті! Кельн тепер закритий для відпускників.
— Закритий? — перепитав колишній слюсар. — Чому?
— Ви що, чоловіче, збожеволіли? Хто тут запитує? Ви чи начальство?
Підійшов капітан і щось шепнув офіцерові на вухо, Той кивнув.
— Відпускникам, що їдуть у Гамбург і Ельзас, вийти з строю! — скомандував голосно потім.
Ніхто не вийшов.
— Всім, хто з Рейнської області, залишитися! Решта — ліворуч, кроком руш! Одержувати подарунки на батьківщину.
Вони знову стояли на вокзалі. Через деякий час підійшли ті, що з Рейнської області.
— Що там трапилося? — запитав бас.
— Ти ж чув!
— У Кельн не можна? Куди ж ти тепер?
— В Ротенбург. У мене там сестра. Але що мені робити в Ротенбурзі? Я мешкаю в Кельні. Що сталося в Кельні? Чому мене не пускають в Кельн?
— Увага! — попередив хтось, угледівши двох есесівців, що прорипіли чобітьми мимо.
— Плювати я на них хотів! До чого мені Ротенбург? Де моя сім'я? Вона була в Кельні. Що там скоїлося?
— Можливо, твоя сім'я також у Ротенбурзі?
— Вони там не будуть. Там немає де жити. До того ж моя дружина й сестра не можуть одна одну терпіти. Що трапилося в Кельні?
Слюсар запитливо дивився на інших. На його очах виступили сльози. Товсті губи тремтіли.
— Чому вам можна додому, а мені ні? Після-всього, що я пережив. Що трапилося? Що з моєю дружиною й дітьми? Старшого звати Георгом. Йому одинадцять років. Га?
— Слухай-но, — обізвався бас. — Ти нічого не вдієш. Пошли дружині телеграму. Хай приїде до Ротенбурга. А то ти її взагалі не побачиш!
— А дорога? Хто їй оплатить дорогу? І де вона житиме?
— Коли тобі не можна в Кельн, то й дружину не випустять з Кельна, — сказав чоловік-миша. — Це точно. Такий порядок.
Слюсар роззявив рота, але нічого не сказав. Лише по хвилі запитав:
— Чому не випустять?
— А ти сам поміркуй.
Слюсар озирнувся довкола. Він переводив погляд з обличчя на обличчя.
— Невже всьому кінець? Це ж неможливо!
— Ти ще радій, що тебе одразу ж не відіслали назад, на фронту— сказав бас. — Могло й таке статися.
Гребер слухав мовчки. Він відчував, як його трясе лихоманка, але не від морозу, а від холоду всередині. Щось примарне, невловиме поставало перед ним, воно давно вже блукало навколо, не давалось у руки, зникало і з'являлося знов, зазирало в очі, мало сотні невиразних облич і було водночас безлике. Він поглянув на рейки. Вони вели на батьківщину, там була надія, тепло, мати, мир — все, що в нього залишилося. І ось оте невловиме, здавалось, прокралося слідом за ним, зловісно дихало поряд, і його не можна було позбутися.
— Відпустка, — гірко мовив солдат з Кельна. — Оце така в мене відпустка? Що ж тепер?
Всі дивилися на нього й нічого більше не відповідали. Так наче раптом помітили, що в чоловіка якась інфекційна хвороба. Він ні в чому не був винен, але якесь невидиме тавро лягло на нього й відштовхнуло вчорашніх його супутників. Вони були раді, що це трапилося не з ними, але, самі ще так само невпевнені, відвернулися від нього. Нещастя — хвороба заразна.
Поїзд повільно вкотився під критий вокзал. Шибки були закіптюжені і поглинали рештки світла.
VI
Вранці ландшафт змінився. Він чітко виступав у м'якій ранковій імлі. Гребер сидів тепер біля вікна, припавши чолом до шибки. Він дивився на поля, місцями ще вкриті снігом. Але де-не-де на них уже виднілися рівні чорні борозни й ніжнозелені молоді сходи. Жодної воронки. Жодної руїни. Пласка, гладенька рівнина. Ніяких окопів. Ніяких бункерів. Земля!
Потім з'явилося перше село. Церква з блискучим хрестом. Школа, над якою повільно повертався флюгер.
Пивниця, перед якою стояли люди. Відчинені двері в хатах, прибиральниці з мітлами, підвода, перший промінь сонця на невибитих вікнах. Дахи на цілих будинках, дерева в рясному гіллі, вулиці, які були схожі на справжні вулиці і якими до школи йшли діти. Дітей Гребер не бачив уже давно. Він глибоко зітхнув. Це було саме те, чого він так довго ждав. Це було те! Саме те!
— Тут усе виглядає інакше, чи не так? — запитав якийсь унтер-офіцер, що сидів біля сусіднього вікна.
— Зовсім інакше!
Імла піднімалася все вище й вище. На видноколі засиніли ліси. Погляд уже сягав аж до них. Телеграфні дроти бігли за поїздом. Вони то опускалися, то піднімалися, немов ноти якоїсь безкінечної, нечутної мелодії. Птахи злітали з них, неначе пісні. Кругом панувала тиша. Фронтовий гуркіт розчинився в ній. Ніяких літаків. Греберу здавалося, ніби він уже тижнями в дорозі. Навіть спогади про товаришів раптом стали невиразними.
— Який воно сьогодні день? — запитав він.
— Четвер.
— Так, четвер.
— Звичайно, вчора ж була середа.
— Ти як гадаєш, удасться нам де-небудь роздобути кави?
— А певно. Тут усе лишилося так, як колись.
Дехто з відпускників подіставав із ранців хліб і почав жувати. Гребер вирішив почекати; йому хотілося з'їсти свій хліб із кавою.