Хочете, щоб я пішов?
— Ні, ні. Але ми теж не можемо тримати вас тут вічно. Ви ж скоро закінчите роботу? Ким ви працювали раніше?
— Журналістом.
— Хіба знову не можете до цього повернутися?
— З моєю англійською?
— Ви вже досить непогано розмовляєте.
— Але, містере Льові! Я навіть листа не можу написати без помилок.
Льові почухав лисину бронзовою фігуркою. Якби вона була епохи Чжоу, він би, напевно, так не поводився.
— А на картинах ви розумієтеся?
— Трохи. Так само як і на бронзі.
Він усміхнувся.
— Це краще, ніж нічого. Я порозпитую. Можливо, комусь із моїх колег потрібна допомога. Щоправда, бізнес зараз трохи занепав, ви й самі це бачите по нашому прикладі. Але з картинами все інакше. Особливо з імпресіоністами. А старі полотна зараз узагалі нічого не варті. Одним словом, побачимо.
Льові знову потупцював сходами вгору. "Au revoir, підвале, — подумав я. — На певний час ти був моєю темною батьківщиною. Прощавайте, золоті лампи кінця дев'ятнадцятого століття, прощавайте, золоті аплікації 1890 року, прощавайте, меблі епохи "короля-громадянина" Луї-Філіпа, прощавайте, перські вази і струнконогі танцівниці з гробниць династії Тан, прощавайте, теракотові коні й решта мовчазних свідків давно відшумілих епох! Я вас щиро любив і провів із вами мою американську юність — від десятого по п'ятнадцятий рік життя. Ahoi та evoe! Репрезентуючи проти своєї волі одне з найгірших століть, я вітаю вас! Я, запізнілий і беззбройний гладіатор, вітаю вас на арені, на якій майже не залишилося левів, натомість кишить гієнами та шакалами. Вітаю вас як той, хто прагне насолоджуватись життям, аж поки його не зжеруть живцем".
Я поклонився на всі сторони світу, поблагословив антикваріат праворуч і ліворуч, а потім глянув на годинник. Мій робочий день уже закінчився. Над дахами будинків жеврів вечір, і де-не-де вже блідо підсвічувалися неонові реклами. З ресторанів по-домашньому запахло жиром і цибулею.
— Що тут сталося? — запитав я Мелікова у готелі.
— Рауль. Хоче вкоротити собі віку.
— Відколи?
— Від полудня. Він втратив Кікі, який чотири роки був йому вірним другом.
— У цьому готелі багато плачуть, — сказав я, прислухаючись до приглушених ридань, що долинали до плюшевої стійки з кутка, де стояла підставка з рослинами. — І завжди серед пальм.
— У кожному готелі багато плачуть, — зауважив Меліков.
— У готелі "Ритц" теж?
— У "Ритці" плачуть, коли падає курс акцій на біржі. А в нас — коли людина раптово усвідомлює, що вона безнадійно самотня і що вже немає сенсу себе дурити.
— Кікі потрапив під машину?
— Гірше. Він заручився. З жінкою. Це трагедія для Рауля. Якби він утік з іншим геєм, то однак би залишився серед своїх. Але жінка! Це споконвічний ворог. Зрада. Гріх проти Святого Духа! Навіть гірше за смерть!
— Бідні гомосексуалісти! Їм доводиться боротися відразу на два фронти! Проти конкуренції і серед жінок, і серед чоловіків!
Меліков усміхнувся.
— Щойно Рауль висловив низку яскравих думок про жінок. Найневинніша: "Жінки — це оббіловані тюлені". Про окрасу кожної жінки — великі груди, — які так цінуються в Америці, він теж не надто приємної думки. "Обвисле коров'яче вим'я для виродків-смок-тунів" — його найлагідніший вираз. Щоразу, уявляючи, як Кікі висне на якійсь дамі, він починає вовком вити. Добре, що ти прийшов. Треба затягти його в номер. Тут внизу він залишатися не може. Допоможи мені. Хлопець двісті фунтів важить.
Ми наблизилися до пальм.
— Раулю, він повернеться до тебе, — прошепотів Меліков. — Кожен може помилитися. Кікі повернеться. Опануйте себе.
Спробували його підняти. Рауль оперся на мармуровий стіл і зарюмсав. Меліков умовляв його далі:
— Тобі потрібно поспати. Тоді полегшає. Він повернеться, Раулю. Я таке часто бачив. Він точно повернеться!
— Навіки зганьблений, — процідив Рауль.
Поки ми з ним морочилися, він наступив мені на ногу. Двохсот-фунтова туша!
— Та обережніше, триклята стара баберо! — вилаявся я.
— Що?
— Ви поводитеся, як сентиментальна стара баба!
— Це я — стара баба? — обурився Рауль майже нормальним тоном.
— Пан Росс зовсім не те мав на думці, — заспокоював Меліков.
— Та ні, я мав на думці саме те, що сказав!
Рауль провів рукою по очах. Ми дивилися на нього і чекали якогось істеричного зриву.
— Я — баба! — стиха промовив він. У голосі бриніла смертельна образа. — Я — баба!
— Та він такого не казав, — збрехав Меліков. — Він сказав: як баба.
— От тому людей і покидають, — пояснив Рауль і піднявся без нашої допомоги.
Ми без проблем довели його до сходів.
— Кілька годин сну, — заклинав Меліков. — Одна-дві таблетки секоналу і сон для відновлення організму. Потім — чашечку міцної кави. І все здасться значно простішим!
Рауль не відповів.
— От і ми його покинули. Як і весь світ.
— Чого ти морочиш собі голову з цим брутальним нікчемою? — поцікавився я.
— Він наш найкращий мешканець. Знімає двокімнатний номер із ванною.
6
Я безцільно бродив вулицями, боячись повертатися до готелю.
Вночі мені снилися жахіття і я прокидався від власного крику. Вже й раніше час від часу марилося, що мене переслідує поліція. А ще мучив споконвічний кошмар усіх емігрантів: я опиняюся по той бік німецького кордону і потрапляю до лап есесівців. Але ці сни приходили тільки в години відчаю. Я думав: і як це через власну дурість знову примудрився потрапити до їхніх рук? Прокидався з криком на вустах, але усвідомлював, що — в Нью-Йорку, дивився через вікно на залите червоними барвами нічне небо і знову обережно випростовувався: врятований!
Та останній сон був інакший — невиразний, зліплений зі шматків, темний, липкий, як смола, і нескінченний. Там була жінка, розгублена і дуже бліда, вона беззвучно просила про допомогу, якої я не міг їй надати, і вона повільно вгрузала у трясовину зі смоли, болота й загуслої крові; її застиглі очі зі страхом втупилися в мене, беззвучно волаючи про поміч, до чорної вирви її широко відкритого рота підповзала чорна клейка маса; командири, спалахи автоматних черг, різкий голос із саксонським акцентом, уніформи і жахливий запах смерті, гниття та вогню; навстіжень розчахнуті двері печі з яскравими язиками полум'я всередині, людина, яка щойно рухалася, ворушила вже тільки рукою, потім самим лише одним-єдиним пальцем, що повільно скарлючився, і хтось, хто наступив на нього, а потім крик, раптовий, зусібіч, із гулким відлунням…
Я зупинився перед вітриною, але нічого не бачив. Тільки через певний час зрозумів, що стою на П'ятій авеню, перед ювелірним магазином фірми "Ван Кліф і Арпельс". Я легковажно втік із антикварного магазину Льові. Вперше той підвал здався мені тюремною камерою. Я тягнувся до людей, прагнув широких вулиць і опинився на П'ятій авеню.
Невідривно дивився на діадему, що колись належала французькій імператриці Євгенії. Діадему штучно освітлювали, на чорному оксамиті діамантові квіти виблискували всіма барвами веселки. Зліва від неї лежав браслет із рубінами, смарагдами та сапфірами, справа — персні та солітери.
— Що б ти тут хотіла? — спитала жінка в червоному строю свою співрозмовницю.
— Зараз носять перли, — відповіла вона. — Вищий клас носить тільки перли.
— Штучні чи справжні?
— І штучні, і справжні. Перли і чорна сукня. Саме таке поєднання є ознакою вишуканого смаку у вищому світі.
— Думаєш, Євгенія не належала до вищого класу?
— Тоді було інакше.
— А я б хотіла мати такий браслет, — сказала жінка в червоному.
— Занадто яскравий, — відповіла інша.
Я пішов далі. Зупинявся перед тютюновими крамницями та взуттєвими магазинами, перед крамничками з порцеляною та велетенськими вітринами з дизайнерським одягом, перед якими юрмилися купи роззяв, вражені красою кольорів та переливами шовку. Я теж пропихався туди і витріщався на все, прислухався і жадібно ловив уривки розмов; наче викинута на берег риба, яка жадібно хапає краплі води, я йшов крізь вечірню метушню життя і хотів бути її частиною, плавати в ній, як усі, але мене несло далі й далі, вперед, оточеного смугами блідої темряви, що гналися за мною з пронизливим криком, наче фурії за Орестом.
Спершу думав був розшукати Кана, але не хотілося говорити ні з ким, хто нагадував би про минуле. Навіть із Меліковим. Такого жахіття позбутися важко. Здебільшого за день сни розсіювалися, через кілька годин від них залишався тільки слабкий, схожий на хмаринку, спогад, який урешті зовсім щезав. Але цей сон засів глибоко. Я виштовхував його, але він не зникав. У мені засіло відчуття загрози, похмурої, готової будь-коли знову нависнути.
У Європі я рідко бачив сни — був надто заклопотаний власним виживанням, а тут повірив, що мені нарешті вдалося втекти. Море, його шумовиння, відділяло мене від минулого тисячею кілометрів, тому надіявся, що затемнений корабель — привид із тінями на борту — пробрався крізь підводні човни, зумів утекти і від решти тіней. Але тепер я знав, що тіні з минулого йшли за мною назирці. Вони проповзли туди, де я не міг їх контролювати: у царство сну та привидів, які щоночі зводять без фундаменту і цегли дивні світи, що на ранок цілком розсіюються. Але цього разу той примарний світ не зник — він окутав мене липким, мокрим туманом — аж мороз поза шкірою, — як гидкий, солодкавий дим. Дим із крематоріїв.
Я роззирнувся. Ніхто на мене не зважав. Незатьмарена втома красивого вечора клубочилася між кам'яних фронтонів, що виблискували тисячами очей освітлених вікон. На два, три поверхи простягалися золоті вітрини — з вазами, картинами, хутром та кімнатами зі старовинними полірованими брунатними меблями і шовковими абажурами.
Несамовите міщанське самовдоволення аж фонтанувало зусібіч; ілюстрована книга щедрого добродушного марнотратного бога, який, здавалося, шепоче: "Беріть! Беріть! Тут вистачить на всіх!"
Який спокій! То була вечірня прогулянка заново розквітлих ілюзій, зів'ялого вже кохання, яке раптом знову розправило крила; надії, що буяла зеленню під ніжним дощем милосердної брехні; найвищий час манії величі та бажань; час, коли змовкав голос розчарування і песимізму; той час, коли навіть генерали і політики не тільки вірили, а й на коротку мить могли відчути, що вони теж люди і житимуть не ВІЧНО. Як же я хотів поєднатися з цією країною, що розмальовує мертвих, боготворить молодість і посилає на смерть солдатів у країни, яких вони ніколи досі не бачили й навіть не знали, де ті землі розташовані, а також — за що вони там готові померти.