Ретельно вiдзначте, що я тодi дiяв доволi нескладно. Коли вам захочеться — якщо захочеться — смажити мене на електростiльцi, майте на увазi, будь ласка, що тiльки напад запаморочення мiг надiлити мене тiєю примiтивною енергiєю, без якої не можна перетворитись на звiра (можливо, що вся ця частина пiдправлена в порiвняннi з щоденничком). Iнодi я ввi снi пориваюсь на вбивство. Та знаєте, що трапляється? Тримаю, примiром, пiстолет. Цiлюсь, наприклад, у спокiйного ворога, який виявляє байдуже зацiкавлення до моїх дiй. О так, я вправно тисну на собачку, але одна за одною кулi викочуються на пiдлогу з нетямущого дула. В таких моїх снах у мене лиш одне бажання — приховати невдачу вiд ворога, котрий, одначе, повiльно обурюється.
Сьогоднi за обiдом стара єхидна, з-пiд лоба блимнувши косим поглядом на Ло (я щойно скiнчив змальовувати в грайливий спосiб чудовнi вусики щiточкою, якi майже вирiшив вiдпустити), сказала: "Краще не треба, iнакше хтось украй зомлiє". Ло вмить вiдсунула свою тарiлку з вареною рибою, ледь не перекинувши через це склянку з молоком, i кинулась геть з кiмнати. "Вам би не стало надто нудно, проговорила Гейзиха, завтра поїхати з нами на озеро купатись, якщо Ло вибачиться за свiй вибрик?" Деякий час по тому в мою кiмнату донеслось лунке дверне грохкання й iншi звуки, якi виринали з якихось надр, якi здригались, де в суперниць була буремна чвара.
Вона не вибачилась. Виїзд скасовано. А втiм могло б бути дуже цiкаво.
Субота. Ось уже декiлька днiв, як залишаю дверi напiввiдчиненими, коли в себе працюю; та тiльки сьогоднi пiдступ удався. Iз багатьма вивертами, шльопаючи й човгаючи туфлями (з метою приховати збентеження, що от вiдвiдала мене без виклику), Ло ввiйшла та, покрутившись там i тут, почала розглядати жахливi вiзерунки, якими я замазав аркуш паперу. О нi — то не було продовженням натхненної паузи есеїста мiж двома параграфами; то був гидкий тайнопис (якого вона зрозумiти не могла) мого рокового жадання. Її русявi кучерi схилились над столом, за яким я сидiв, i Хумберт Хриплий обiйняв її однiєю рукою — жалюгiдне наслiдування кревностi. Тримаючи аркуш i далi вивчаючи його ледь-ледь близькозорими очима, моя наївна маленька гостя повiльно напiвприсiла менi на колiно. Її вабливий профiль, ледь вiдкритi вуста, тепле волосся були за якiсь три вершки вiд мого вищиреного рiзця, й крiзь грубу тканину хлоп'ячого вбрання я вiдчував жар її тiла. Раптом я ясно зрозумiв, що можу поцiлувати її в шию чи в куточок рота з повною безкарнiстю — зрозумiв, що вона менi це дозволить i навiть заплющить при цьому очi за всiма правилами Холiвуда. Це так само просто, як подвiйна порцiя вершкового морозива iз гарячим шоколадним соусом. Не можу пояснити моєму вченому читачевi (брови якого так сунуться вгору, що вже доїхали до потилицi через усю лисину) яким чином я це второпав; можливо звiриним чуттям я вловив найменшу змiну в ри мi її подиху, адже вона не стiльки розглядала мою мазню — о моя прозора нiмфиня! — скiльки чекала з тихим цiкавством, щоб сталось саме те, чого до смертi жадав чарiвливий квартирант. Виплiд нашого часу, жадiбна до кiножурналiв, обiзнана в знятих близьким планом, млiючих, сповiльнених кадрах, вона, певно, не знайшла б нiчого дивного в тому, щоб дорослий друг, поставний красень — Пiзно! Весь будинок раптом залунав вiд голосу балакучої Луїзи, яка звiтувала панi Гейз, котра щойно вернулась, про якесь померле звiрятко, яке вона й омас (сусiднiй водiй) знайшли в пiдвалi — й, звичайно, моя Лолiтонька не могла знехтувати цiкавим випадком.
Недiля. Вона мiнлива, вона примхлива, вона кiстяста, вона сповнена терпкої грацiї шпаркого пiдлiтка. Вона нестерпно приваблива з голови до нiг (вiддаю всю Нову Англiю за перо популярної романiстки!) починаючи з готового банта й заколок у волоссi й закiнчуючи невеликим шрамом на нижнiй частинi стрункої литки (де її копнув роликовим ковзаном хлопчина з Пiскi), саме над межею бiлої вовняної шкарпетки. Вона щойно вiдправилася з мамцею до Гамiльтонiв — святкування дня народження подруги, мабуть. Паперова сукня в клiтину з широкою спiдницею. Грудки, здається, вже добре сформувались. Як ти поспiшаєш, моя принадо! Понедiлок. Дощовий ранок. "Ces matins gris si doux...!" На менi бiла пiжама з лiловим вiзерунком на спинi. Я схожий на одного з тих опуклих павукiв перлястого кольору, яких бачиш у старих садах. Сидить у центрi павутиння й помалу смикає ту чи iншу нитку. Моє ж мереживо простягається крiзь цiлий будинок, а сам я сиджу в крiслi, нiби хитрий чарiвник, i прислухаюсь. Де Ло? У себе? Нишком смикаю шовковинку. Нi, вона вийшла звiдти; я щойно чув уривчастий трiск туалетного ролика, що обертався; та закинуте мною слухове волоконце не простежило крокiв з ванної назад до своєї кiмнати. Можливо, вона все ще чистить зуби (єдине гiгiєнiчне дiяння, яке Лолiта виконує з правдивою ревнiстю). Нi. Дверi ванної щойно гримнули; отже, треба понишпорити далi по дому в пошуках дивної здобичi. А ну ж бо пущу шовкову нитку на нижнiй поверх. В такий спосiб допевняюсь, що її нема на кухнi, що вона, наприклад, не зачиняє з грюкотом дверцята рефрижератора, не шипить на ненависну матiр (котра, гадаю, насолоджується третьою з ранку вуркiтливою, стримано-веселою розмовою по телефону). Що ж, будьмо далi нащупувати й сподiватись. Як промiнь, впливаю у вiтальню й знаходжу, що радiо мовчить (мiж тим як мамця досi ще розмовляє з мiсiс Чатфiльд чи мiсiс Гамiльтон, дуже приглушено, всмiхаючись, рожевiючи, прикриваючи долонею вiльної руки слухавку, вiдкидаючи й натякаючи, що не зовсiм заперечує забавнi чутки про квартиранта, ах, даруйте, i все це шепчучи так щиросердно, як нiколи не робить вона, ця карбована панi, в звичайнiй розмовi). Отже, моєї нiмфетки просто немає вдома! Спурхнула. Райдужна тканина виявилась лишень сiрим за давнiстю павутинням, оселя порожня, оселя мертва. Раптом — крiзь напiввiдчиненi дверi тонесенький смiх Лолiти: "Не кажiть мамi, що я з'їла весь ваш бекон". Та коли я вискакую на майданчик, її вже нема. Лолiто, де ти? Таця з моєю ранковою кавою, дбайливо приготованою господинею, ще чекає, щоб я її внiс з порога в моє лiжко, i дивиться на мене, беззубо ощирившись. Лоло! Лолiто! Вiвторок. Знову хмари зашкодили пiкнiковi на — недосяжному — озерi. Чи це лиходiє Рок? Учора я примiряв перед дзеркалом нову пару купальних трусикiв.
Середа. Сьогоднi Гейзиха в таiйорi, в черевиках на низьких пiдборах об'явила про намiр їхати в мiсто купити дарунки для приятельки подруги й запросила мене приєднатись, тому що я, мовляв, так добре знаюсь на тканинах i парфумах. "Оберiть вашу улюблену спокусу", проворкотiла вона. Як мiг ухилитись Гумберт, який був володарем парфумерної фiрми? Вона впроторила мене в безвихiдь — мiж переднiм ґанком i автомобiлем. "Покваптесь!", крикнула вона, коли я став ретельно складати своє велике тiло, щоб влiзти в авто (ще тодi вiдчайдушно вигадуючи, як би врятуватись). Вона вже завела мотор i пристойними для дами словами почала проклинати вантажiвку, яка задкувала i розверталась, i котра щойно привезла ледащiй бабцi навпроти новеньке крiсло на колесах; та ось рiзкий голосок моєї Лолiти пролунав з вiкна вiтальнi: "Гей ви! Куди ви? Я теж їду!" — "Не слухайте!", звизгнула Гейзиха (причому невмисно зупинила мотор). А втiм, на бiду моєї прекрасної автомедонки, Ло вже смикала дужку дверки, щоб улiзти з мого боку. "Це нечувано", — почала Гейзиха, та Ло вже втиснулась, аж затремтiвши вiд задоволення: "Посуньте-но ваш зад", звернулась вона до мене. "Ло!" скрикнула Гейзиха (скосивши на мене очi в надiї, що я прожену нечему). "Ло-барахло", вiдказала Ло (вже не вперше), зiрвавшись назад, як i я зiрвався через те, що автомобiль ринувся вперед. "Вкрай неприпустимо", сказала Гейзиха, буремно переходячи на другу швидкiсть, "щоб так нахабнiло дiвча. Й було б таким нав'язливим. Адже воно добре знає, що зайве. Й до того потребує ванни".
Суглобами пальцiв моя правиця линула до синiх ковбойських штанiв дiвчиська. Вона була босонiж, нiгтi на ногах берегли слiди вишневого лаку, й упоперек одного з них, на великому пальцi, тягнулася стяга пластиру. Боже мiй, чого б я не дав, щоб тутож, негайно, припасти вустами до цих тонкокостих, довгопалих, мавпячих нiг! Раптом її рука ковзнула в мою, й без вiдома нашої дуеньї я всю дорогу до крамницi тримав i гладив, i тискав цю лапку. Крильця носа в нашої марленоподiбної шоферки лиснявiли, втративши й спаливши свою порцiю пудри, й вона, без упину, вела вишуканий монолог з приводу мiського руху, i в профiль посмiхаючись, i в профiль приндячись, i в профiль блимаючи фарбованими вiями; я же молився — нажаль, безуспiшно — щоб ми нiколи не доїхали.
Менi вже нема чого додати, крiм того, що, по-перше, зiбравшись додому, велика Гейзиха звелiла маленькiй сiсти позаду, а по-друге, що вона вирiшила залишити обранi мною парфуми для мочок своїх власних витончених вух.
Четвер. Ми сплачуємо бурею й градом за тропiчний початок мiсяця. В одному з томiв Енциклопедiї для Юнацтва я знайшов карту Сполучених Штатiв i аркуш тонкого паперу з початим дитячою рукою абрисом цiєї карти; а на зворотному боцi, проти нескiнченних окреслень Флориди, виявилась мiмеографiчна копiя класного списку в Рамздельськiй гiмназiї. Цей лiричний витвiр я вже знаю напам'ять.
Анджель, Грацiя Аустин, Флойд Байрон, Маргарита Бiель, Джек Бiель, Мерi Бук, Данiїл Вiльямс, Ральф Вiндмюллер, Луїза Гавель, Мабель Гамiльтон, Роза Гейз, Долорес Ґрац, Розалiна Грiн, Луцинда Гудейль, Дональд Дункан, Вальтер Камель, Алiса Кармiн, Роза Кауан, Джон Кауан, Марiон Кларк, Гордон Мак-Крiстал, Вiвiан Мак-Ку, Вiрджинiя Мак-Фатум, Обрей Мiранда, Антонiй Мiранда, Вiола Найт, Кеннет Розато, Емiль Скотт, Дональд Смi , Гезель Тальбот, Едвiн Тальбот, Едгар Уен, Лулi Фальтер, Тед Фантазiя, Стелла Флейшман, Мойсей Фокс, Джордж Чатфiльд, Фiлiс Шерва, Олег Шерiдан, Агнеса Шленкер, Лєна Поема, суща поема! Так дивно й солодко було знайти цю "Гейз, Долорес" (її!) в живiй альтанцi iмен, пiд почесною вартою троянд, яка стоїть нiби казкова царiвна мiж двома фрейлiнами! Прагну проаналiзувати лоскiт захоплення, що я його вiдчув у становому хребтi на знак того iменi серед iнших iмен.