Хід подій удалося відтворити досить детально, бо Осборн розлив у машині трохи одеколону. Поліційний пес, незважаючи на дощ, який пройшов уночі, легко взяв слід. До роздоріжжя Осборн ішов краєм узбіччя, але там, де автострада врізалася в горби, кілька разів збочував і видирався на ближчий горб. Тоді повертався на дорогу і йшов далі. На спусковому відгалуженні автостради він ішов по проїжджій частині широкими зигзагами, наче п'яний, і загинув на місці від пролому черепа. На бетоні лишилися плями крові й уламки скла з фари. Римській поліції не вдалося знайти винуватця злочину. Дивувало те, що Осборн йшов автострадою опівдні, коли рух був досить інтенсивний, і протягом дев'яти кілометрів на нього ніхто не звертав уваги. Ним мав поцікавитися хоча б дорожній патруль, бо ж по автостраді заборонено ходити. Це з'ясувалося через кілька днів, коли хтось підкинув під поліційну дільницю сумку з ключками для гольфу, на ручках яких було вигравіюване прізвище Осборна. Сама собою напрошувалася думка, що Осборна, який ніс на плечі сумку з ключками й був одягнений у джинси й сорочку, водії мали за шляхового робітника. Ключки, очевидно, лишилися на місці наїзду, і хтось підібрав їх, а коли довідався з газет про слідство, побоявся бути втягнутим у кримінальну справу й позбувся ключок.
Причина, що змусила Осборна покинути машину й вирушити з ключками пішки, залишилась нез'ясованою. Рештки одеколону на підлозі машини й порожня пляшечка наводили на думку, що йому стало зле, може, він захворів і натирав одеколоном обличчя. Розтин не виявив у нього в крові слідів алкоголю чи отрути. Перед тим, як покинути готель, Осборн спалив у смітнику кілька списаних аркушів, від яких, звісно, не лишилося й сліду. Але серед речей, залишених небіжчиком у готелі, знайшли порожній конверт, наче Осборн збирався звернутися до поліції, та передумав.
Третій американець, Еммінгс, був кореспондентом "Юнайтед Прес Інтернешнл". Він затримався в Неаполі, повертаючись із Близького Сходу, звідки надсилав репортажі до Сполучених Штатів. У готелі Еммінгс сказав, що залишиться принаймні на два тижні, але вже на десятий день несподівано поїхав. Оскільки квиток у касі "Брітіш Еуропіен Ейрвейз" він замовляв до Лондона, досить було одного телефонного дзвінка, аби довідатися, що, прилетівши в Лондон, він в туалеті аеропорту вистрілив собі в рот і через три дні, не приходячи до пам'яті, помер у лікарні.
Від'їзд його був цілком умотивований — отримав доручення "Юнайтед Прес" узяти в Лондоні інтерв'ю в зв'язку з чутками про новий скандал у парламенті. Еммінгс був відомий своєю відвагою й витримкою. Як журналіст, він побував там, де вибухали воєнні конфлікти, — у В'єтнамі, а до того — як репортер-початківець — у Нагасакі відразу після капітуляції Японії. Саме звідти він надіслав репортаж, яким здобув собі ім'я.
Дізнавшись про все це, практикант хотів відразу ж летіти в Лондон, на Близький Схід і навіть у Японію, але начальство порадило йому спочатку вислухати людей, з якими Еммінгс стикався в Неаполі, тобто — з персоналом готелю, бо він подорожував сам. Ніхто не помітив у його поведінці чогось незвичного. Лише покоївка, яка прибирала номер після його від'їзду, пригадала, що в умивальнику й у ванні були сліди крові, а на підлозі валявся закривавлений бинт. Експертиза в Лондоні виявила у Еммінгса поріз на лівому зап'ясті. Свіжий струп на рані було заліплено пластирем. Виходило, що Еммінгс пробував відібрати собі життя ще в готелі, перерізавши вену, але потім перев'язав рану й поїхав в аеропорт. До цього Еммінгс поводився цілком нормально — приймав сірководневі ванни, бував на пляжі, катався по затоці узятим напрокат моторним човном.
За три дні до смерті Еммінгс, виявляється, був у Римі, відвідав прес-аташе американського посольства, свого давнього знайомого. Аташе сказав, що Еммінгс був у чудовому настрої і лише дорогою до аеропорту якось дивно зиркав у заднє скло, що це важко було не помітити. Аташе жартома запитав Еммінгса, чи не з'явилися у нього недруги в "Аль-Фатах", на що той, усміхнувшись, відповів, що це зовсім інша справа, про яку він не може розповісти, але не біда: незабаром про все писатимуть газети. А через чотири дні був мертвий.
Практикант, узявши на допомогу кількох агентів, знову подався до бальнеологічного закладу, аби переглянути всі книги реєстрації за минулі роки. У Вітторіні його зустрічали щораз прохолодніше, бо постійні візити поліції загрожували добрій репутації закладу. У книгах, які їм все ж дали, знайшлося вісім нових слідів.
Оскільки механізм випадків лишався незрозумілим, практикант цікавився перш за все чоловіками перехідного віку, іноземцями, що провадили поміркований спосіб життя, який несподівано ламався між першим і другим тижнями перебування в Неаполі.
Два сліди виявилися хибними. Двоє американських громадян змушені були несподівано для себе урвати своє перебування в Неаполі. У першого на фірмі вибухнув страйк, другий мав свідчити в суді проти будівельників, які неякісно виконали водозбірники в його садибі і процес проти яких чомусь було пришвидшено. Слідство у справі власника фірми припинили не відразу, бо він нагло вмер, а кожен смертельний випадок прискіпливо перевіряли. Але врешті американська поліція повідомила, що він помер від інсульту через два місяці після повернення в Америку, до того ж не один рік хворів на атеросклероз. Ще один — третій слід — мав справді кримінальну підкладку, але його не включили в досьє, бо причиною несподіваного "зникнення" цього американця був його арешт місцевою поліцією. Вона діяла за дорученням Інтерполу і знайшла при цьому чималу партію героїну. Заарештований чекав на суд у неаполітанській в'язниці.
Отже, з восьми випадків три відпали. Ще два були сумнівними. Один стосувався сорокарічного американця, який відвідував бальнеологічний заклад, щоправда, не сірководневі ванни, і перестав бувати у Вітторіні, бо пошкодив хребет на водних лижах. Він гасав за моторним човном з повітряним змієм за плечима, що давало можливість відірватися від води й ширяти на линві. Човен, за кермом якого сидів теж американець, близький знайомий потерпілого, повернув закруто, і він упав з висоти кільканадцяти метрів. Така травма вимагала тривалої фіксації у гіпсовому корсеті. Цього випадку не виключили зі списку лише тому, що вже в лікарні у потерпілого раптом з'явилася гарячка з мареннями. Лікарі вагалися, чи це якась завезена з тропіків екзотична хвороба, чи затяжне харчове отруєння.
Ще один підозрілий випадок стався з майже шістдесятирічним пенсіонером, американцем італійського походження, який, отримуючи пенсію в доларах, повернувся до рідного Неаполя.
Як ревматик, він приймав сірководневі ванни, несподівано перервав їх, вирішивши, що вони шкодять на серце. Він потонув, купаючись у ванні в своїй квартирі через сім днів після останніх відвідин бальнеологічного закладу. Розтин показав наповнення легенів водою й раптову зупинку серця. Судовий лікар не побачив у цьому нічого підозрілого, однак слідство в справі закладу Вітторіні, натрапивши на цей випадок, відновило справу. З'явилося припущення, що пенсіонер не потонув унаслідок раптового приступу, а хтось його втопив: двері ванни були незамкнуті. Однак повторний допит родичів не підтвердив цієї підозри, тим більше, що не було й матеріального мотиву, бо пенсія покійного була довічною.
Три інші сліди з початкових восьми виявилися гарячими й відкрили нові жертви з характерною для групи людей долею. Знову йшлося про самотніх чоловіків на порозі старості, але тепер це були вже не тільки американці. Один з них, Івар Олаф Лейге, був інженером з Мальме. Другий, Карл Гайнц Шіммельрайтер, австрієць родом з Граца. Третій, Джеймс Брігг, видавав себе за письменника, точніше сценариста, і заробляв на прожиття випадковими заробітками. Він прибув із Вашінгтона через Париж, де налагоджував стосунки з видавництвом "Олімпія прес", що спеціалізувалося на еротичній і порнографічній літературі. В Неаполі він оселився в італійській родині, яка здала йому кімнату. Господарі знали про нього тільки те, що він розповів сам при вселенні, тобто що він збирається вивчати "задвірки життя". Не знали, що він відвідував бальнеологічний заклад. На п'ятий день він не прийшов ночувати. Зник, не залишивши жодного сліду. Перш ніж сповістити поліцію, господарі, вирішивши перевірити пожильцеву платоспроможність, відімкнули його кімнату запасним ключем і пересвідчилися, що разом із Бріггом зникли і його речі. Лишилася тільки порожня валіза. Вони пригадали, що пожилець щодня виходив з напханим портфелем, а повертався з порожнім. Оскільки родина мала незаплямовану репутацію і віддавна здавала кімнати, їх свідченням повірили. Брігг був лисіючим атлетичним чоловіком зі шрамами на обличчі від заячої губи. Ніяких родичів не мав, принаймні розшукати їх не пощастило. Паризький видавець на допиті сказав, що Брігг пропонував написати книгу про закулісну історію з виборами міс краси в Америці, однак тема не зацікавила видавця. Все це могло бути правдою, але ці свідчення не вдалося ні підтвердити, ні заперечити. Брігг зник так безслідно, що не вдалося знайти нікого, хто бачив би його відтоді, як він покинув найняту кімнату. Пошуки серед повій, сутенерів і наркоманів виявились марними. Отож випадок Брігга належить до сумнівних і лишається в досьє, як не дивно, лише тому, що Брігг хворів на сінну лихоманку.
Зате доля шведа і австрійця не викликала жодних сумнівів. Перший, Лейге, був давнім членом гімалайського клубу, підкорювачем "семитисячників" Непалу і приїхав до Неаполя після розлучення. Він оселився в готелі "Рим" у центрі міста, в морі не купався, віддавав солярію перевагу перед пляжем, відвідував музеї і приймав сірководневі ванни. Дев'ятнадцятого травня він пізно ввечері виїхав до Рима, хоча досі мав намір пробути все літо в Неаполь В Римі, залишивши речі в машині, пішов до Колізею, виліз якомога вище на мур і кинувся звідти вниз. Помер відразу. Судовий експерт зробив висновок, що це було "самогубство або нещасний випадок, що стався внаслідок раптового потьмарення свідомості". Швед, ставний блондин, на вигляд здавався молодшим від своїх років.