Камілла злякано відповіла:
— Звичайно, Вікторія палає коханням до свого нареченого. У неї ж нині заручини, хіба ви не знали?
Відчинилися двері до їдальні.
Юганнес знайшов своє місце й зупинився. Стіл плавав у нього перед очима, він бачив безліч людей і чув гул їхніх голосів.
— Ну ось, будь ласка, ваше місце, — приязно мовила господиня Замку. — Тільки б уже нарешті повсідалися.
— Вибачте! — раптом позад нього почувся голос Вікторії.
Він відступив убік.
Вона схопила його запрошення й понесла його на кілька місць далі, на сім місць далі, й поклала його на місце поруч зі старим чоловіком, що був колись у Замку домашнім учителем і про якого подейкували, ніби він любив випити. Звідти ж вона принесла інше запрошення, а тоді сіла на своє місце.
Він стояв і не спускав із того всього ока. Господиня Замку вдала, наче вона чимось заклопотана потойбіч столу, й уникала на нього дивитися.
Спантеличившись ще дужче, ніж досі, він збентежено попрямував до свого нового місця; попереднє ж його місце зайняв товариш Дітлефа з міста, молодик з діамантовими ґудзиками на сорочці. Лівобіч од нього сиділа Вікторія, правобіч — Камілла.
Розпочався обід.
Старий учитель пам'ятав Юганнеса малим хлоп'ям, і вони відразу ж розговорилися. Він зізнався, що й сам замолоду захоплювався поезією, у нього й досі збереглися рукописи, при нагоді Юганнес може їх прочитати. Тепер його запросили до цієї господи на свято, щоб він розділив родинну радість — заручини Вікторії. Господар та господиня Замку приготували йому таку несподіванку, бо ж прихильні до нього здавна.
— Я нічого вашого не читав, — сказав учитель. — Якщо мені заманеться щось почитати, то я читаю своє; мої вірші та оповідання лежать у мене в шухляді. Їх опублікують після моєї смерті; я все-таки волію, щоб люди знали, ким я був. Йо-йой, ми, старші майстри слова, не дуже поспішали відтарабанювати все написане до друкарні, як то чиниться тепер. Будьмо.
Обід тривав далі. Господар Замку дзенькнув об свого келиха й підвівся. На його шляхетному худорлявому обличчі написано хвилювання, було помітно, що його переповнює радість. Юганнес низько схилив голову. У нього в келиху порожньо, й ніхто нічого йому не пропонує; він наливає собі сам аж по вінця і знов схиляє голову. Ось воно й наспіло!
Промова була довга й доладна, її зустріли радісним галасом; заручини було оголошено. З усіх кінців столу доньку господаря Замку та сина камергера засипали силою-силенною добрих побажань.
Юганнес осушив келих.
За кілька хвилин він погамовує своє хвилювання, його знов огортає спокій; шампанське пригашує у його жилах жар. Він чує, як промовляє ще й камергер і як знов вигукують "браво" та "слава" й цокаються келихами. Мимохіть він зиркає туди, де сидить Вікторія; вона бліда й ніби якась змучена, вона не підводить очей. Камілла ж навпаки — киває йому головою й усміхається, і він киває їй у відповідь.
Учитель біля нього не вмовкає:
— Як гарно, як чудово, коли двоє вирішують побратися. Мені таке не судилось. Я був юним студентом, мав чималі перспективи, великі здібності; мій батько походив зі старовинного роду, мав цілий маєток, багатство, хтозна-скільки кораблів та пароплавів. Я навіть не побоюсь сказати, які великі перспективи я мав. Вона теж була молода, з вищих кіл суспільства. Якось я підступаюсь до неї і відкриваю їй своє серце. "Ні", — відповідає вона. Ви можете її зрозуміти? Овва, вона відкинула моє освідчення. Та я опанував себе, працював собі далі, по-чоловічому прийнявши ту відмову. Потім випав неврожайний рік, мій батько зазнав збитків, його обсіли борги, словом, він збанкрутував. І що ж я тоді? Я й те прийняв, як годилося мужчині. І от, немов із-під землі, виростає та дівчина, про яку я веду мову. Вона приїздить до міста й знаходить мене. Чого вона від мене хотіла? — спитаєте ви. Я зубожів, дістав таку-сяку посаду вчителя, всі мої перспективи звелися нанівець, моя поезія лежала запхнута в шухляді, — а вона прийшла, щоб дати мені згоду. Дати згоду!
Учитель глянув на Юганнеса й спитав:
— Ви здатні її зрозуміти?
— А тоді вже ви її відкинули?
— Хіба я міг її прийняти, ану скажіть? Голий, як долоня, учитель, що лише по неділях набиває люльку дешевим тютюном, — що ви від нього хочете? Я не міг завдати їй такого болю. Та я просто питаю вас: ви здатні її зрозуміти?
— J що ж було з нею потім?
— О Боже, ви не відповідаєте на моє запитання. Вона вийшла заміж за капітана. Десь через рік. За капітана артилерії. Будьмо.
Юганнес мовив:
— Кажуть, що деякі жінки шукають об'єкт для співчуття. Якщо чоловікові добре, вони його ненавидять і обходять увагою; якщо ж біда зігне його в три погибелі, вони зловтішаються і кажуть: "А ось і я".
— Але чому вона відмовила, коли мені так добре велося? Я мав перспективи, як юний Бог.
— Виходить, їй хотілося дочекатися, поки ви зігнетеся в дугу. Бойозна.
— Однак я не зігнувся в дугу. Аніскілечки. Я мав гідність і дав їй відкоша. Що ви на це скажете?
Юганнес мовчав.
— Проте, може, ви й маєте рацію, — згодився старий учитель. — Божуся Богом і всіма його ангелами, що у ваших словах є правда, — раптом жваво вигукнув він і знов випив. — Зрештою, вона вибрала старого капітана; тепер доглядає його, годує і порядкує в господі. Капітан артилерії!
Юганнес звів очі. Вікторія сиділа з келихом у руці, не відриваючи від нього погляду. Аж тут вона підняла келих високо вгору. Він мовби відчув у собі якийсь поштовх і теж схопив свій келих. Його рука тремтіла.
Нараз вона голосно звернулась до його сусіда й засміялась, — вона викрикнула ім'я вчителя.
Юганнес покірно поставив свій келих на стіл і навіть безпорадно всміхнувся, втупившись невідомо куди поперед себе. Всі дивились на нього.
Старий учитель до сліз зворушився дружньою увагою своєї учениці. Він одним махом випив до дна.
— І ось теперечки я вже старий дід, — казав він далі, — тиняюся, нудячи світом, самотній і нікому невідомий. Така моя доля. Ніхто не знає, що в мені криється, але ніхто не чув моїх нарікань. Як же так? Ви знаєте про горлицю? Здається, то горлиця, весь час перебуваючи в тузі, спершу скаламучує чисте прозоре джерело,[vi] а тоді п'є з нього?
— Я цього не знаю.
— Ну й гаразд. Але вона така. І я чиню так само. Я не здобув тієї, з якою мав би прожити життя; однак не такий я вже й убогий на радощі. Хоч я їх і каламучу. Постійно каламучу. Тому-то розчарування не бере наді мною гору. Он бачите Вікторію? Зараз вона проголосила за мене тост. Я був її вчителем, а нині вона виходить заміж, і моя душа радіє, я відчуваю якесь особисте щастя, мовби тішуся щастям власної дочки. Може, згодом я навчатиму її дітей. Атож, усе-таки в житті немало радощів. Але те, що ви сказали про співчуття, про жінок та про зігнуту дугу, — о, що більше я про те думаю, то більше переконуюсь, що ви маєте рацію. Бог бачить, що маєте… Вибачте, я на хвильку.
Він підвівся, взяв свій келих і попрямував до Вікторії. Його вже трохи похитувало, і йшов він дуже подавшись уперед.
Було виголошено кілька промов, брав слово лейтенант, сусід-поміщик підняв тост за жінок, за господиню Замку. Нараз схопився молодик із діамантовими ґудзиками й назвав Юганнесове ім'я. Він отримав на те дозвіл і хотів би привітати молодого поета від імені молодого покоління. То було напрочуд доброзичливе слово, дружня подяка від однолітків, повна визнання й захвату.
Юганнес аж віри не йняв своїм вухам і пошепки спитав учителя:
— Це він про мене говорить?
Учитель відповів:
— Атож. Він мене випередив. То я мав зробити, Вікторія ще пополудні мене про те просила.
— Хто, ви кажете, вас про те просив?
Учитель виторопив на нього очі:
— Ніхто, — відповів він.
Поки говорилося слово, погляди гостей були прикуті до Юганнеса, навіть господар Замку кивав йому головою, а пані камергерша підвела до очей лорнет, щоб ліпше його роздивитися. Коли молодик закінчив слово, всі випили.
— Тепер дайте йому відповідь, — сказав учитель. — Він же говорив про вас. Таке належало б промовляти до старших письменників. Крім того, я з ним абсолютно не згоден. Абсолютно.
Юганнес кинув погляд через стіл на Вікторію. То вона змусила до слова молодика з діамантовими ґудзиками; навіщо те їй здалося? Спершу вона навертала до того іншого й думала про те ще до обіду; навіщо воно їй? А тепер сиділа, потупившись і не виказуючи себе ані рисочкою на лиці.
Раптом від глибокого, бурхливого хвилювання йому на очі навертаються сльози, він ладен кинутися їй до ніг і дякувати, дякувати. Та нехай то лишиться на потім, на пообіддя.
Камілла сиділа собі, базікаючи з сусідами праворуч та ліворуч, і широко всміхалася. Вона була задоволена, її сімнадцять років приносили їй самі радощі. Вона безперестанку подавала Юганнесові знаки, щоб він підвівся.
Він підвівся.
Він говорив коротко, голос у нього був густий, схвильований: на цьому святі з нагоди такої радісної оказії присутній і він — цілком стороння людина, яку витягнули на люди зі скромного закапелку. Він хоче подякувати тому, кому першому спала на думку ця мила вигадка, й тому, хто наговорив йому стільки приємних слів. А ще він не може не оцінити тієї доброзичливості, з якою ціле товариство вислухало похвалу на честь людини сторонньої, цебто його. Загалом єдина причина, якою пояснюється його присутність тут, та, що він син сусіда господаря Замку, того сусіда, що мешкає в лісі…
— Он як! — раптом вигукує Вікторія, зблиснувши очима.
Всі подивились на неї, — її щоки пашіли, а груди важко дихали. Юганнес замок. Запала прикра мовчанка.
— Вікторіє! — здивовано застеріг господар Замку.
— Кажіть далі! — знов гукнула вона. — То єдина ваша причина; кажіть же далі! — І її очі вмить згасли, вона, хитаючи головою, безпорадно заусміхалась. Потім обернулась до батька й мовила: — Я не збиралась нічого перебільшувати. Але він сам дав маху. Ні, я не хотіла заважати…
Юганнес слухав її пояснення й шукав виходу; його серце лунко калатало. Він помітив, що господиня Замку дивилась на Вікторію зі сльозами на очах і з невимовним жалем.
Атож, він згоден, що дав маху: панна Вікторія мала рацію. Як мило нагадала вона йому про те, що він був не лише сином сусіда господарів Замку, а ще й товаришем дитячих літ їхнім дітям, з якими вони вкупі гралися, і що саме завдяки цій останній обставині він і присутній тепер тут.