З групи бігунів, котрі з'явились через годину після переможця, перед самісіньким фінішем вирвався вперед Паскваліно Бальсімеллі".
"Що ж тут дивного? — запитаєте ви.:— Біг у мішках — це таке ж спортивне заняття, як і будь-яке інше, але захоплює воно ще більше, ніж, скажімо, перегони на мотоциклах чи автомобілях". Не стану заперечувати. Проте читачі "Витонченого брехуна" добре знали, що такого змагання з бігу ніколи не відбувалося, як знали вони й те, що Флавіо Персікетті, Ромоло Бароні, П'єро Клементіні, Паскваліно Бальсімеллі й "група бігунів" ніколи й ноги не всовували у мішок і що їм навіть уві сні не доводилося бігати неввипередки чи вириватися вперед.
Насправді ж усе було так. Щороку газета оголошувала про поетапне проведення змагань з бігу в мішках, у яких насправді ніхто ніколи не брав участі. Але дехто з надмірних шанобливців, палаючи бажанням побачити своє ім'я в газеті, щоденно вносив певну суму за свою "участь у змаганнях" і за "перемоги на етапах". Хто сплачував більше грошей, той і оголошувався переможцем, а його "подвиги" газета вихваляла на всі лади, називаючи то "героєм", то "бігуном екстракласу". Місце "бігуна" визначалося тільки сумою грошового внеску. У ті ж дні, коли надходження були незначними, газети, аби помститися за це, писали, що команда дрімала на всій дистанції, а першокласні бігуни й рядові спортсмени байдикували. Ганьба їм. І чемпіонам Персікетті й Бароні треба налягти на наступному етапі, якщо вони дорожать прихильністю глядачів.
Синьйор Персікетті був власником кондитерських фабрик, і згадка про нього в газеті служила доброю рекламою для його тістечок. Оскільки він був дуже багатим, то майже завжди приходив першим до фінішу, де його "чоломкали і підкидали на руках", а вночі "уболівальники юрмилися під вікнами його будинку і наспівували серенади". Так, принаймні, писала газета, хоч насправді ці "уболівальники" не тямили грати навіть на барабані й спокійнісінько похропували собі в цей час у своїх постелях.
На тій же сторінці Шкандибчик прочитав ще один заголовок: "Сьогодні вранці не сталося ніякої катастрофи на вулиці Корнелія. П'ять осіб не загинуло, а десять інших не одержало бодай найменшого поранення".
У повідомленні було сказано: "Вчора на десятому кілометрі вулиці Корнелія дві автомашини, що їхали на великій швидкості в протилежних напрямках, зовсім не зіткнулися. У зіткненні, якого не сталося, не загинуло п'ять осіб (наводяться імена). Інші десять осіб не дістали поранення, а тому їх і не треба було відвозити до лікарні (наводяться імена)".
На жаль, це повідомлення було не фальшивим, а реальним, у ньому точно наводилося те, що сталося насправді, тільки все треба було розуміти навпаки.
У такий самий спосіб повідомлялося і про концерт Джельсоміно. В замітці, наприклад, писалося, що "відомий тенор мовчав від першої до останньої хвилини свого виступу". Газета опублікувала також фотографії руїн колишнього театру, під якою був підпис: "Як може бачити кожен читач своїми вухами, з театром анічогісінько не сталося".
Джельсоміно й Шкандибчик добре-таки насміялися, читаючи газету "Витончений брехун". У ній була й літературна сторінка, на якій був надрукований вірш:
Якось кухар з Сіракуз
Мовив ящірці зеленій:
"Ненажера-карапуз
Я згриз тумбу на причалі!
Після того облизався,
Запив свіжим молоком,
Почистив зуби молотком".
— Тут не сказано, що відповіла ящірка, — зауважив Шкандибчик. — Та я собі уявляю: вона, мабуть, сичала так, що було чути від Апеннін до Анд.
На останній сторінці, аж унизу, було надруковано коротеньку замітку під заголовком: "Спростування". У ній Джельсоміно прочитав:
"Якнайрішучіше спростовується, нібито сьогодні о третій ночі поліція заарештувала в Криничному провулку синьйору тітку Кукурудзу та її небогу Ромолетту. Обидві ці особи, звичайно ж, не було відвезено близько п'ятої ранку до божевільні, як дехто вважає".
Підпис: "Начальник поліції".
— Начальник брехунів! — вигукнув Шкандибчик. — Це значить, що вони, бідолашні, справді сидять укупі з божевільними. Відчуває моя душа, що все це сталося через мене.
— Поглянь-но, — урвав кота Джельсоміно, — читай далі. Ось ще одне спростування.
Тепер писалося про самого Джельсоміно: "Зовсім не відповідає дійсності, ніби поліція розшукує відомого тенора Джельсоміно. Для цього немає жодних підстав, бо Джельсоміно зовсім не зобов'язаний відповідати за шкоду, якої він не завдав міському театрові. Через те, хто б не дізнався, де переховується Джельсоміно, нехай не заявляє про це в поліцію, тому що буде суворо покараний".
— Справа ускладнюється, — підсумував Шкандибчик. — Краще тобі не виходити з хати, а я піду послухаю новини.
Джельсоміно не хотів сидіти склавши руки і чекати, проте йому довелося визнати, що Шкандибчик має рацію. Тому він відпустив його, а сам, простягшись на розкладачці, приготувався тихо і спокійно пробайдикувати весь день.
Закон країни брехунів свавільний: хто сказав правду — божевільний
Ми залишили тітку Кукурудзу на порозі її кімнати, коли вона вперше слухала нявкання своїх кошенят і була такою щасливою, немов той музикант, що натрапив на досі не відому симфонію Бетховена, що пролежала сто років у шухляді. З Ромолеттою ж ми розлучилися, коли вона, показавши Шкандибчикові, як пройти на піддашшя до кімнати Бананіто, верталася бігом додому. Невдовзі після того тітка з небогою уже спокійнісінько спали собі в своїх постелях, зовсім не підозрюючи, що листи донощика Калімера привели в рух усю поліційну машину.
О третій ночі кілька гвинтиків цієї машини в особі цілого взводу жандармів без зайвих слів удерлися до будинку, примусили стару синьйору та дівчинку похапки вдягтися й відвезли їх до в'язниці.
Начальник жандармів, передавши обох заарештованих начальникові в'язниці, хотів було вернутися і доспати ніч, але не врахував того, що його колега був бездушним формалістом.
— Що ці дві вчинили?
— Стара навчала собак нявкати, а мала писала на стінах. Обидві — небезпечні злочинниці. На твоєму місці я посадив би їх у підземелля і поставив посилену варту.
— Сам знаю, що мені робити, — огризнувся начальник в'язниці. — Зараз послухаємо, що вони нам скажуть.
Першою допитували тітку Кукурудзу. Арешт не налякав її. Тепер, коли семеро її кошенят повернули собі природну здатність нявкати, ніщо не могло затьмарити її радості. Тому вона цілком спокійно відповідала на всі запитання.
— Ні, це були не собаки, а коти.
— У протоколі записано, що це були собаки.
— Ні, це були звичайнісінькі коти, які ловлять мишей.
— Але ж якраз собаки ловлять мишей.
— Що ви, синьйоре. І нявкають саме коти. Мої коти також гавкали, як, до речі, всі інші коти у нашому місті. Та вчора ввечері, на щастя, вони вперше занявкали.
— Ця жінка збожеволіла, — сказав начальник в'язниці,— і тому її місце в божевільні. Словом, синьйоро, що ви нам тут байки розказуєте?
— Я вам кажу правду і тільки правду.
— Ну, тоді все зрозуміло! — вигукнув начальник в'язниці. — В неї буйне божевілля. Я не можу прийняти її, це в'язниця для нормальних людей. Божевільних треба відправляти в лікарню.
Незважаючи на протести начальника жандармів, котрий бачив, як розвіюється його надія доспати ніч, начальник в'язниці передоручив йому тітку Кукурудзу і все подальше оформлення її справи. Після цього він заходився допитувати Ромолетту.
— Це ти писала на стінах?
— Так, чиста правда, я.
— Чув? — вигукнув начальник в'язниці. — Ця теж несповна розуму. І її в божевільню. Забирай туди й дівчинку і дай мені спокій. Я не маю часу розбиратися з божевільними.
Позеленілий від люті, начальник жандармів посадив обох заарештованих назад у машину й відвіз до божевільні, де їх негайно прийняли і помістили у великій палаті вкупі з іншими божевільними, яких теж позаарештовували тільки за те, що вони казали правду.
Але на цьому події тієї ночі не скінчилися. Знаєте, хто чекав начальника жандармів, коли він нарешті повернувся до кабінету? Донощик Калімеро Вексель із капелюхом у руках і огидною усмішкою на обличчі.
— А вам що треба?
— Ваше превосходительство, — пробелькотів Калімеро, вклоняючись і улесливо всміхаючись. — Я прийшов одержати сто тисяч фальшивих талерів. Ця винагорода належить мені, бо завдяки моїм заслугам заарештовано ворогів нашого короля.
— Ага, так то ви писали мені листи, — сказав задумливо начальник жандармів. — Але чи правда все те, що ви там понаписували?
— Щира правда, ваше превосходительство, — крикнув Калімеро, — присягаю вам!
— А-а! — вигукнув у свою чергу начальник жандармів, і його обличчя осяяла злісна посмішка. — Він, бачте, присягає, що каже правду. Так от що, голубе: я вже до цього помічав, що ви несповна розуму, а зараз ви самі мене в цьому переконали. Марш до божевільні!
— Змилуйтеся, ваше превосходительство! — заверещав Калімеро, жбурнувши свій капелюх на землю і в дикому розпачі топчучи його ногами. — Невже ви допустите щодо мене таку несправедливість! Я відданий друг брехні, про що писав і в своєму листі.
— А хіба правда, що ви друг брехні?
— Правда! Сто разів правда! Присягаю вам!
— От ви й знову влипли! — переможно мовив начальник жандармів. — Уже двічі ви мені присягали, що кажете правду. Годі, годі цих байок! У божевільній ви матимете доволі часу, щоб угамуватися і прийти до тями. А зараз у вас буйне божевілля, і якщо ви залишитесь на волі, це буде серйозною загрозою для громадського порядку.
— Ви, ви хочете присвоїти належну мені винагороду! — верещав Калімеро, вириваючись із рук жандармів.
— Чуєте? У нього справді починається новий припадок. Надіньте на нього гамівну сорочку й заткніть йому квачем рота. Що ж до винагороди, то даю слово, вам не дістанеться й мідяка доти, доки у мене будуть кишені, аби надійно сховати її там.
Так Калімеро опинився в божевільні, де його зачинили в окрему камеру з оббитими повстю стінами.
Упоравшися з Калімеро, начальник жандармів хотів було піти поспати, але в цей час із різних кінців міста стали лунати тривожні дзвінки:
— Алло, поліція? Тут у нас неподалік нявкає якийсь собака. Мабуть, скажений. Пришліть кого-небудь.
— Алло, поліція? Куди подівалися ваші гицлі? Біля нашого під'їзду уже з півгодини нявчить собака. Якщо його зараз не заберуть, то вранці ніхто з будинку не вийде, щоб не бути покусаним.
Начальник жандармів негайно скликав усіх гицлів, розбив їх на загони, приставив до кожного з них досвідченого жандарма й розіслав по місту ловити "нявкаючих собак".