Це був величезний прорив, адже тепер культурні рослини можна було вирощувати на територіях за межами їхніх природних екозон. Іншим важливим нововведенням стало використання великої рогатої худоби як робочих тварин, що тягали рала для глибокої обробки ґрунту в долинах. Рання фаза цієї еволюції відома як Халафський період (приблизно 6000–5400 рр. до н. е.) за назвою археологічної пам'ятки Тель-Халаф у північній Сирії. Поселення цього періоду, що загалом мали схожі культурні риси, лежали на дузі, що тягнеться від Ірану, через північний Ірак і північну Сирію, до Леванту та на північ до Туреччини. Для них характерна самобутня розписна кераміка, принаймні деяка з якої походить зі спеціалізованих центрів виробництва, що свідчить про високий рівень сполученості між громадами на дуже значній території. Поселення були переважно невеликими селищами, але деякі були більшими за розміром і займали площу до приблизно 15 га.
Незабаром після початку халафського періоду, приблизно в 5900 р. до н.е., певна кількість людей спустилася на рівнини Верхньої Месопотамії, і заснувала там постійні сільськогосподарські громади на базі зрошувального землеробства. Самобутня культура, що розвинулася в пониззі Тигру та Євфрату в 6-му та 5-му тисячоліттях отримала назву убейдської за археологічною пам'яткою Тель-ель-Убейд у південному Іраку, і стала початком приголомшливих досягнень, що призвели до появи перших міст і першої в світі цивілізації.
2.8 Характерною рисою халафської культури є вишукана розписна кераміка. Два наведені тут зразки походять з Арпачії на півночі Іраку й датуються 5500–5000 рр. до н.е.
Переміщення культурних рослин і свійських тварин з порівняно суворих середовищ, звідки вони походили, в нову, більш родючу, екологічну нішу суттєво підвищило врожайність, якої було достатньо для забезпечення продовольством зростаючого населення. Ще важливішим був той факт, що щорічні повені приносили свіжий алювіальний мул, який удобрював землю, що давало можливість вести інтенсивне сільське господарство на постійній основі. Але з'явився новий напрямок цього розвитку. Зрошення вимагало спільних зусиль, тісної співпраці та укладення угод щодо користування великими ділянками землі. Отже, тепер громади мали працювати в злагоді. Саме це, у поєднанні із рівнем продуктивності, достатнім для зростання кількості населення, стало головною рушійною силою, що призвела до виникнення складних суспільств, які ми називаємо цивілізаціями.
Назовні з Південно-Західної Азії
Окультурення, одомашнення та розвиток сільського господарства відбувалися в порівняно невеликій, але екологічно сприятливій зоні Південно-Західної Азії в період приблизно з 10 000 до 6000 р. до н.е. Але ще до кінця цього періоду практика сільського господарства, разом з культурами та тваринами, на яких вона базувалася, поширилася на периферійні регіони, зокрема, в долину Нілу, Белуджистан і долину Інду, а також на острови східного Середземномор'я та в Європу. Зрештою, з Іранського нагір'я та зі східної Європи досвід сільського господарства розповсюдився на Центральну Азію. Швидкість поширення була вражаючою: до 5000 р. до н.е. значна частина цієї величезної території здійснила перехід від полювання та збиральництва. Це викликає багато запитань щодо того, чому відтворювальне господарство вважалося кращою стратегією порівняно з мисливством-збиральництвом, і про культурні механізми поширення нових ідей. Важко дати на них прості відповіді, адже в кожному регіоні баланс факторів мав бути різним. Але в основі всіх цих процесів лежать дві прості рушійні сили: тенденція населення до збільшення своєї кількості, та притаманна людським суспільствам мобільність, що зумовлена природною допитливістю. Той факт, що аграрні форми господарювання виникли й поширилися водночас із похолоданням пізнього дріасу та подальшим поліпшенням клімату, свідчить про те, що ці фактори, можливо, також відігравали важливу роль.
2.9 Станом на 5000 р. до н.е. досвід землеробства поширився на більшу частину західної Євразії у сприятливі екологічні зони, обмежені лише навколишніми пустелями, густими лісами та Атлантичним океаном.
Культурні рослини й свійські тварини, які поширилися периферією, щоб стати основними продуктами харчування в усіх цих розрізнених регіонах – пшениця, ячмінь, вівці, кози, велика рогата худоба та свині – вперше були виведені в зоні Родючого Півмісяця та на його горбистих схилах і походили від місцевих диких видів. Для поширення землеробства у нових регіонах треба було доставити туди посівне зерно, а також отари й стада, часто долаючи значні відстані та перешкоди, як-то пустелі й моря. Інакше кажучи, поширення стратегій відтворювального господарства відбувалося не випадково, а як послідовність цілеспрямованих дій. Дії ці вимагали великих зусиль і передачі не тільки тварин і рослин, але й знань та технічних навичок, необхідних для їхнього утримання у незвичних середовищах.
До долини Нілу
Долина Нілу та дельта в його гирлі мали багато спільного з Месопотамією; не в останню чергу це були вільний доступ до води та розливи Нілу, які щороку приносили з глибин африканського континенту велику кількість алювіального мулу, що відновлював родючість ґрунту. Відмінності полягали в тому, що Ніл з усіх боків був затиснутий пустелею, тоді як на півночі та сході Месопотамія межувала з родючими горбистими схилами, звідки походили основні свійські тварини й культурні рослини. Тим не менш, умови на краях Сахари на півдні Єгипту був порівняно непоганими, і забезпечували всім необхідним племена мисливців-збирачів, які станом на приблизно 7000 р. до н.е. збирали там дикі фрукти та трави, зокрема, сорго, і життєвий устрій яких був тісно пов'язаний зі стадами дикої рогатої худоби. Цей зв'язок можна вважати початковою формою одомашнення, оскільки без допомоги людини ці тварини, ймовірно, не змогли б вижити в тому маргінальному середовищі. Якщо прийняти, що та худоба була повністю свійською, то ці громади в Сахарі можна вважати першими в Африці, що стали на шлях відтворювального господарства. Невеликі спільноти скотарів, як-от ті, що жили в районі Набта-Плайя в східній Сахарі, були добре організовані, мали постійну систему сезонних поселень, і станом на 5000 р. до н.е. підвищували продуктивність господарства, розводячи одомашнених овець і кіз, що долиною Нілу потрапили сюди з південного заходу Азії.
Не пізніше приблизно 5000 р. до н.е. в районі дельти Нілу та Фаюмської улоговини вже був запроваджений повний набір одомашнених видів – пшениця, ячмінь, льон, вівці, кози, велика рогата худоба та свині. Немає жодних сумнівів, що практика землеробства разом з культурними рослинами й свійськими тваринами прийшла сюди з південного Леванту – або прибережною смугою, або морем. У багатій долині Нілу між 4500 і 3000 рр. до н.е. існували процвітаючі громади, зростало населення, що створило стабільне підґрунтя для виникнення єгипетської династичної держави приблизно в 3100 р. до н.е. Реальний процес, завдяки якому сільське господарство досягло дельти Нілу, простежити важко, але, швидше за все, його складовою частиною була, хоча б і обмежена за масштабом, міграція людей, що вирушали на дослідження нових земель.
До Белуджистану та Інду
За горами Загрос на сході височить Індо-Іранське плато, оточене вздовж східної межі гірськими хребтами, за якими рельєф різко знижується до долини Інду. На східному кінці плато розташовані узгір'я Белуджистану, теперішнього західного Пакистану, і саме тут не пізніше середини 7-го тисячоліття виникли невеликі громади землеробів. Найбільш дослідженими на сьогодні є розкопки поселення Мергарх, розташованого неподалік від Боланського перевалу. Люди оселилися тут приблизно в 6500 р. до н.е. і жили до 3-го тисячоліття. У найдавнішу, докерамічну добу, основою господарства було вирощування пшениці та ячменю, та полювання на оленів, газелей і зебу. Але приблизно після 6000 р. до н.е., коли тут вже виготовляли гончарні вироби, розміри місцевих зебу помітно зменшилися, що дозволяє припустити, що їх тепер одомашнили.
2.10 Знахідки керамічних виробів з пам'ятки раннього убейдського періоду в Аc-Сабії, Кувейт демонструють тогочасні типи човнів: (a) керамічна модель очеретяного човна; (б) гончарний диск із зображенням двощоглового судна. Жодних справжніх човнів такого раннього періоду поки що не знайдено.
Як сталося, що знання про вирощування культурних рослин і достатня кількість насіння потрапили сюди через Іранське плато, на відстань майже 2000 км, так швидко після початку землеробства на горбистих схилах Месопотамії? Хоча можна уявити собі їхню подорож суходолом через плато, альтернативним припущенням може буде те, що їх доставили сюди морем. Ідея не така вже й абсурдна, як ми побачимо пізніше, обговорюючи Європу. Також відомо, що наприкінці 6-го та у 5-му тисячолітті діяла регулярна морська торговельна мережа, що з'єднувала південну Месопотамію з громадами, розкиданими вздовж усього південного узбережжя Перської затоки. В одному з портових поселень цього періоду в Кувейті знайдено глиняну модель човна з очерету та керамічний диск із зображенням судна з двоногою щоглою, що свідчить про те, що люди вже користувалися вітрилом. Якщо наприкінці 6-го тисячоліття тут здійснювалися регулярні морські рейси, то цілком можливо, що невеликі човни вже курсували прибережними маршрутами приблизно тисячоліттям раніше. Ці гіпотетичні перші кроки, та розвинена морська мережа 6-го тисячоліття можуть знаменувати початкові етапи створення складних патернів морського сполучення, які незабаром з'єднають землі навколо Індійського океану. Питання можливості того, що перші землероби та їхнє насіння для посівів прибули до Белуджистану на човнах, що курсували вздовж узбережжя, треба залишити невирішеним, принаймні доти, доки прибережна зона Ірану не буде детальніше досліджена.
Після того, як землеробські громади влаштувалися на плато, вони почали спускатися вниз, і колонізація заплави Інду була лише питанням часу.