В нижній частині футляр було розірвано. З дірок стирчали голі кістки.
Легкий вітер колихав ланцюга, і те, що висіло на ланцюзі, тихенько качалося. Ця пасивна маса корилася колиханням повітряних просторів; вона викликала, не знати чому, якийсь панічний жах; і цей жах, надаючи предметам перебільшених розмірів, ховав її справжню величінь і дозволяв бачити тільки контур; це була згущена темрява, що набула певного образу; ніч була над нею й ніч була в ній; це була офіра мертвій величності. Сутінки, схід місяця, зникання сузірь за скелями, неосяжні простори, хмари, вітер, що дув з усіх боків — з'єднувалися і входили до складу цього видимого небуття. Ця подібність якогось обрубка, що висів у повітрі, гармоніювали з тією безособовістю, що її було розлито в далечині на морі й на небі, а темрява довершувала знищення цієї речі, що колись була людиною.
Це було те, що більш не існувало.
Бути трупом, що продовжує своє існування, — для цього поняття немає слова в людській мові. Більш не існувати й продовжувати існування, бути в безодні и поза нею, пережити смерть, нібито не маючи змоги потонути в ній, — це щось неможливе, що однак певною мірою стає реальним. Звідціля — невимовність. Це буття, — а чи воно є буття? — цей чорний свідок, він був тільки останками, й останками страшними. Останками чого? Спочатку природи, потім громадянства. Нуль і тільки.
Його віддано було на призволяще абсолютного немилосердя. Глибоке забуття пустелі оточувало його. Він підлягав всім випадковостям невідомого. Він був беззахистний проти темряви, яка робила з ним, що хотіла. Він назавжди повинен був терпіти. І він корився. Над ним проносилися гурагани. Вітри похмуро свистіли навколо.
Цей привид був тут на наругу. Він повинен був зазнати жахливої кари — гнити на відкритому вітрі. Він був поза законом і без похорону. Це було знищення без заспокоїння. Влітку він повертався в порох і в грязь — узимку. Смерть повинна мати завісу, а в могилі повинна бути соромливість. Тут не було ні соромливости, ні завіси. Гниття цинічне й одкрите. У смерти є якесь нахабство — показувати вам свою роботу. Вона ображає спокій темряви, коли працює поза своєю лябораторією — могилою.
Цей мертвяк був пограбований. Грабувати мерця? Це невблаганна жорстокість. В його кістках не було мозку, в його животі не було нутра, в його гортані не було голосу. Труп — це кишеня, що її смерть вивертає й пустошить. Якщо в нього було колись своє "я", то де тепер це "я"? Може воно ще тут, — про це болісно було б і згадати. Може воно ще блукало коло цього повішеника! Чи можна уявити собі в темряві щось сумніше?
Величезна руйнацька сила працювала мовчки. В мерці текла кров, — її випили; у нього була шкура, — її з'їли; було м'ясо, — його вкрали. Ніщо не пройшло повз нього, не взявши у нього чогонебудь. За те грудень позичив йому холоду, північ — страхіття, залізо — ржі, чума — міязмів, квіти — пахощів. Повільне його гниття було виплатою податку. Труп платив вітру, дощеві, росі, гадам, птицям. Всі темні руки обшукали цього покійника.
Це був не знати який чудний пожилець, пожилець ночі. Він був у долині й на горбі, і його не було там. До нього можна було доторкнутися, і разом з тим він не існував. З нього була тінь, що доповнювала темряву. Коли зникав денний світ, в неосяжному мовчанні ночі він був у сумному акорді з усім, що його оточувало. Лише своєю присутністю він збільшував тугу бурі і спокій зорь. Все невимовне, що є в пустелі, сполучалося в ньому. Нікому непотрібна жертва невідомої долі, він зливався з суворим мовчанням ночі. В його тайні відчувався неясний відбиток усіх світових загадок.
Почувалося, як навколо нього занепадало життя до невідомих глибин. В просторах, що оточували його, якось зменшувалась упевненість і надія. Шелестіння чагарників і трав, прикра меланхолія, туга, що в них була якась свідомість, — все це трагічно припасовувалося до пейзажу з тією чорною фігурою, що висіла на ланцюзі. Присутність привиду на горизонті ще збільшувала тяжкість самоти.
VI
БОРОТЬБА МІЖ СМЕРТЮ І НІЧЧЮ
Дитина стояла перед цим предметом, безмовна, здивована, спиненими очима дивлячись на нього. Для дорослої людини це була шибениця, для дитини — це був привид.
Де доросла людина бачила труп, там дитина бачила примару.
Та до того ж вона нічогісінько не розуміла.
Безодня в дивний спосіб притягає до себе; те саме було й на вершині цього горба. Дитина робить крок, потім два. Вона вилізла на гору, маючи цілковите бажання зійти; вона наблизилася, маючи цілковите бажання відступити.
Тремтячи від страху, а разом з тим і сміливо, вона підійшла зовсім близько, щоб подивитись на примару.
Підійшовши до шибениці, вона підвела голову й стала розглядати.
Привид був просмолений і блищав тут і там. Дитина розпізнала лице. Воно було обмазане горішньою смолою, і ця машкара, що здавалася липкою й клейкою, різко виділялася в нічному виблиску. Дитина бачила рот, що був діркою, бачила ніс, що так само був діркою, очі, що теж були дірками. Тіло було закутане й наче сповите в грубе полотно, намочене в нафту. Полотно запліснявіло і розірвалося. Одно коліно виходило наверх. Через дірки можна було бачити ребра. Одні частини були трупом, інші скелетом. Лице було якогось землистого кольору. Слизняки, що повзали по ньому, залишили бліді серебристі смужки. Полотно, прилипнувши до кісток, рельєфно окреслювало всі форми, як одяг на статуї. Череп, що тріснув і розколовся, скидався на гнилий овоч. Зуби залишилися такі самі, як і у всіх людей, вони навіть зберегли усмішку. В одкритому роті, здавалося, застигнув останній крик. На щоках ще видно було декілька волосків од бороди. Похила голова, здавалось, до чогось прислухалася.
Його ще недавно підновили. Лице заново було просмолене, так само й коліно, що висунулося з-під полотна, й боки. Внизу стирчали ноги.
Якраз внизу, у траві, видно було два черевики, що в снігу и під дощем зробилися безформенні. Ці черевики впали з мерця.
Боса дитина подивилася на ці черевики. .
Вітер щодалі ставав бурхливіш, але іноді з перервами, що "були ознакою найближення бурі; тепер на декілька хвилин він зовсім ущух. Труп більш не колихався. Ланцюг мав непорушність повісу.
Доросла людина поставила б собі певні питання, — дитина не питала; вона дивилася.
Смола надавала обличчю мокрого вигляду Краплі смоли, застиглі там, де були колись очі, скидалися на сльози. А в тім, через цю смолу гниття мерця було видимо припинено, якщо й не зовсім знищено, принаймні зменшено. Те, що дитина бачила перед собою, було річчю, що про неї піклувалися. Ця людина, видимо, для когось була дорога. Не вважали за потрібне подбати про неї живу, за те намагалися зберегти її мертву.
Шибениця була стара, поточена черваками, проте міцна, — вона служила вже здавна.
В Англії від. споконвічних часів був звичай засмолювати контрабандистів. їх вішали на морському березі, обмазували їх смолою й залишали так висіти. Для прикладів потрібне відкрите повітря, а просмолені приклади зберігаються краще. Це просмолення свідчило про гуманність. При такому способі можна було не так часто відновляти повішених. Шибениці ставили на певній віддалі одна від однієї по всьому берегу, як за наших часів ліхтарі на вулицях. Повішений замінював ліхтаря. Він по-своєму світив своїм товаришам-контрабандистам. Контрабандисти ще здалека в морі могли розпізнавати шибениці. Ось одна, — це перша пересторога; ось друга, — це друга пересторога. Правда, це ані трохи не заважало контрабанді, але з таких речей складався лад. Такий звичай існував в Англії до початку цього століття. Року 1822 перед Дуврським замком можна ще було бачити полакованих шибеників. А в тім запобіжні вчинки не обмежувалися контрабандистами. Англія прикладала тих самих засобів до злодіїв, паліїв, убивців. Джон Пейнтер, що підпалив морські магазини в Портсмуті, був повішений і засмолений року 1776.
Аббат Койєр, який називає його Іваном Живописцем, знову бачив його УГП року. Джон Пейнтер був повішений на ланцюзі над руїнами, що він їх зробив, і від часу до часу його підновлювали. Цей труп проіснував, — можна б навіть сказати — прожив, — майже чотирнадцять років. Він добре служив ще року 1788. Але року 1790 його довелося замінити другим. Єгиптяне шанували царські мумії; а тепер виявляється, що й мумія простого смертного так само може придатися.
Вітер, що особливо давав відчувати себе на пригорку, здув з нього увесь сніг. З'явилася трава з чортополохом то тут, то там. Пригорок покривала та густа коротка приморська трава*, через яку вершини круч здаються зеленим килимом. Під шибеницею, якраз на тому місці, над яким висіли ноги покараного,, росла особливо висока й густа трава, що здавалося незвичайним на такій неродючій землі. Трупи, що гнили тут протягом цілих віків, могли бути поясненням причини, чому тут була така добра трава: людина годувала землю.
Якесь сутужне зачарування опанувало дитину. Вона й далі стояла на тому самому місці з тим самим здивованням. Тільки на одну хвилину вона нахилила голову, коли кропива пожалила їй ноги, — їй здалося, що то була якась тварина. Потім вона знову випросталася. Підвівши голову, вона розглядала це лице, яке дивилося на неї. Воно дивилося на неї тим пильніше, що не було очей. То був розкиданий погляд невимовної пильности, в якому було і світло і темрява, погляд, що виходив із черепа і із зубів так само, як із порожніх западин очей. Вся голова мерця дивиться, й від цього робиться страшно. Немає зіниць, а почувається, що дивиться. Жах привидів.
Помалу дитина почала лякатися. Вона не ворушилася, ніби одубівши. Вона навіть не помічала, що починала губити притомність. Вона стовпіла й костеніла. Зима мовчки передавала її ночі; в зимі є щось зрадливе. Дитина майже обернулася в статую. Скам'янілість холоду проходила в її кістки. Морок, ця гадина, вповзала в нього. Дримота, що виходить із снігу, входить у людину, як темний морський приплив; на дитину поволі насувалася непорушність, що робила її подібною до трупа. Вона готова була заснути.
Ще момент, і вона впала б під шибеницю. Вона навіть несвідома була того, чи вона стоїть на ногах.
Привид, здавалося, зрозумів це й не захотів цього.