Після того я вже нічого не пам'ятав, доки не забамкали на сполох дзвони.
Йдучи додому, мій брат заглянув до крамниці Кло-тільди Арменти купити собі сигарет. Він випив стільки, що спогад його про ту зустріч був дуже невиразний, але він назавжди запам'ятав, якого смертельного питва налив йому Педро Вікаріо. "То був чистий вогонь", — розповів мені брат. Пабло Вікаріо, який уже почав засинати, раптово прокинувся, коли почув, як увійшов Луїс Енріке.
— Ми вб'ємо Сантьяго Насара, — сказав він, показуючи йому ніж.
Мій брат не розчув цих слів. "А якби й розчув, то однаково не повірив би, — казав він мені не раз. — Якому дурневі могло спасти на думку, що близнюки здатні вбити людину та ще й різницьким ножем!" Потім Педро й Пабло спитали в нього, де зараз Сантьяго Насар, бо ж бачили їх не так давно разом, і Луїс Енріке не міг до пуття пригадати, що він тоді їм відповів. Але Клотільда Армента й брати Вікаріо були такі вражені, почувши його відповідь, що її занесено до протоколу — окремо зі слів близнюків і зі слів господині крамнички. Як посвідчили брати Вікаріо, Луїс Енріке нібито сказав: "Сантьяго Насар уже мертвий". Потім він благословив їх жестом єпископа, спіткнувся на східцях біля порогу і, заточуючись, вийшов. Посеред майдану він зустрів отця Амадора. Той прямував на пристань у своїх парадних ризах, супроводжуваний паламарем, який калатав у дзвіночок, і ще кількома помічниками, — вони збиралися взяти участь у службі божій, що її мав відправити просто неба єпископ. Коли ця процесія проминула крамницю Клотільди Арменти, брати Вікаріо перехрестилися.
Як розповіла мені Клотільда Армента, хлопці втратили останню надію, коли побачили, що священик і гадки не має звертати до крамниці. "Я подумала, йому не переказали мого застереження", — розповіла мені вона. Одначе падре Амадор через багато років, усамітнений від світу в похмурому притулку для старих, в Калафелі, признався в розмові зі мною, що насправді йому переказали тоді застереження від Клотільди Арменти і згодом ще від кількох людей — уже коли він готувався йти на пристань. "Річ у тім, що я просто не знав, як мені бути, — розповів він, відповідаючи на моє запитання. — Спершу я подумав, що ця справа взагалі стосується не мене, а світських властей, але потім я вирішив зайти дорогою до Пласіди Лінеро і сказати про все їй". Та, перейшовши майдан, він геть забув про цю історію. "Ви мусите зрозуміти мене, — пояснив він у розмові зі мною. — Адже того злощасного дня я чекав єпископа". У ту мить, коли злочин стався, його охопив такий розпач, він був такий обурений своєю поведінкою, що йому не спало на думку нічого кращого, як дати розпорядження дзвонити на сполох.
Мій брат Луїс Енріке зайшов у дім крізь кухонні двері — мати лишала їх незамкненими, щоб батько не чув, коли ми повертаємося. Перше ніж лягти, він зайшов до ванної, але заснув над унітазом, і, коли мій брат Хайме прокинувся вранці, щоб іти до школи, він побачив, що той лежить долілиць на кахляних плитках і мугикає уві сні. Моя сестра-черниця, яка не пішла зустрічати єпископа, бо ще не очуняла від учорашнього похмілля, не змогла його розбудити. "Якраз пробило п'яту годину, коли я зайшла до ванної", — розповіла мені вона. Трохи згодом, збираючись на пристань, моя сестра Марго зайшла до ванної помитись, і з великими труднощами їй пощастило перетягти Луїса Енріке до спальні. Десь потойбіч свого сну, мій брат почув, не прокидаючись, гудки єпископського пароплава. Після цього, виснажений гульнею, він провалився в глибокий сон і спав, аж поки моя сестра-черниця вбігла до спальні, на ходу натягуючи на себе своє послушницьке вбрання, і розбудила його несамовитим криком: — Убили Сантьяго Насара!
IV
Рани від ножів стали тільки початком безжальної різанини, яку вчинив над тілом падре Амадор — йому довелося робити розтин, оскільки доктор Діонісіо Ігуаран був відсутній. "Я мав таке враження, ніби ми знову вбиваємо його, вже мертвого, — розповів мені старий священик у своєму притулку в Калафелі. — Але так наказав алькальд, а накази того варвара, хоч які безглузді, доводилося виконувати". Це було не зовсім справедливо. Посеред безладу того неймовірного понеділка полковник Апонте зумів зв'язатися по телеграфу з губернатором провінції, і той дав йому дозвіл провести деякі попередні юридичні дії, поки вони пришлють слідчого. Колишній військовий офіцер, алькальд мало розумівся на юридичних тонкощах, але був надто марнославний, щоб спитатись у кого-небудь, з чого йому починати. Перше, що спало йому на думку, — це зробити розтин тіла. Крісто Бедойя, який був студентом медицини, домігся, щоб його звільнили від такого обов'язку через близьку дружбу з небіжчиком. Алькальдові спало на думку, що тіло можна зберегти замороженим, доки з'явиться доктор Діонісіо Ігуаран, але йому не пощастило знайти холодильника в людський зріст, бо єдиний, який міг для цього згодитися, — ним користувалися на ринку, — вийшов з ладу. Тіло поклали на вузьке металеве ліжко і виставили у вітальні на загальний огляд, поки робили для нього розкішну труну. Людей, які хотіли подивитись на мертвого, набилося стільки, що довелося повиносити меблі і познімати клітки з птахами та вазони з папороттю. Зі спалень принесли вентилятори, принесли кілька і з сусідніх будинків, але однаково задуха стояла нестерпна. Розтривожені запахом смерті, собаки побільшували тривогу й безлад. Вони не переставали вити від тієї миті, коли я зайшов до будинку і
коли Сантьяго Насар ще конав у кухні. Я побачив заплакану Дівіну Флор, що відганяла собак криками та ломакою.
— Допоможіть! — зойкнула дівчина. — Вони хочуть пожерти його кишки!
Ми позаганяли собак у хлів і замкнули їх там на висячий замок. Пізніше Пласіда Лінеро звеліла, щоб їх забрали к у — дись якомога далі до самого кінця похорону. Але пополудні — невідомо, як це їм удалося, — вони вирвалися звідти, де були, й, ошалілі, вдерлися в дім. Пласіда Лінеро вперше і востаннє втратила терпець.
— Ці гидючі пси! — крикнула вона. — Повбивайте їх!
Наказ негайно виконали, і будинок знову занурився в
тишу. Спочатку не було ніяких побоювань за стан тіла. Обличчя лишалося непошкодженим, і на ньому застиг той самий вираз, який мав Сантьяго Насар, коли співав; нутрощі Крісто Бедойя прибрав на місце й обмотав живіт сувоєм полотна. Але пополудні з ран почала сочитися рожевувата сукровиця, яка приваблювала мух, а на підборідді проступила лілова пляма — вона повільно розповзалася по обличчю, наче тінь від хмари по водяному плесу, і зрештою досягла чуба. Обличчя, яке завжди було лагідним, прибрало грізного виразу, і мати накрила його хусткою. Полковник Апонте зрозумів тоді, що не можна далі чекати, і наказав падре Амадорові робити розтин. "Буде гірше, як доведеться викопувати його через тиждень", — сказав він. Наш священик у свій час навчався на факультеті медицини та хірургії в Саламанці, але потім урвав навчання і, не закінчивши університету, вступив до семінарії. Навіть алькальд знав, що його розтин не має юридичної сили. А проте священик був змушений виконати наказ.
Падре Амадор здійснив цю різанину в одному з класів публічної школи з допомогою аптекаря, який вів записи, та студента медицини, першокурсника, що був тут у той час на канікулах. Вони мали в своєму розпорядженні лише кілька найпримітивніших хірургічних інструментів, і багато чого доводилося робити всяким кустарним начинням. Проте, хоч як безжально почикрижив тіло падре Амадор, його висновки здалися слідчому цілком обґрунтованими, і він заніс їх до свого протоколу як істотну частку зібраних ним доказів.
Сім з багатьох ран були смертельні. Дві глибокі колоті, спереду, майже розтинали печінку на шматки. Чотири рани було завдано в шлунок і одна така глибока, що ніж пройшов аж до підшлункової залози і порізав її. Шість легших ран у поперечній ободовій кишці і численні пошкодження тонких кишок. Єдиний прокол у спині на рівні третього поперекового хребця проходив крізь праву нирку. Черевна порожнина була переповнена згустками крові, і в мішанині з напівперетравленої їжі та фекалій знайшлася золота медаль, яку Сантьяго Насар проковтнув у віці чотирьох років. Грудна клітка була пробита в двох місцях: один прокол у другому правому міжребер'ї, що зачепив легені, і другий — дуже близько до лівої пахви. Окрім того, шість менших ран на руках та долонях і два горизонтальні порізи: один у правому стегні і другий — у м'язах живота. Права долоня була пробита ножем. В описі розтину сказано: "Ця рана скидалася на стигмат розіп'ятого Христа". Мозок заважив на шістдесят грамів більше, ніж мозок середнього англійця, і падре Амадор у своєму звіті зробив висновок, що Сантьяго Насар мав високо розвинений інтелект і його чекало блискуче майбутнє. Проте в кінці своїх нотаток він зазначив, що печінка була збільшена, і відніс це на рахунок незалікованого гепатиту. "Зрештою, — сказав він мені, — йому лишалося прожити небагато років". Доктор Діонісіо Ігуаран, який і справді лікував Сантьяго Насарові гепатит у віці дванадцяти років, не міг без обурення згадувати про той розтин: "Треба бути попом, щоб виявити таке невігластво, — сказав він мені. — Я ніколи не міг розтовкмачити йому, що ми, люди тропіків, усі маємо збільшену печінку порівняно до європейців". Опис розтину завершувався висновком, що смерть настала внаслідок кровотечі, спричиненої будь-якою з семи тяжких ран.
Вони повернули нам зовсім інше тіло. Півчерепа було розтрощено під час трепанації, і гарне обличчя, яке пощадила смерть, утратило схожість з обличчям небіжчика. Окрім того, священик видер з живота порізані кишки і, не знаючи, що з ними робити, сердито благословив їх і кинув у помийницю. Останні роззяви, що зазирали у вікна школи, зрештою розійшлися, студент-помічник кудись щез, а полковник Ласаро Апонте, який на своєму віку бачив і влаштовував задосить різанин під час придушення повстань, кінчив тим, що, крім спірита, став ще й вегетаріанцем. Випотрошене тіло набили ганчір'ям та негашеним вапном і зашили грубим шпагатом, просиленим у голку, якою шиють мішки. Коли ми клали його в нову труну, обтягнуту шовком, підбитим ватою, воно вже почало розкладатися.