Та навіть там, у пеклі страждань, смертей, знущань, зберіг він тепло і ніжність інтимних почуттів.
Зважаючи на табірний бруд, злобу і насильство, просто вражає створений автором світлий образ коханої, до якої звертається він із щемливим почуттям недосяжності і любові: "Вбери-но білу сукню". Білу як символ чистоти й незайманості, а далі повторює це прохання, щоразу змінюючи епітети до слова сукня: пречисту сукню, дівочу, славну. І всі ці означення одного ряду підкреслюють глибину і щирість почуттів, вірність.
Линучи думками з-за тюремних мурів чи таборних колючих дротів до близьких і рідних, поет, як і кожна людина великої душі, переживає їхнє горе гостріше, ніж своє. Він не те що відчуває свою провину за вимушену розлуку, — коли б можна повернути все назад, то, певно, знов пішов би тим самим шляхом, а й уявляє, як їм гірко і боляче:
Скільки набилося туги!
Чим я її розведу?
Жінку лишив на наругу,
маму лишив на біду…
Горе дружини, що втратила коханого чоловіка, у творчості Стуса набуває глобальних, уселюдських масштабів. Це особливо відчутно у вірші "У порожній кімнаті". Переважно інтелектуально-філософічна поезія, у якій образи будуються на основі складних, здебільшого метафоричного характеру, асоціацій, тут розцвітає пишним цвітом народної творчості, вражає простотою вислову при глибині думки й почуття. Починається вона стриманими, наче аж малоемоційними словами:
У порожній кімнаті
біла, наче стіна,
притомившись чекати,
спить самотня жона.
І все ж епітети порожня кімната, самотня жона, народне порівняння біла, наче стіна створюють передчуття чогось недоброго, тривожного. І ця тривога дедалі посилюється: про мужа — навіть чутки немає. А далі — наростаюча картина горя й тривоги:
Лячні довжаться тіні,
дзвонять німби ікон,
і росте голосіння
з-за соснових ослон…
Тривога переходить у пристрасне голосіння-звертання до чоловіка (прямі ремінісценції народних голосінь), у якому безмір відчаю:
мій соколе обтятий,
в ту гостину, де ти,
ні пройти, ні спитати,
ні дороги знайти.
Від народної пісні йде й вислів очі видивила, вжитий в останній строфі:
За тобою, коханий,
очі видивила.
Наче кінь на аркані,
світ стає дубала".
Один із колишніх політв'язнів розповідав, що боляче було дивитись, як Стус розмовляє із відсутньою дружиною, дивлячись на стіну тюремної камери.
Іще на засланні йому постійно бачилась Україна. Саме тут він відчув синівський зв'язок із нею. Чужинецька земля лише загострювала тугу по рідному краю:
Неосяжна осонцена днина,
і собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми.
1979 р. відбулося повернення додому. Лише на 8 місяців. Його знов звинуватили. Тепер у належності до Української Гельсінської групи. Вирок: десять років позбавлення волі у таборах суворого режиму, п'ять років заслання. Андрій Сахаров тоді ж звернувся до громадськості: "1980 рік позначився в нашій країні багатьма несправедливими вироками і переслідуваннями правозахисників. Але навіть на цьому трагічному фоні вирок українському поетові В. Стусові вирізняється своєю не людяністю... Вирок Стусові — сором радянській репресивній системі. Стус — поет. Невже країна, в якій уже загинули або зазнали репресій і переслідувань численні її поети, — потребує нової жертви, нового сорому?"
Ось такою ціною було заплачено за те, про що думав поет:
Тож дай мені — дійти і не зотліти,
дійти — і не зотліти — дай мені!
Дозволь мені, мій вечоровий світе,
упасти зерням в рідній борозні.
Йому незрозуміло, звідки така жорстокість катів, їх нелюдяність, дволикість:
Вмирає пізно чоловік,
а родиться дочасно,
тому й на світі жити звик,
як раб і рабовласник.
Він като-жертва, жертво-кат,
страждає і богує,
іде вперед, немов назад,
як душу гнів руйнує.
О світе — світе — світе мій,
їй-бо, ніяк не звикну:
невже твій син — то тільки злий,
а добрий — то каліка?
А все немудре. Доживу
віка, докалічію.
Допоки жили не зірву
Чи не зламаю шиї.
Сергій Тойма назвав свою статтю про В. Стуса так: "Шевченко, який не вернувся з неволі". У ній є такі слова: "Сорок сім літ прожив Стус. Тринадцять з них — у таборах. А загальний строк, присуджений йому, — 22 (!) роки — не дала відбути до кінця смерть.
Двадцять два роки — не. за убивство, не за розбій — за вірші.
Тарас Шевченко за участь у таємному Кирило-Мефодіївському товаристві (не за поезію! Хоча у віршах своїх і царя, і вельмож його таврував, до бунту закликаючи, і москалям перепадало) був засланий у солдати на десять років.
В. Стус у жодних таємних антидержавних товариствах не був, нинішніх вельмож не таврував, а що вже про "москалів", то й не кажу — такого слова взагалі немає в його поезії. Він просто писав вірші. Але — щирі, розкріпачень Й говорив про одне — про любов до України, вільної, незалежної...
Всі підручники з обуренням пишуть, що за життя Т. Шевченка вийшла єдина (!) збірка його віршів — славнозвісний "Кобзар", забуваючи згадати, що поет побачив три його видання.
В. Стус до виходу своєї першої на Батьківщині книги ("Дорога болю", 1990) не дожив п'ять років. Ось чому я не можу погодитися із бадьорим і вже заяложеним образом: Стус — Шевченко наших днів.
Так, у їхніх долях та поезії напрочуд багато" спільного. І є щось містичне в тому, що обидва прожили рівно по 47 років. Але треба відверто сказати: те, що випало на долю Стуса, своєю нещадністю та жорстокістю, своєю антиукраїнською спрямованістю не можна порівняти навіть з тим, що пережив Шевченко. Стус — це справді Шевченко. Але той, що не повернувся із заслання. Помер у неволі. Тут проліг вододіл. Й у цьому — велич і трагізм його постаті".
1989 р. прах поета був перевезений на Батьківщину, а 19 листопада його поховали на Байковому кладовищі. Пророчі слова В. Стуса вже збуваються:
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя...