Він не успадкував від Івоніки почуття хліборобської честі, любові до землі. Але він хоче її мати. Він сподівається отримати від батька частку землі і одружитися з Рахірою — двоюрідною сестрою, ледачою, злодійкуватою дівчиною. Батьки, звичайно ж, були проти, і за непослух Івоніка погрожував усю землю віддати Михайлові, який з дитинства працював на ній не покладаючи рук. Рахіра, сама безземельна, застерігала Саву: "Як не будеш мати землі, то не зможемо побратися! З чого нам жити?" Так старший брат став на заваді молодшому. Врешті це і призвело до трагічної загибелі Михайла від руки свого рідного брата
Смерть Михайла сколихнула село, вона в саме серце вразила старих батьків, зламала молоде життя Анни. Вона не принесла щастя і Саві, вивела його з душевної рівноваги, хоч він і одружився з Рахірою.
Страшна трагедія змінює ставлення до землі у героїв твору. Івоніка усвідомлює рабську залежність свого життя і життя своїх дітей від землі. Він втрачає в неї віру. "Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї, — говорить про землю Івоніка, звертаючись до мертвого Михайла. — Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс і став годний, вона отворила пащу й забрала тебе!"
Земля, яка приносила достаток, давала хліб, запахла кров'ю. Це було протиприродно, але сталося так з волі людини, яка вже ніколи не буде мати спокою, яка вже з тої миті, як замахнулася на інше життя, втратила людську подобу. Саме на землі, в полі, відчуває себе Сава наче в небезпеці, втрачає рівновагу, якої й до того мав небагато: "В полі то іноді ніби геть із розуму сходить. Як добачить якого зайця, кидає все, хоч би найважливішу і найпильнішу роботу, хоч би чужу, хоч би свою — і пускається в погоню за ним. Каже: мусить його мати… Його душа мов без внутрішнього, постійного життя, без ладу стала. Чи, може, вже з дитинства такою була?"
Жадібно прагнула помститися Саві Анна, яка прилюдно називає його вбивцею. Анна втратила коханого, дітей, яких не признали батьки Михайла. Як жити далі? Важко переживши трагедію першого кохання, Анна одружується з іншим. У неї народився син, якого батьки мріють вивчити. З нього будуть люди, якщо покине землю, як здобуде освіту. Так думають батьки. Вірою в те, що ці надії здійсняться, закінчується сумна і трагічна повість про землю. Анна "гарує і працює від рання до вечора на здобуття засобів до науки для сина, й щось мов силує її відірвати його від землі", бо "вона не кожному щастя наділяє". Батьки "попровадять його в інший світ™ І він сповнить ті надії...". В цих словах письменниці — віра в те, що молоде покоління зуміє перебудувати життя, знайде шляхи до щастя, по-новому буде вирішувати проблему землі.
Повість Ольги Кобилянської "Земля" вийшла далеко за рамки родинної хроніки. Факт братовбивства, що ліг в основу твору, письменниця розробила в плані психологічного аналізу внутрішнього світу своїх героїв. Очевидно, що Сава до свого злочину вдався не випадково. Так, вже з першого знайомства з ним ми дізнаємося, що він "любив стріляти птахів... Часом і зовсім без наміру". Змальовуючи Саву, коли він, побачивши горобця, "розстріляв його цілком", а потім спостерігає, як реагує прив'язаний собака на вигляд "дрібної закривавленої пташки", О. Кобилянська через роздуми молодшого брата порівнює його зі старшим: "Сього не вдався би Михайло, аби йому й лева підставив! Він дуже зле стріляв. Брав стрільбу до рук так, як її хіба бере жінка. Так невдачно! Ну, се раз буде файний жовнір! Як він буде раз у війні на людей стріляти, коли не вміє застрілити навіть зайця?.. Михайло був баба, хоч був сильний, як медвідь, і плечі у нього, як у великана, садив на них мішки, як ніщо; хоч, щоправда, до роботи був здатний, як рідко хто перший-ліпший. Але серце було у нього м'яке, як тісто!.."
Справді, важко було Михайлові в солдатах, радісно й легко від праці на землі, бо й серце мав добре, вдачу ніжну і лагідну. Сава ж, який отримував якесь задоволення від того, що міг застрелити тварину чи птаха, не люблячи Михайла саме за його "м'яке" серце, постійно буде розпалювати в собі неприязнь до старшого брата, яка згодом перейде у ненависть і призведе до вбивства. Але про все це О. Кобилянська оповідає, висвітлюючи внутрішній світ своїх героїв, зупиняючись на окремих деталях, що врешті стають символічними: Сава "любив стріляти птахів", горобця "розстрілив цілком", та й взагалі — "добре стріляв". Так охарактеризовано Саву на початку повісті. У XI розділі сказано, що він навіть грудки "тримав… у руках, мов автомат". Та й використати міг будь-що як знаряддя вбивства, коли здобич була поруч, а рушниці в руках не було. Ось один із епізодів, що характеризує Саву як потенційного вбивцю. "Саме в тій хвилі перебіг великий заєць може сто кроків від хлопця скісно через поле.
Предивна зміна вийшла тут із хлопцем. Здавалося, неначе в одній хвилі забув він усе. Його очі замиготіли зимним, неприязним блиском, і миттю пірвав він камінь у руки. Ледве Івоніка міг угадати, що він задумує. Пігнав уже полем за звіриною…
…В довгих, сміливих скоках, еластичний, мов тигр, огнав полем. Відтак, зігнувшися вдвоє, розмахнув сильою рукою… щось забриніло у воздусі, і камінь полетів рівнім, мов нитка, напрямку низько над землею і влучив із цілою силою зникаюче звіря…
...Кілька хвилин пізніше притягнув хлопець звіра за задні ноги за собою. З носа звірини капала кров. Хлопець був блідий і сапав. Його очі миготіли передшим блиском, а вираз його обличчя був глибоко поважний.
— Пощо ти вбив зайця? — гнівався Івоніка. — Ти ж знаєш прецінь, що вони тепер недобрі. Що тепер заборона! Га?
Хлопець не відповів нічого. Сопів, як передове, дивно, майже по-звірячому, і шпурнув убитим зайцем геть далеко.
— До чого ти його вбив? — повторяв обурено і гнівно батько, притупуючи ногою. — Будеш їсти печеню з нього, чи що?
— Бо так! — відповів Сава втомлено. В дійсності не знав, пощо вбив його. Якесь "щось" у нім приказало йому те вчинити. Так йому все бувало, коли заздрів де якого зайця, як йому яка пташина чим в око впала або якесь інше незначне звірятко. Тоді мусив їх мати…"
Не бажаючи ділити з братом батьківську землю, підбурюваний Рахірою, поступово втративши людські почуття, Сава реалізує оте своє "щось", по-звірячому, в спину вистреливши в Михайла і полишивши його пораненим помирати: "Він, певно, пішов у ліс, щоб там вирубати дров... І там напав його хтось нечайно ззаду. Він мусив ще довго жити, — міркували люди, — мусив ще раз піднестися з землі, волочитися кусень дальше, а може і кликати помочі™ Був такий страшно сильний і здоровий, що було немислимо, аби він зараз на місці помер. Він мусив ще якийсь час жити…"
Глибокий психологізм і драматична напруженість твору, лірична схвильованість, якою проникнутий кожен рядок повісті, — все це робить "Землю" емоційно вражаючою, а її образи — незабутніми.
Як справедливо передбачав І. Я. Франко, цей чудовий твір буде мати "тривале значення і як документ способу мислення нашого народу". Це можна сказати і про творчість О. Кобилянської загалом.