Колись тендітні й некривндні, паростки небезпечної беліберди наразі загрозливо сягнули коренями вже навіть інстинкту самозбереження, а шалена відвага, несамовита рішучість та взірцева мужність співіснують, втім, як і завши, зі звірячою жорстокістю, нерозважливістю та безжальним фанатизмом і водночас сусідить зі зворушливою турботливістю на межі з сексуальною ніжністю до всього "свого" і всіх "своїх", нерідко фантасмагорично переплітаючись у душі однієї й тієї самої людини. Знаєш, я небезпідставно побоююсь подальшого скочування "кришталевих ночей" та концтаборів. За розповідями мого дідуся, у нас у 20-30-ті також починалося з цього – з риторичного перебільшення зазнаних поневірянь і фетишизації власної ідентичності під виглядом її "праведного відстоювання" й "захисту від ворожих зазіхань", не важить – справжніх чи уявних. Із жагучої ненависті до іншого та хворобливої жалості до себе – себе, хто раптом став вважатися вибраним, винятковим та найціннішим на планеті, альфою та омегою, сіллю землі та перлиною богів. Самотужки вони не спиняться... Ніхто ще не спромігся вчасно спинитися й подолати цю солодку звабливу спокусу винятковості, гіперболізації своєї унікальності, перебільшення чеснот. У них до того ж ще й додається й неймовірна суспільна забудькуватість, на подив всеохоплююча добровільна колективна амнезія, що вони примудряються геть зовсім не пам'ятати граблі, на яких неодноразово танцювали гопака впродовж історії, і біль від власного ж набитого лоба їх нічому не вчить! Тяглість у наївності як частина менталітету! Їм, цим гордовитим спадкоємцям колективного психозу переферійного відгалуження "народницької" інтелігенції часів "весни народів" з їхньою сумнівною репутацією та сентиментальною розхлябаністю, поціновувачам міфічних героїв, аж кортить і свербить відхреститися від минулого, своїх друзів дитинства, першого кохання і заразом власної молодості, винищити під корінь усе, що нагадує про їхнє довготривале упосліджене становище й зануритися у власний психологічно комфортний герметичний пасторальний всесвіт. Вони з головою поринули у самоглорифікуючі фантазії і абсолютно байдуже, скільки Александрійських бібліотек загине у полум'ї нео-варварства, бо вони по-хазяйські отаборяться на згарищі, зведуть поверх нього автентичну халупу з лайна та соломи й хизуватимуться нею як найвизначнішим світовим надбанням. Провінційна затхлість та авторитарна задуха дуже швидко згублять найперші вразливі й неокреплі паростки прогресу. Та вони того не лише вперто не помічают, а й відверто та агресивно заперечують! Ба більше, кличуть це поступовим розвитком національної свідомості…
Я не знаю, як знешкодити цю ідеологічну отруту. Як довести їм, що поступове інтелектуальне здичавіння навряд чи можна вважати "розвитком". Я вже не перший день мешкаю серед них і мої спостереження загалом невтішні. "Новоукраїнський" ксенопатріотизм як своєрідний різновид релігії найкраще видно по невгамовних сварках пересічних мешканців (і, що особливо прикро, найосвіченіші кола також недалеко від них пішли) Лемберга на базарах щодо того, як і чим найкраще похизуватися перед заздрісним сусідом. Німець каже: у мене член – 18 сантиметрів. Француз: а у мене – 20! Росіянин: а у мене – аж 22 (щоправда, не стоїть, але то таке)! Нео-українець: а от у американця – 25 і смачнючий! Підліткове світосприйняття у межах цілої новопосталої нації.
Як достукатись до них і пояснити, що зрілість полягає у тому, щоб зіп'ятися на ноги, припинити скиглити, ставити перед собою реальні, а не ритуальні цілі, та досягати їх щоденною працею, а не виголошувати гасла, склавши руки й очікуючи дива? "Згинуть наші воріженьки як роса на сонці" — завивають вони з молитовно скривленими мармизами. Самі, мовляв, згинуть. А дзуськи! Треба наполегливо працювати, невтомно, крок за кроком, а не сидіти на дупі та "пишатися" сумнівними здобутками, сподіваючись на щасливий випадок та "слушну нагоду", даровану з небес! "Якось воно буде" – цей девіз і такий спосіб мислення – їхнє найвразливіше місце та найлютіший ворог. Другий за небезпечністю звір, що чатує на них у їхніх же головах – це пустота, а точніше, обожнення цієї пустоти: тотальна зневага до інтелекту і нецінування талантів. Скільки разів я волав у штефанові вуха: Не перекреслюйте свого шансу! Вам є до біса багато чого надолужувати! Дорослішання взагалі полягає у поступовому демонтажу зі своєї макитри халтурно виготовленого бутафорського німба з фольги, котрий нації-недомірки так полюбляють на себе напинати. Нації-підлітки ним пишаються й вважають, що виглядають у ньому велично, мов Цезар, а нації-дорослі його стидаються, бо розуміють, що насправді виглядають комічно і недолуго. Втім, їхнє…чи ж наше суспільство ще явно не дозріло до сприйняття цих прописних, але травматичних для егоцентричності істин, а його озлобленість та агресивна реакція на їхнє публічне озвучування – свідчення дитячої безпорадності перед невідомістю, безсила злість на торнадо, що сунне просто на тебе.
Чим це виправдати перед історією? У тому-то й фокус, що нічим! Зазомбованість, навіть особисто добрих, світлих і щирих людей безжально направляє їх у згубне русло, штовхаючи в обійма диявола. Цим руслом тіче повноводна ріка крові невинних жертв і кожен, хто омив у ній бодай палець, вже довічно заплямований. Хавіть якщо він не хотів. Навіть якщо він не розумів, був тривіально обдурений, ошуканий чи засліплений. Із законом карми неможливо домовитися, як й із законами фізики чи хімії. Вина у кровопролитті, хоч би і непряма, опосередкована, через мовчазне схвалення або боягузливе невтручання – все ж найстрашніший гріх, який не змияться довіку. І не пом'ягшиться скаргами на "засміченість мізків", бо хто ж не дозволяв тобі вчасно позбутися сміття, влаштувавши у голові генеральне прибирання? Їх розчавить тягар відповідальності за попередню тривалу імбецильну безвідповідальність, навмисну, вперту, сумлінну та цілковито безсоромну.
А у відповідь – глуха стіна та погано приховане роздратування.
Так, не приховуватиму, я розчарований і десь навіть жалкую, що вляпався у цю історію. Для чого висувати заздалегідь неприйнятні вимоги? Для чого ці завищені очікування? Так, іноді у світі трапляються неймовірні дива. Та все ж я виявлю далекоглядність й про всяк випадок утримаюсь від передчасних висновків, тим паче невтішних, хоча, ясна річ, у те, що "неправильний" народ раптом прозріє і перетвориться на правильний, я не вірю ані на йоту.
Але дати задню мені тепер елементарно соромно, отже щовечора я приходжу до Степана додому задля вивчення української мови. Все починається з іменників та дієслів, а завершується ледь не бійкою.
Переповім (з деякими скороченнями) лиш один із наших нещодавніх багаточислельних діалогів, вельми репрезентативний. Відправною точкою став проект створення чогось на зразок мартирологу рекомендованих до вшанування й обожнення "батьків-засновників" української державності, куди передбачалося включити якихось бородатих дядьків починаючи мало з 17 століття, й озаглавити це все "майстри-будівничі української перемоги". Вірніше, моя шпилька на рахунок того, що ці "будівничі" влучно описуються прислівя'м, що я напередодні віднайшов у подарованому Штефаном "німецько-українському словнику" лемберзького видання початку 30-х: "мастера – один сере, другий розтира". Я був упевнений, що ми разом посміємося з доволі дотепного народного гумору, але натомість Штефан осатанів й накинувся на мене з перекошеною від скривджених почуттів фізіономією:
— Не смій таке молоти, бо лясну по пиці! — тендітний кулачок щосили гупнув по столу у супроводі кумедного взвизгування фальцетом. — Не тобі їм опонувати й тим паче паплюжити їхню честь та судити через кілька століть, порпаючись у їхній брудній білизні!
Спочатку в мене від несподіванки язик прилип до піднебіння, але вже за секунду я отямився й дав гідну відсіч:
— Гей, а ну охолонь-но герою, і не пащекуй на всю хату, бо щелепу зламаєш від перенапруження! Чого ти визвірився? Я не збираюся опонувати зграйці верескливих бовдурів із минулого. Герої вони чи не герої – це й насправді не моє діло, я лише констатую те, що вони нічого не досягли своїми багатотомними писаннями. Можна звинуватити у тому невігластво читачів, невдячність учнів тощо, жидомасонську змову, а можна чесно визнати, що так сталося винятково через малопереконливість і принципову складність, якщо вже всіляко уникати визначення "неможливість", втілення цих ідей у реальність, і передусім внаслідок їхньої утопічності, а зовсім не за браком старань. Я спираюся на твої ж попередні слова і "маніфест", до речі. Чи ти забув, що ти раніше сам писав про голу правду?
— Я малодушно помилявся! Правда – це не те, що заважає і ранить, а те, що допомагає, служить високій меті. Саме такої правди потребують люди, а не мазохістичних пассажів самобичування.
— Це якесь занадто творче тлумачення правди. Альтернативна правда. Якщо мені вигідно називати лайно шоколадом…
— Лайно і шоколад – різні субстанції, хоч одне, погодься, "історично" й виникає з іншого. Альтернативна правда, як ти висловився, не зачіпає сутності речей, а стосується нашого ставлення до цих речей.
— Ти вперто ухиляєшся від конкретики та прямих відповідей. Ця словесна еквілібристика…
— А ти вперто сиплеш необґрунтованими звинуваченнями! Хочеш конкретики? Гаразд, поясню для особливо обдарованих – відсторонена дистильована "нічия" правда існує лише у підручниках з арістотелевої логіки, а в реальному житті правда неминуче поділяється на нашу і не нашу. Так було і буде завжди, і нема чого цього соромитися. Наш борець за незалежність – то чийсь зрадник і сепаратист, наш шляхетний розвідник – то чийсь підступний шпигун. Як відомо кожній жінці, твій чинний "коханий зайчик" – то чийсь колишній "підлий козел". Так тобі достатньо конкретно?
— Більш-менш. Я зрозумів до чого ти хилиш. Ілюстрація на жінках спрацьовує найкраще. На твою думку, все залежить від часу, умов навколишнього світу і особистого ставлення. Промовисту фразу "Я ніколи в житті не поводилася як шльондра" до сорока років жінка повторює з гордістю, а після сорока – із жалем та сумом, хтиво озираючись навколо у пошуках запізнілої компенсаційної жертви, відтак у певному віці така "правда" для неї самої – це взірець доброчесності, а в іншому – яскраве свідчення недалекоглядної глупоти.