На що вони перетворилися нині, ці підстаркуваті неформали сімдесятих! На штатних співробітників міністерства пропаганди… Це такий передчасний маразм, острашене угідництво й плазувате пристосуванство колишніх бунтарів, затиснутих у лещатах примхливої, мінливої та підсліпуватої долі, чи все ж гроші? Як би там не було, кумири молодості під старість скурвилися і вщент зіпсували собі некрологи.
Що вони, ці пройдиствіти, коять... Те, що в усі часи вважалося загальноприйнятними істинами, засадничими принципами функціонування суспільства нині спотворено і перетворено мало не в екстремізм! Вони самовільно и поволі розширюють усталені кордони поняття "правда", брутально розсувають несучі конструкції будинку, в якому мешкають й переконують мене, що цей потворний будинок-розкаряка – нове слово у естетиці та наступний крок до вершин розвитку архітектурного мистецтва. Хоча насправді це просто незграбне каліцтво. Всі це бачать, та вголос заперечити не наважуються. Казковий андерсенівський голий король власною персоною...
Складається враження, ніби стару добру Європу, підстаркуватого знесиленого хижака, що колись наводив безпорадний жах на усіх сусідів і чия загрозлива слава наразі залишилася у минулому, поступово заходилася жерти з обох боків – заходу та сходу – молоді агресивні хижаки з міцними зубами: арабо-африканський ісламський експансіонізм і східнослов'янський печерний націоналізм. Цікаво, що станеться, коли ці два хижаки вчепляться одне одному в горлянки на певній умовній лінії? Хто кого загризе? Втім, ми про це ніколи не довідаємося, бо ця малоприваблива історична колізія розігруватиметься на наших могилах. Відійшовши у далечінь небуття, воїм нащадкам ми залишимо у спадок лише нечестя та срамовисько. А як кортить хоча б на прощання голосно гупнути дверима! Загалом, якщо так триватиме й надалі, ще хоча би років з двадцять, то я не бачу іншого виходу для майбутніх залишків європейців, окрім як повноцінна друга реконкіста207 з ріками крові, запеклістю фанатизму і тисячами покалічених доль. Втім, може теоретично й існує якась алтернатива, але через брак уяви мені не вдається її роздивитися? Позірно бабуся-Європа на старості років необережно завагітніла від молодцюватих східно-південних коханців малюком з когнітивними паталогіями і розумовими відхиленнями, несумісними з нормальним – усталеним і звичним – розвитком... мов у тому пансіонаті самозкаоханого нарциса-кардинала.
Тьху – ніби гівна на сніданок скуштував! Набридло! Досить! Кожен сам архітектор свого персоналізованого пекла, власноруч побудованого для себе. Нехай горять там, політкоректно вдаючи, нібито клімат – цілком комфортний, а регулярні згвалтування вилами зі сторони чортів – то такі "особливості національної культури", до яких потрібно ставитися з повагою. Але нехай не тягнуть туди силоміць мене і щезаюче мізерну меншину притомних людей!
Зате у нас із дружиною, слава тобі Господи, здається все налагоджується… боюся зглазити, але ми ніби вступили у другу молодість із квітами, компліментами, заливистим дівочим сміхом, дзвінким цокотінням келихів з шампанським, романтичними нічними прогулянками майже до світанку та спонтанним сексом на лавці в парку чи на кухонному столі. Від цілющого паризького повітря прокинулася напівзабута пристрасть, а натомість поволі забуваються старі образи, затягуються рятівною шкіркою незагоєні душевні подряпини. Як три з половиною бабки пошепотіли! Боюся наврочити, тому замовкаю та марновірно хрещу свого чорного рота! Забобонний став, мов стара діва! Відтак я по-підлітковому щасливий, бо все ж coito, ergo sum208! Гори вогнем та політика, сумні очікування, загрозлива історична турбулентність та інші високи матерії! Моє життя точно має інший сенс і ми з Мартою вже точно не застарі для щастя (вона завжди повторює, що жіноча старість підкрадається тоді, коли ти вирушаєш до подруги у пошарпаних хатніх капцях замість підборів, розтягнутих на колінах спортивних штанях і махровому халаті замість спокусливої сукні, без макіяжу, з немитою головою та шкандибаючи подумки втішаєш себе: "Ой, та хто мене там бачить!", а до цього ще, хвала небесам, далеченько).
На цьому дозволь завершити, бо жодних цікавинок більше не пригадую, а читати мої обурення та добірні матюки ти вже і так, мабуть, втомився. На носі – 14 липня209 і щось мені підказує, що цьогоріч карнавал Бастилії не минеться спокійно й на нас очікує купа непересічних подій, дарма що зі знаком "мінус" (коли ти наступного разу подумки звинувачуватимеш мене у невиправному песимізмі, не забувай, що песимізм, яким наскрізь просякнуте моє світосприйняття, зветься "досвідом"). Принаймні, буде про що тобі розлого написати, тож зажди, мій наступний лист щонайменше буде не нуднішим за твій попередній.
Бережи себе, друже.
Твоя ще не-стара шкапа-Крістіан, у якого – ти не повіриш – досі встає на дружину! Трапляються й такі дива у світі Божому!
Париж, 10.07.1990
28
Адреса отримувача: Париж-94800, Вільжуїф, готель "Les Baladins", Авеню дьо л'Епі, 8-10 / Іль-де-Франс, Марне-Таль-райхсгау, герру Крістіану Мьоллеру
Ох-ох-ох, братику, ти – визнаний фахівець з тортурного насильницького роздирання очей навколишнім сліпцям. Жаль лише, що здебільшого супроти їхньої волі!
Ну, здрастуй, мій любий хитруне!
Як не хорохорся, лоботрясе, а ти все одно вже старий пень собакам сцяти, як і я. А втім, я чистосердно радію за тебе з Мартою. Сім'я, рідні, кохання – то, як не крути, найважливіше! Не допускай згрубішання почуттів, тримай чимдуж за хвіст палке ошаленіння, що норовить вислизнути, біжи геть від зашкарубіння душі, від муміфікації метеликів у животі, коли вже вони наново проклюнулися, пручайся зведенню пристрасті до звички, бо саме звичка, "опобутіння" й вбиває кохання. Запаморочливого вам "другого дихання" і по-паризьки винахідливого розмаїття у ліжко! І затям: сім'я – це добре, навіть роль підкаблучника – це добре... принаймні, безперечно краще, навіть суто з егоїстичної точки зору, за холостяцьке життя старої, нікому не потрібної, бродячої блохастої собаки, що живе у підвалі, жере кульки на смітнику, які потім стирчать у неї зі сраки, зате почувається "вільною".
Господи, Крістіане, ну чому ти дивуєшся? Недолугості чергової партійної вигадки? А хіба з часів нашої юності хоча б раз відбувалося по-іншому? Порушник державного закону зветься злочинцем, порушник законів логіки – ідіотом, порушник закону совісті, людського закону – гівнюком. У сучасному Райсі мало злочинців і багато-багато ідіотів та гівнюків, тому в останні десятиліття ми лякаємо світ не злочинами, як раніше, а нестерпним смородом та маразматичними кроками. НСДАП свого часу з параноїдальною настирливістю винищувала під корінь євреїв, що вони Гітлерові диявол знає чому стали поперек горла, щоб опісля замінити їх арабами та неграми. Ти все ще віриш, що у цієї держави є надія? Не шукай логіки. Не шукай і підступів та хитромудрих планів. Не варто вишукувати зловмисність там, де править бал звичайнісіньке недоумство. Маргінальна безмозкість возвеличена до філософської концепції. Наш ворог – не бувалі у бувальцях конспірологічні злі генії-змовники, а прозаїчні ідіоти з замашками пророків та їхні улесливі холуї щабелем нижче. Обох розвелося забагато, і тепер вони спільно нав'язують оточуючим ідіотизм у якості провідної та єдино вірної "точки зору", непогрішної та безапеляційної істини. Ідіотизм масового ураження, так би мовити, що відхаркуватиметься нащадкам з кров'ю не одне десятиліття… Мусимо чітко дати собі звіт щодо істиного кореня цього зла. Упізнати ворога в лице, відмежувати його від випадкового супутника – це вже наполовину його обеззброїти. Хоча… все частіше мені в душу вповзають страх приреченості та сумніви на рахунок можливості самодіагностики і самопорятунку в обставинах, що склалися. Лікаря б нам, а його немає і не передбачається. А небезпека, що маячить перед нами і на яку ми вперто наражаємо себе (прирікаємо прийдешні покоління? Штовхаємо дітей та онуків? – найвлучнішу метафору обереш самотужки за смаком!), – суто медичного характеру: поступова інтоксикація суспільного організму, що дав збій, душевним лайном, яке вчасно не виводиться, гостре отруєння брудом високотоксичних ідей, і як наслідок – сепсис психічної адекватності з загрозою її омертвіння та наступної ампутації.
Ух… ніби вилив усю накопичену жовч, то аж полегшало. Нині отпущаєши!
Тим часом між мною та Штефаном не припиняються імпровізовані політико-футурологічні дебати, що подекуди переростають у запеклу гризню й нагадують сварки між подружжям на тридцятому році шлюбу.
Мушу визнати, що ступінь раціоналізму, тверезодумства і витримки Штефана був мною дещо переоцінений. Він демонструє загрозливі тенденції: хронічну мрійливість аж до втрати керованості та зв'язку з реальністю, а також свідоме нерозрізнення між ліричними забаганками і медичними фактами. Натхненний несподіваними перспективами здобуття державності, нехай поки все ще примарними, він дедалі затятіше транслює напів казкові наративи празьких ідеологів. І це той Штефан, що раніше полонив мене свіжістю поглядів, підкупив хірургічною точністю порівнянь та лапідарною влучністю суджень? Той Штефан, лицар-інтелігент у окулярах з непереборною спраглістю до істини й жагою справедливості, щоправда, у поєднанні з надлишковою балакучістю? Його ніби підмінили, запхали у його тіло когось іншого, мов у дурнуватій американській комедії! Він став різким, нетерплячим, смиканим, постійно нервує, мов баба під час місячних, та гризе нігті. Дедалі ваще вдається йому щось доводити, будь-що, що не втискається в рамки його хотілок, і дедалі ворожим стає його ставлення до найменшої незгоди.
Справа не лише особисто у Штефані, що відненавно вимагає називати його Степаном. Впродовж останніх кількох місяців мені довелося ближче познайомитися з багатьма його однодумцями. Неприємним сюрпризом для мене стало те, як стрімко почав поглиблюватися їхній радикалізм, місцями досягаючи повного абсурду, хоч він і до того був, делікатно кажучи, подекуди далекий від історичної правди та суворості причинно-наслідкових зв'язків.