Все, чого можна дочекатися від цих збочених йолопів – то це невпинного ниття про "дискримінацію", віртуозної лайки та образ на твою адресу. От тобі й вся "свобода слова" і "готовність до дискусій" у їхньому виконанні!
— Гаразд, вгамуйся вже, старий дурню! — повторюю я сам до себе мало не щодня. — Араби – то такі смагляві французи, гівноміси – то така альтернативна нормальність, поліція, що ловить африканських наркодилерів у приміських нетрях – сатрапи режиму, що перешкоджають свободі бізнеса, та аж ніяк не правоохоронці, бунти наркоторгівців у відповідь на арешти, під час яких вони регулярно спалюють десятки автомобілів ні в чому не винних городян та всі інші подібні емігрантські заворушення – то повстання свободолюбивих людей проти свавілля поліції та невиправданих утисків їхніх прав зі сторони влади, а зовсім не повстання кишкових паразитів проти застосування антибіотиків. Ти, ретроградний ідіоте, нічого не розумієш у демократії! Влада не має право депортувати з країни чузоземних злочинців, проповідників-ісламістів з мечетей, що рясно розрослися, мов гриби після дощу, по всіх паризьких усюдинах! Це – нетолерантно по відношенню до них та їхнього права на свободу пересування та вільного вибору місця проживання! Лікар-онколог не має права видаляти пухлину, бо це – негуманно і нетолерантно по відношенню до неї, утискає її права та дискримінує у виборі засобів та місць існування. Так, так, так, відповідаю я своєму внутрішньому демократові, чий високий істеричний голос дорікає мені з лівого плеча, я дійсно анічогісінько не розумію. Не можу! Повна атрофія інстинкту самозбереження на рівні масової свідомості. І ніколи не збагну. Як і будь-яка психічно здорова людина не здатна збагнути викривлену логіку мазохіста-самогубці. Пітьма огортає мене, мов павук свою жертву, та висмоктує рештки адекватності й віри в раціональне зерно людства.
Від безсилого гніву та невеселих думок мене хоча б трішки розраджує нескінчений спектакль у виконанні Пауля та Єлени. Друже, за цим треба спостерігати на власні очі, бо від переказування втрачається більша половина ефекту! Але то – шедеври театру імпровізації. Парадокс у тому, що для акторів та глядачів ці мізансцени видаються вкрай різними за жанрами. Для мене це, безперечно, комедія, для Єлени – пристрастна драма, для Пауля ж, на привеликий жаль, трагедія.
Із кожним днем мені все більше й більше шкода цього нещасного чоловіка. Тут у Парижі Єлена вже до того знахабніла, що навіть особливо не приховує свої ад'юльтери, обмежуючись лише млявими і непереконливими чудернацькими спростуваннями. Та варто Паулю лише натякнути на незадоволення чи гнів, як відразу його навіжена пасія закочує декількаактову істерику на тему "Ох, як же я помилилася! Ох, ти мене не цінуєш!". Перерахунок її уявних чи епічно перебільшених чеснот, мов дев'яносто дев'яти імен Аллаха202, на її власне переконання затягнувся б не на одну сторінку, а головне звинувачення, що напів грайливим тоном, буцімто жартома закидає доведеному до відчаю та невротичної прострації бідоласі-Паулю – постійно одне й те саме і максимально неконкретне: "Тобі завжи / вічно (о, ця невтамовна жіноча жага до абсолютизації!) все не так, ти завжди / вічно безпідставно мене звинувачуєш і ніколи не визнаєш своїх помилок / не вибачаєшся!" (А, даруйте, за що? За недостатньо прикрашені стразами роги? До того ж, він, бовдур, насправді таки вибачається… Казна за що! Згинає шию у "поклоні спокути" й жалібно вициганює у неї "прощенн", мало не рюмсаючи! Жалюгідне, відразливе та бридке видовище, що водночас викликає жагуче співчуття – іноді суто з чоловічої солідарності, а іноді – як до нещасного щеняти, яке знедолено скавчить і благає великими вогкими оченятами, щоб його погладили, пожаліли, зігріли… хоча б хтось!).
Якось одного вечора, коли ми вбивали час у паскудно-обриганому барі десь у 20-му окрузі, Пауль, добряче заправившись шнапсом із пивом, заходився було чи то пояснювати, чи то виправдовувати свою поведінку, що зрештою вилилося у своєрідну сповідь.
— Я мазохіст, так тобі здається, правда? Що у мене комплекси і все таке? То ти правий, чорт тебе забирай. Та ти знаєш – мені це подобається! Так, так, почуватися приниженим і страждати від того! Фройд би плакав и скубав бороду від захоплення! Мені так комфортно, затишно, по-домашньому, бо саме так зі мною поводилися й мої старі, коли я був дитиною. Комплекси – то не поетичне "відлуння", а трупний запах над дитячими почуттями. Гей, гарсон, ще два пива! Два, дьо біер, чи як воно там по-вашому гнусавому, курва, що язика зламаєш!
Так от… Крістіане, ти слухаєш? У дитинстві в мене були важкі взаємини з літерою "р" та з власними батьками.… Не те, щоб вони не любили мене, ні! Ба бальше, за все моє дитинство мене жодного разу ніхто навіть не ляснув по дупі. Але вони чомусь постійно змушували мене почуватися винним та осоромленим – за погані оцінки, за дитячі бешкети, за юнацьке кохання, за те, що не заробляю грошей – мало не з дванадцятирічного віку. "А сусідчин син…" – постійно чув я порівняння, звісно, не на свою користь. Нескінченні докори, прямо або не вельми езоповими натяками, у котрі мов цукерку в обгортку батьки загортали навіть щоденні побутові фрази, що ніби взагалі не стосуються мене, театральні зітхання з закочуванням очей, знецінююче висміювання будь-яких моїх слів, бажань і починань, непереборна крижана відстороненість під благопристойним виглядом "вибудовування кордонів між молодшими та старшими", поганенько замаскована підсвідома ворожість, що вони самі для себе видавали її за "християнську виховну суворість". Сором! Паскудство! Нікчемний лобуряка! Поганий пес! Поганий! Фу! "Ти ще не нічого не досянг, а вже…". Наприклад, "вже бігаєш на побачення" чи "вже мрієш про мотоцикл". Демонстративно докірливий погляд, красномовне цокання язиком і скрушне похитування головою. Або ж "От хай тобі спочатку виповниться шістнадцять (вісімнадцять, тридцять – віковий ценз, достатній для того, щоб нарешті почати вважати мене за людину постійно зсувався) років, от тоді й будеш…". Щось там. Наприклад, "роззявляти рота", тобто висловлювати власну думку. Щоправда, через кілька хвилин лунало сакраментальне "Бач, який здоровило вимахав, а ще досі…" Щось там. Наприклад, "не заробляєш гроші". У п'ятнадцять. Рясна шизофренічна дефікація у вразливу (хто б там що не казав і не стверджував протилежне!) підліткову душу, що триває роками, не припиняючись ані на день, без вихідних чи права заперечити, бо стане тільки ще гірше. "Ах, то ти ще маєш нахабство сперечатися з батьками!". Жодного порятунку. Методичне знущання, виснажливе виїдання мозку чайною ложечкою, що неминуче призводить до руйнування самооцінки та нервової системи. Втім, саме подібне моральне зґвалтування мої батьки цілком щиросердно вважали істиним сенсом поняття "виховання" й так і не второпали, що насправді впродовж років похрюкуючи від почуття власної величі з захватом практикували моральний канібалізм. І жодних сумнівів, гамлетівських вагань чи докорів сумління.
Та ця дресура тебе не загартовує, як вони либонь вважали. Навпаки. Врешті-решт домінуючою емоцією по відношенню до них стало зніяковіння і сором. Ти поступово вгрузаєш, мов у гнилісну болотяну багнюку, у непереборні психологічні комплекси, з яких вже довіку не виберешся. Як завзято б ти не порпався, не пручався, а занурюєшся глибше та глибше. Просто за те, що я існую і вже тим "постійно" (ще одне улюблене слово!) спричиняю їм якісь незручності, псую настрій та розчаровую, не кажучи вже про те, що "утримання" мене, невдячного (о, це – найулюбленіше слово!) соромітника, забагато коштує. У якийсь момент сором перейшов у пекучу образу, образа – у постійний дискомфорт від самого лише знаходження поряд, а згодом і у байдужість та зневіру. У мене є такі собі "псевдо-батьки", "ніби-родичі", спілкування з якими – токсичне, вимогливо-докірливе, я свідомо звів до мінімуму аби зайвий раз не травмувати собі психіку, бо я й досі їх "розчаровую" і маю почуватися осоромленим через факт свого існування поряд, відтак я прийняв рішення не існувати "поряд".
Відтоді я зрозумів, що "родич" – це не індулігенція, не дозвіл бути лайном і не універсальне виправдання для безвідповідальної свинячої поведінки. Навіть ті, хто вважається найближчими родичами, можуть виявитися лайном. Та й взагалі, здебільшого родичі – це люди, яким у глибині душі наплювати одне на одного, але які традиційно і вперто збираються разом, аби випити й закусити з приводу збільшення або зменшення їхньої кількості. Людське, дуже людське, писав Ніцше і був, безперечно, правий. Почасти "людяність" – не висока етична метафора, не піднесений епітет, а діагноз, опис глибини падіння та констатація ницості. І щоразу доля криво всміхається до мене, мов маніяк-садист із дешевого триллера, і зловтішно шепотить: "Стривай, ще не все! Свій відтинок шляху відчаю, свою "Віа Долороза"203 ти ще не дошкутильгав". І дійсно, думаю я, бо у кінці, за логікою розвитку сюжету і законами жанру, мусить височіти моя індивідуальна Голгофа, де я й повисну на хресті з написом: "Немає більшої жертви, коли хтось покладе життя своє хер знає завіщо".
Та ти знаєш, я їх пробачив. Давно вже. Треба вміти пробачати, цьому ж учив той, чиїми протореними стопами я чемчикую й хто опинився на Голгофі раніше від мене?
— Хочеш начистоту? Гаразд! Ти не пробачив, Паулю. Ти й досі ображаєшся, а може й щиро ненавидиш їх, хоч і не маєш духу зізнатися у цьому навіть сам собі. І, до речі, цілком правильно чиниш. Скривджене кохання вмить перетворюється на жагучу ненависть, зраджена надія стає роз'їдаючою все навколо жовчу, сплюндрована честь переходить у мстивий гнів, а обманута часність – патологічну підозрілість. Ну, а батьківська зневага й жорстокість – у тому числі й пиятику. Так вже влаштована людина, що душевний маятник завжди коливається з крайності у крайність. Так що негайно припини пити й ходімо до готелю, торуймо шлях у люлю, тобі потрібно проспатися!
— Ти б не пробачив?
— Найімовірніше, ні. Пробачання без дієвого каяття є неконструктивною поведінкою.