Насправді.
Лемберг, 29.05.1990
P.S. Тримаю пальці, аби твої амурні справи налагодилися! Марті привіт… якщо це виявиться доречним. І бережи здоров'я, чуєш?! Це – найсуттєвіше. Усе інше – що не купимо, то вкрадемо!
26
LEMBERGER ZEITUNG
№ 23(2166) 04.06.1990
СВЯТО ДИТЯЧОЇ НЕПОКОРИ НА НІЧНИХ ВУЛИЦЯХ
Суспільні події – Гаряча тема: ТЕРМІНОВО В НОМЕР
Особиста думка
Лемберг, Галіцієн-райхсгау. Пам'ятаю, як у глибокому дитинстві бабуся читала мені казку про дитяче свято непокори. У ній шлося про те, як батьки дозволили своїм дітям впродовж цілого дня вдавати із себе дорослих і чинити геть усе, що ті забажають. Результати такої активності загалом не важко передбачити: увесь будинок було перевернуто шкереберть, усі солодощі з'їдено, а замість виконання домашніх завдань малеча розважалася іграми та мультфільмами. Захвату малих бешкетників не було меж – їм можна усе і їм нічого за це не буде! Протверезіння відбулося наступного ранку, коли батьки змусили дітлахів усувати наслідки вчиненого напередодні гармидеру: прибрати будинок, вимити посуд, полагодити зламані меблі та виконати подвійний – за сьогодні і за вчора – обсяг домашнього завдання. Так батьки досягли мабуть найважливішої виховної мети – наочно продемонстрували дітям, що за все потрібно платити, що відкладення проблем на завтра призводить не до її зникнення, а до її посилення і що прибирати за собою безлад усе одно доведеться, тільки у такому разі це стане у рази важче. У кінці казки робився висновок про те, що малі за той день відразу дуже сильно подорослішали, оскільки усвідомили, що означає слово "відповідальність".
Свідками чогось подібного – кричуще безвідповідального ставлення до Батьківщини та суспільства – наше спокійне та затишне місто стало зо два тижня тому.
Пізно увечері, коли більшість городян готувалися до відпочинку після важкого трудового дня, декотрим несвідомим громадянам не спалося. Їхню душу розбурхувала хвороблива жага про день непокори. Мов малі діти увечері, вони понад усе воліли гратися. Гратися несамовито, не стримуючи уяву та імпульсивні бажання, а гральним майданчиком має стати – ні, не батьківський будинок, беріть вище! – батьківське місто. Справжне, не іграшкове місто, що вони тимчасово захоплять, бодай на годинку! Воно буде віддане на поталу їхнім дитячим фантазіям втомленими дорослими, яким не до того – не до слідкування за пристрасними перепетіями життя у малючій халабуді з ковдр та стільців. Нехай собі бавляться! Лиш хай потім приберуть за собою.
І забавка почалася! Натовп у кілька десятків дорослих із виду людей прокотився кількома вулицями на околиці міста, вигукуючи у нічну тишу казкові псевдо-націоналістичні кричалки, що імітували дорослі політичні гасла, та полишаючи по собі купи різноманітного дитячого сміття – недопалків, жуйок, обгорток від шоколаду, крихти печива, порожні пляшки тощо. Дорослі великодушно зітхнули і нічого не зробили. "Ну гаразд, хоч гамір і заважає спати, та нехай вже… награються, втомляться і солодко позасинають, і чим менше ми їм заважатимемо, тим швидше це відбудеться. Лиш хай потім приберуть за собою" — великодушно розсудили вони й попрямували до своїх ліжкок під свист та гоготання дитячої зграйки, що розійшлася не на жарт.
Та у цьому втомлені дорослі прикро прорахувалися – інфантили, незалежно від віку, у 5 чи у 45 років, не прибиратимуть за собою, якщо їх до того не привчити примусом, бо, згідно з загальновідомими постулатами вікової психології, почуття відповідальності – це риса дорослої людини, що формується виключно під опікою та впливом старших родичів. Котрі наразі ледарювато самоусунулися від виконання батьківських обов'язків, простакувато прийнявши прояв дитячої невихованості й капризів за прояв свободи думки, волевиявлення та демократії.
Показово, що ані поліція, ані інші органи безпеки показово не захотіли втручатися у це дійство, мотивуючи ігнорування зі свого боку наступним чином: "У нас забагато по-справжньому важливих справ і обмаль часу, щоб опускатися до втручання у дитячі розваги й пустощі розбишак, нехай і галасливі, але в цілому безневинні!". Дорослі цілком природно вважають це забавкою несвідомих і незрілих індивідуумів, а відтак абсолютно несерйозним й не вартим уваги явищем. Сміх, глузування і покручування пальцем біля скроні – ось як відреагувала доросла громада нашого мудрого сивого міста на вихідку вуличних розбишак. Переважна більшість дорослих ладна була недалекоглядно спустити цю історію на гальмах. А дарма!
Звісно, подібні демарши трапляються у всіх країнах світу і небезпеку від не слід параноїдально переоцінювати. Ці люди – просто "дорослі діти", що захопилися рольовою грою у вигаданих персонажів на кшталт того, як віддані читачі романів Толкіна реконструюють сцени з життя ельфів та вдають із себе гоббітів та чаклунів із тією лишень різницею, що "наші" реконструктори вдають із себе якихось "українців" – не менш фантастичних персонажів, вигаданих свого часу від нудьги парочкою віденських професорів галіційського походження. Втім, і недооцінювати такі прояви, вважаючи їх звичайнісіньким "невинним" хуліганством, також доволі небезпечна практика!
У чому ще, окрім елементарного побутового порушення громадського спокою, полягає небезпека цих доморощених "борців за українство" та їхньої зухвалої поведінки? По-перше у культивуванні все тієїж безвідповідальності та споживацтва – дайте нам те, чого ми вимагаємо, а чого це коштуватиме оточуючим, нас не цікавить! А по-друге, цим порушується хиткий баланс між гласністю та інстинктном самозбереження держави, кволеньку рівновагу між інтересами соціума як єдиного цілого та інтересами однієї окремої людини як його складової частини (нехай і найважливішої!), а відтак закладаються міни сповільненої дії під підвалини нашого спільного дому, котрий, якщо це триватиме й розвиватиметься надалі, будь-якої миті може зазнати нищівної руйнації фундаменту та несучих конструкцій і стрімко рухнути, поховавши під своїми уламками нас усіх, що не встигли вчасно оговтатися.
Чи варто це забороняти та кидати прибічників за грати? Звісно ж ні! Ми – цивілізована демократична держава, що послідовно дотримується принципу свободи совісті. Небезпідставно можна стверджувати, що наше суспільство випрацювало консенсус щодо меж свободи особистості, оскільки нетривкий мир все ж краще за запеклу ворожнечу. Але ж і надавати політичні права й приставати на вимоги цих людей, що захоплюються сумнівними витворами уяви напівбожевільних філософів 19 століття у наш час – вкрай небезпечно і шкідливо.
Але що суспільство точно зобов'язане зробити, то це змусити – у той чи інший спосіб, суспільним осудом чи належною моральною оцінкою – цих умовних "дорослих дітей" нести відповідальність за свої вчинки і прибирати за собою безлад, інакше вони так ніколи і не подорослішають. Наразі йдеться не про демократію, і не про права людини, а всього лишень про елементарну педагогіку.
Тож не будемо занадто поблажливими і необережно короткозорими, панове дорослі, бо одного дня бешкети дітлахів призведуть до біди й погрожують обернутися горем перш за все для них самих! Будемо ж по-справжньому дорослими і відповідальними заради загального блага й поставимося серйозно до свого батьківського виховного обов'язку, позаяк, зрештою, виховання – це насправді не діло держави чи поліції, а передовсім справа батьків! Пильнуймо дітлахів та навчаймо їх бути дорослими, бо навіть найміцніший, найдобротніший будинок, що без особливих проблем витримує день дитячої непокори й навіть по суті й не помічає його, року дитячої непокори аж ніяк не витримає!
Аксель Ульріх
27
Адреса отримувача: Лебмерг-10332, Галіцієн-райхсгау, Академієштрассе 12, герру Акселю Ульріху
Ти знаєш, тепер я розумію Понтія Пілата… Там, під непривітним розпеченим небом бунтівної провінції, він уперше осягнув, у чому цінність і сенс існування імперії – у цивілізаторстві, окультуренні, витягуванні відсталих народів за вуха у сучасність із темряви архаїчних печер і капищ, подекуди болісне і негуманне, котре вони здебільшого щиро сприймають як "поневолення" і щосили пручаються. А ти, ти, яким затятим альтруїстом, яким витривалим марафонцем ти б не був, – пекельно втомлюєшся і поступово розчаровуєшся, переконуючись, що кіплінгівський "тягар білих" – то насправді різновид самопожертви, служіння цивілізації та її ідеалам попри москітів, тропічні хвороби і ненавість аборигенів… Це я і про твій Лемберг, і про свій Париж.
Привіт, мій дорогий далекий друже!
О це ти і загнув! Ти що, колись бачив непитущого митця? Ну ти даєш! Інакше він потягне максимум на шахрая-пройдиствіта, самозванця і посереднього графомана. Ipsum! Звідки ще черпати те натхнення, як не з дна пляшки? Неодмінно з самісінького дна, а не з середини, і щовечора аж до рання! Муза найчастіше з'являється із білочкою на руках, а затьмарення свідомості межує з одкровенням геніальності. Як там писав Ніцше – "Щоб народити танцюючу зірку, треба мати у душі хаос"? "Справжній літератор", за загальним визначенням "нормальних людей", пише товстелезні пафосні трактати, котрі ніхто, включно з іншими "справжніми літераторами", у здоровому глузді й без зовнішнього примусу читати не хоче, бо нудно, зарозуміло і незрозуміло. Звичайні, тобто "нормальні" люди добровільно таке не читають, та й взагалі не читають, хіба що через силу, як кавкаючи ковтають гидотно-приторні настоянки на травах, натомість лише демонстративно цокають язиком, вдаючи із себе знавців, аби не вдарити в багнюку обличчям перед збіговиськом напівбожевільних снобів на усіляких "презентаціях" та під час застільник псевдо-світських розмов-плескань нетверезим язиком, що спотикається на кожному слові завдовшки три склади чи – боронь Боже – із латинським суфіксом, аби якось врятуватися від нудьги очікуючи на десерт у кінці занадто довготривалих домашніх пиятик. Проте мушу визнати, що ці трактати, як і вищезгадані настоянки на травах, все ж почасти виявляються доволі корисними для інтелекту, якщо ти все ж спроможешся їх здолати, продершись через панцир термінів, сморід нарцисичного самолюбування та прихованого самовихваляння цих самих "справжніх", надлишок пристрастної і слабко прихованої зневаги до колег-опонентів-товаришів по перу, надмірну жагу до лавр месіанського просвітництва та їдку куряву куртуазного багатослів'я та нестримне снобістське менторство.
Відтак нам із тобою, друже, нічого на цій ниві вже не світить, позаяк, по-перше, і у фізиці, і у мистецтві зірки не розжарюються поступово "із набуттям досвіда горіння", вони або одномоментно вибухають несамовитою ядерною енергією, або ж усе життя ледь помітно мерехтять, по-друге, у нас не склалася професійна алкогольна кар'єра (принаймні, у достатньому обсязі), а по-третє, ми – закоренілі бонвівани, що не схочуть прнести у жертву власний комфорт заради основної місії письменництва – ні, не вигадувати гарні небилиці чи розважати, якраз це ми вміємо і це не робить нас справжніми письменниками, так, лише ремісниками – говорити колючу правду, ризикуючи язиком.