Я доволі непогано знаю російську і відтак розумію майже половину текстів українською, тож не бачу між ними особливою різниці і ніяк не збагну цієї затятості.
— Це тому, що ви живете у Райсі, де німецька мова є настільки далекою від української, що жодному безумцю не спаде на думку вважати її діалектом першої, спростовуючи таким чином саму вашу ідентичність, ставлячи під сумнів вашу тожсамість. У СРСР, де повсюдно панує мова російська, ми спостерігаємо саме таке ставлення – заперечення. Мовляв, ніякої української взагалі не існує, це лише провінційний діалект російської, прекручений і смішний, якою спілкуються дивні "зіпсовані" південні росіяни, неосвічені та безкультурні, або ж небезпечні фанатики-націоналісти. Останні для Москви – злочинці за фактом існування. З точки зору ідеології печерного російського шовінізму, українська мова – то такий суцільний "шиболет"196, своєрідний різновид російської кримінальної "фєні" на політичному рівні, штучно сконструйована секретна мова для розрізнення своїх та чужих. Ось тому мова нам і болить так нестерпно пекуче… Уявіть собі, що влада з доброго дива визнає німецьку лише спотвореним діалектом нідерландської і роками нещадно каратиме незгодних із цим твердженням! Але сталося, як сталося, й наразі, внаслідок багатосотрічної культурної асиміляції, маємо на наших одвічних теренах мільйони німецько— та російськомовних українців, які по суті є ніким іншим, як, даруйте, ментальними трансвеститами.
Він казна навіщо поколупав ногтем ту трикляту стіну перед собою і запопадливо-насмішливим тоном звернувся до Штефана:
— Ох, колего, боюсь, що підбір прихильників – вочевидь, не найсильніша Ваша риса. Нічого не знають, то ще пів біди, але й не поважають.
— Не робіть поспішних висновків, професоре, — із кепсько прихованим хвилюванням вступився за мене Штефан, радше через сором та заради самовиправдвння, ніж зі співчуття — може Акселю й бракує знань чи віри, але точно не бракує щирості та сміливості, за що я його надзвичайно поважаю і люблю.
— Я – ваш голос здорового глузду у безкрайньому океані ваших хмерних облуд.
"Я – ваш сфінктер у сраці, що рятує ваші штани, репутацію та навколишнє повітря" — згадав я твої слова і посміхнувся сам до себе.
Кремовий плащ втратив до мене інтерес, а Штефан навпаки, довірливо узяв за руку і зашипотів на вухо, майже благаючи:
— Друже пробач мені, пробач! Повір мені, я дійсно нічого не знав. Зневажай мене, злися на мене, матюкай мене, можеш навіть дати в морду, якщо тобі від того полегшає, та не вважай падлюкою! Я – не лайно, Акселю! Сталося як сталося, бачить Бог, у якого ані ти, ані я не віримо – я справді не хотів цього!
Та я вже майже і не сердився, якщо чесно! Хоча ще певний час і продовжував удавано супитися, мов жінка у сімейній сварці.
— Гаразд, Штефане, проїхали! Чорт уже з тобою – все одно ти мій друг! Тепер треба покумекати, як із цього виплутатися.
Втім, довго кумекати не довелося. Зранку нас по одному почали викликати на допити. На моє пояснення слідчому що я, мовляв, опинився там випадково, бо готував для редакції матеріал про прихожан-католиків традиціоналістів-лефевристів197 собору святого Ґеорґа, він скривився, мов дівчина-підліток після першого мінета, але вголос нічого не сказав. Звісно ж, не повірив, та жодних прямих доказів не мав.
Відпустили нас по обіді, видавши поліційну довідку про "адміністративне затримання". Повертаючись додому я з'їв собі усю нервову систему, бо й гадки не мав, як пояснюватиму коханій свою відсутність упродовж всієї ночі. Втім вона, вислухавши мою розповідь та уважно двічі перечитавши довідку ("Благослови Боже поліцейську бюрократію Райху!" — я з вдячністю звів очі догори), кинулася мені на шию та розцілувала мене, бо вже вигадала собі гротескний трагікомічний водевіль, у якому фігурувало ціле стадо коханок, вагон подружньої зради, цистерна чоловічої підлості і цеберко алкоголізму. А я виявився "не таким" – героїчно ув'язнений трибун з посіченим картеччю чолом та гордовитим римським профілем, від якого за метр тхне мужністю, честю й тестостероном, відтак вона зі сльозами на очах, які вона протягом ночі не зімкнула ані на мить, навіть почала вибачатися переді мною за те, що "думала про мене погано… ну ти сам розумієш…".
На роботі, можна сказати, я відбувся легким переляком. Редактор зустрів мене у своєму кабінеті з кам'яним обличчям. Ясна річ, йому вже телефонували "звідти". Набравши повні груди повітря я почав-було виправдвуватися, та він звелів мені мовчати, владно піднявши руку, і зловтішно прошипів зі своїм польським (як завши казав Карстен, помилуй Господь його душу, – "гадючо-шиплячим") акцентом:
— Не хочу нічого слухати! Я і так знаю, що почую! "Все було зовсім не так!", хіба ні? Зауваж, тепер ти у них на гачку, а мені не потрібні зайві клопоти і політичні проблеми. Тому ось що ми зробимо. У якості покарання ти напишеш викривальну… ні! Розгромну статтю про цю… організацію та цей… інцидент, де окотиш їх брудом так, щоб навіть чорти не відмили їх у пекельних казанах! Але культурно, лагідно, ніби нишком, як ти вмієш. Без площадної лайки і штюрмерівських198 істерик, не перегинай! Ми – респектабельне видання, біс його забирай! Але і без зайвих снобістських зарозумілостей. Знаю я тебе! Це – твій штраф за дурну необачність, так би мовити. Ну і мінус квартальна премія, само собою…
"Тобі в кишеню, само собою! Ну і біс із нею, вдавися!".
— Начувайся, ти встав на слизьку доріжку! І не вештайся, де не слід, або вештайся настільки акуратно, мовби трахаєш туберкульозницю, бо цього разу я прикрив твою дупу і підтвердив, нібито дійсно відряджав тебе до того собору, але наступного разу – звільню з вовчим білетом без жодних сантиментів! Все, йди з очей геть, писати!
"Невже? Підтвердив? Хм… а все ж не таке він і лайно! Гаразд, хер із тією премією, забирай собі, заслужив!".
Тож можна сказати, що все більш-менш обішлося.
За кілька днів я зустрівся зі Штефаном аби запитати, як він поставиться до того, що я буду змушений рясненько обісрати його соратників у партійній пресі. Чи не образиться він? Натомість він щиро розсміявся.
— Та валяй, пиши, що заманеться, ми все одно не читаємо цієї маячні, та й взагалі, звикли до того, що нас звідусіль поливають лайном. До речі, тому й не читаємо. Бо хоч і фанатики-збоченці, та все ж не мазохісти. Так що не переймайся і не стримуйся, можеш сміливо виблювати усе, що назбиралося й проситиметься на волю. Нам – до сідниць, а ти собі очистиш організм від жовчі, а заразом і карму в очах начальства. Слухай-но, а ваш редактор все ж таки мужик! Хоч і поляк. Напевно, сам тишком-нишком якшається з польським підпіллям, як вважаєш? Добре хоч ти не втратив роботу. А мене от виперли з ганьбою та плювками у спину, та ще й на допити смикають мало не щодня. Сьогодні вже вчетверте, уявляєш! Взяли підписку про невіїзд. Ну й диявол із ними! Зрештою, приватні репетитори із репутацією у наш час заробляють ніяк не гірше, ніш шкільні дятли біля дошки. От що-що, а репутацію я маю. Нічого, з голоду не помру, якось воно буде. Головне, що всі мої жертви і поневіряння не виявляться марними! Забігай якось увечері до мене додому, пом'янемо підробним баварським пивом педагогічну кар'єру, що я так недбало й необережно занапастив, пожаліємо одне одного, разом дамо рішучу відсіч внутрішнім демонам інтелігентських сумнівів, витремо одне одному шмарклі і вперто почемчикуємо далі!
Господи, він так віддано, безкомпромісно, несамовито у це вірить… Але він усе ж заразився від мене моєю "хронічною невиліковною самоіронією", як ти це звеш, про що красномовно свідчить формулювання його запрошення. Може і я з плином часу підхоплю від нього бодай часточку його вірусу впевненості, відданості меті. Хоча б у легкій формі.
Ось такі-то справи, mon cher ami 199. Як бачиш, тобі не варто було аж так хвилюватися за мене, щоб аж розщедриться на дві райхсмарки вартості термінової телеграми. Нікуди я не зникну, не сподівайся так легко мене спекатися! Проте, приємно, що про тебе дбають і не забувають.
Жартую, як завжди. Надзвичайно ціную твою турботу, друже! Це зігріває душу з середини, це щось рідне, домашнє, не фальшиве. Дякую, дякую тобі, що ти є. Мені у житті ніколи особливо не таланило з грошима та сексуальним різноманіттям, та завжди щастило з друзями! Із цього роблю логічний висновок, що небеса все ж не вважають мене невиправною сволотою і, маю крихку надію, будуть надалі милостивішими до нас усіх.
Враховуючи те, як рукосрако іноді працює наша поштова система і з яким запізненням до Берліна доїжджає переферійна преса (якщо доїжджає взагалі!), про всяк випадок надсилаю тобі копію моєї горезвісної "лайно-жбурляльної" статті-індульгенції для "Лебмергер Цайтунг", що я її ледь видушив із себе, сидячи над нею цілу ніч до самого світанку і натужно дуючись, мов хворий на закреп на змоклому від поту унітазі. Метафора, сумна до гомеричного сміху – те, що було задумане як лайно і народжувалося як личить лайну. Знову я, бісів син, про лайно… Не сприймай написане аж занадто серйозно, там є кілька слушних моментів, але загалом, як ти розумієш, це – саме той випадок, коли "автор статті не позділяє думку, викладену ним у статті". Фантастика. Чиста література. Плюс неприховане, відверте ієзуїтство. До речі, редакторові категорично не сподобалося через надмірну м'якість, себто через критично низьку концентрацію лайна ("Я сказав, курво, обісрати з голови до п'ят, а не тактовно і по-батькові пожурити, мов тридандцятирічку, пійманого з порножурналом!!! Гівна твоя писанина варта! От і маєш, уславлені столичні писаки, розрекламовані як жіночи прокладки! Пихи повні штани, а на ділі – ледачі бездарі!"), та за браком часу на переписування він був змушений поставити її у номер, бо за порожні шпальта чи "ерзац-публікації" про сороміцькі цікавинки з життя голівудських зірок, що подекуди з'являються від безвиході та через брак актуального суспільно-значущого матеріалу, як ти знаєш, партійну пресу луплять по голові значно сильніше, ніж за "ідейну недозрілість" окремих статей.
Як гадаєш, я на шляху до звання "справжнього літератора" чи все ж без бороди і алкоголізму ніяк не обійтися і що б я не писав, а так довічно і залишуся ремісником, чий талант не зіп'явся на ноги через відсутність наркотичних милиць.
Насилу можу дочекатися твоєї відповіді із колоритними живописаннями паризьких пригод і екзотичної афро-азійської бувальщини!
Ну ж бо, не тягни кота за… надмірні подробиці й шкідливу саморефлексію! Чекаю з нетерпінням і, хоч вір, хоч не вір, сумую.