Картонно-бутафорська "Армія Залізнобоких"192, чиї боки насправді виявилися бляшаними, м'якими і розніженими, а відтак до болісних ран нам'ялися у тих стинутих рядах ще задового до того, як стикнулися з першими поліцейськими.
А з поліцейськими ми стикнулися майже одразу, ледь прошкандибавши кількасот метрів. Дві патрільні машини. Кілька пострілів у повітря. Підлітки й найспритніші дорослі "революціонери" близкавично кинулися у розсипну та повтілкали крізь заплутані лемберзькі підворотні. Залишилося чоловік тридцять неквапливих роззяв, включно зі мною, які були блискавично оточені поліцейськими з красномовно недружніми виразами облич, що не віщувало нічого обнадійливого.
Два автозаки. Нам просто і суворо вказали на них пальцем і ми – ті хто щойно верещав про нескореність та мужність – покірно, мов барани, почимчикували всередину, згинаючи голови чи то від вітру з дощем, чи то від остраху з соромом одне перед одним. Літній поліцейський біля дверей одного з автозаків осудливо хитає головою, спостерігаючи, як ми гусячою ходою залазимо до іржаво-залізних ящиків на колесах, де смердить потом, сечею, блювотинням і гуталіном. Чоловіки отримують шквал хитромудрих кількаповерхових матюків на свою "колективну адресу", а також виховний запотиличник чи хоча б легкий, радше символічний удар по спині гумовою палицею від горилоподібного рудого обер-лейтенанта, який керує нашим завантаженням. Жінки – лише брудну лайку.
— Ваша "історична земля" – два метри вглиб! — шипів він зі зміїною зловтіхою.
Їдемо. Холодно. Всі насуплені, німують, сердяться. Бояться, але бояться виказати страх. Бояться здатися слабкими. Стидаються дивитися одне одному в очі. Втупилися поглядами у брудну підлогу мовчки трясемося напіврозбитою бруківкою до найближчого поліційного відділку.
Стаття 294 Кримінального кодексу Райху: Організація та участь у масових заворушеннях? Чи все ж Стаття 109: Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади? Та куди там вам, дурні ви бездарні, ніби натякає держава і кваліфікує скоєне нами як грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства. Стаття 296: Хуліганство. Десь на одній жердинці з синьо-копченими п'яничками-дебоширами з-під найблищого ганделика і збоченцями-ексгібіціоністами з міського парку. Показово знущається чи навпаки, демонструє небачену гуманність, вирішивши "на перший раз" змилостивитися й великодушно пробачити заблукалу гуманітарну інтелігенцію, недалекоглядних диваків, що вічно живуть у вигаданому світі й своєю зайвою пристрастністю й інфантильністю на межі розумового відхилення спричиняють незручності "серйозним людям" у погонах, відволікаючи їх від набагато важливішої діяльності з пошуку справжніх злочинців? Біс його знає… Але хвала Богові, що саме так!
У камері поліційного відділку Штефан нарешті підсів до мене і по-змовницьки зашепотів:
— Вітаю з бойовим хрещенням! Ти, звісно ж, не Муцій Сцевола193, але під час екзикуції теж тримався взірцево!
Він не був пригнічений чи розчарований. Навпаки – очі його натхненно палали, він тріумфував, аж тремтів від збудження та почуття значущості моменту, що аж розпирало його зсередини.
— Сердечно дякую тобі, друже, удружив то удружив! — блазнюючи я відвісив Штефанові доземний поклон. — До речі, такі хрещення мають цілком конкретну назву – підстава.
— Ображаєшся?
— Роблю висновки. Вірніше, переглядаю попередні хибні висновки про деяких людей. Що цуплять чужі рукописи і підло підставляють начебто "друзів". Лікуюся від надмірної ідеалізації оточуючих, тверезію, так би мовити.
Він показово зітхнув, як дорослий, що мусить терпляче пояснювати капризуючій дитині елементарні речі, залишаючись при цьому лагідним і штучно-співчутливим.
— Я знаю, про що ти думаєш. Що вся наша справа – суцільне лайно, що справжні після героїчних вчинків не сидять у камері разом з обіссцяними волоцюгами, а сидять на білому коні…
— Радше вони лежать на Люценхофер194, де у гарну погоду мальовничими алеями прогулюються їхні вдови та подумки звертаються до них, зітхаючи: "Господи, ну чому ж ти був таким ідіотом?!".
— Не суттєво! Так ось, ти думаєш, що ми спеціально все це влаштували, щоб створити собі романтичну славу мучеників, і обманом втянули тебе в неприємності.
— Яка небачена проникливість. А що, це не так?
— Присягаюся тобі, що ні! Вочевидь, їхні стукачі проникли і до наших лав та завчасно попередили, кого слід…
— Навіть якщо я вдам, що повірив тобі, це все одно не пояснює, чому ти радієш і чого так вдоволено щиришся, мов моряк у борделі!
— По-перше тому, що все саме собою склалося якнавдаліше – так, ми набудемо слави мучеників, але задешево, бо, судячи з усього, партійці вирішили не роздмухувати справу аж занадто і спустити усе на гальмах. Так, мене, швидше за все, звільнять з роботи, а тебе – максимум посварять пальчиком. Не вельми приємно, та все ж не порівняти з концтабором, що світив би за цю справу ще років із десять тому. По-друге, я пересвідчився, що наша затія зовсім не марна! Зверни увагу на того чоловіка!
Він кивнув у бік далекого кутка, де в оточенні молодиків спортивної статури сидів мій "кремовий плащ".
— Це – професор Прищепа з Києва, очільник нашого столичного осередку. Вчора він прибув із СРСР і привіз ошелешливо гарні новини. Скидається на те, що ті самі процеси у Совєтів зайшли ще далі, ніж у нас. Ба більше, уряд їм майже не протидіє. Вочевидь, у верхах Радянської України склався певний консенсус щодо візії майбутнього. Незалежного майбутнього, Акселю! Вони готуються до проголошення незалежності і, схоже на те, що Москва не має ані бажання, ані сил опиратися. Повсюди вже майоріють жовто-блакитні стяги, друже! А ми й досі пасемо задніх! Так от, коли Україна здобуде незалежність, цей наш марш буде чи не єдиним нашим виправданням перед історією та народом великої України за довготривалу бездіяльність. Ти – у самісінькому центрі подій, у вирі історії, на оголеному вістрі проведіння, друже мій!
— Я на професора він виглядає занадто бідним, змарнілим… навіть як на радянського професора. Чи їм там не плятять?
— Не соромно бути бідним, соромно бути дешевим. — раптом озвався кремовий плащ зі свого кутка зразково правильною шкільною німецькою, винирнувши з літаргії споглядання стіни перед собою. Зі слухом у нього в житті явно склалося краще, ніж із зовнішнім виглядом.
— Ти чуєш, що я кажу, Акселю? — Штефан знервовано йорзав на нарах. — Я певен, що коли звільняться вони, Берлін буде не в змозі тримати нас силомісць. Варто буде лиш трішки піднатиснути і все, ми – за крок від мрії.
— Угу, угу, і ви поринете у райські кущи демократії, проведете вибори, як в Америці…
— Жодних виборів не буде. Принаймні, спочатку. — знову почувся монотонний голос кремового плаща. Він так і не відвів погляду від стіни, сидів прямо, мов кілка проковтнува, навіть не дивлячись у наш бік, неначе монах Шаоліня195 під час медитації. — Народ далеко не відразу набуде здатності самотужки вирішувати власну долю. Вони інфантильно проголосують або за старих партійців, або за нових шахраїв, але не за саможертовних щирих патріотів. Вибори – шкідлива штука для несформованої, незрілої свідомості. Небезпечно недооцінювати інерційну інфантильність населення у перші роки після деколонізації, бо інакше вони все зіпсують. У що виливаються вибори у бідних відсталих країнах? У всього-навсього узаконене свавілля багатих проти бідних, коли жертва сама обирає собі конкретного ґвалтівника із декількох можливих, а якщо боронь Боже між ними з'явитися порядна і принципова людина, до неї миттєво приліплять зневажливий ярлик "радикала". Вважається нормальним і цілком толерується такими суспільствами, що ті, хто пише закони, самі мають моральне право їм не підкорюватися. Ні, шановний, Америкою неможливо стати одномоментно, внаслідок магічного обряду зміни "неправильних" законів на "правильні". Реформа календаря не скорочує терміну вагітності. До Америки ще треба дорости, мов дитина – спочатку через кумедну імітацію, потім – через старанну роботу над собою, і лише дуже згодом – через повноцінне усвідомлення та органічне прийняття. Тільки так і ніяк по-іншому. Демократія – то солоденький смаколик, десерт для здорових та сильних дорослих, позаяк коли кволенький організм суспільства-дитинчати споживатиме забагато солодкого, спочатку він обгадить своєю діареєю від "неперетравлення демократії" усе навколо, засмердиться до нестерпу у товаристві гнойових мух анархії, корупції та непрофесіоналізму, бо колишнього "старшого брата"-колонізатора вже не буде поряд і нікому буде вчасно змінювати пелюшки, а згодом система його кровообігу почне поволі, але невпинно руйнуватися від діабету та тромбів.
Хоча… і в США вже давно перетворили закон як формалізовану справедливість у закон як формалізовану прискіпливу дурість, партикулярне буквоїдство, гачкотвірство та паперопсування, знищивши саму сутність поняття "закон", перемикнувши основний фокус уваги з фактичного змісту закону на його обрядову форму, фразеологію, розташування ком та словесні викрутаси. Відтак і маємо ситуацію, яку влучно описувала моя бабуся: коли тебе роздягає коханий – то кохання, коли ґвалтівник – то злочин, а коли держава – то закон. Це не наш шлях.
— А який тоді, вибачте, ваш? Армія, мова, віра? Знайшли чим хизуватися. Чому це раптом вона така "видатна", та мова? У ній, як і мові африканських чи австралійських аборигенів, либонь є в наявності десяток синонімів до назви коров'ячого лайна – з соломою, без соломи тощо, натомість купа слів, що позначають абстракті поняття чи нюансовані відтінки понять – відсутні як такі. Це якщо й шлях, то у середньовіччя! Та й потім, яка у чорта народові різниця, якою мовою уряд казатиме йому, що їжа скінчилася і що він, конкретний Ганс, який нікому не заподіяв нічого поганого, відтепер завинив перед новою державою, бо думає якось не так, як державі хочеться? Боротьбу за демократію я ще можу зрозуміти, бо це боротьба проти концтаборів, але виявляється, ви волієте боротися не проти концтаборів як таких, а проти того, щоб сидіти у них в'язнями, а натомість стати наглядачами! Прикриваючи це незрозумілою мовою, архаїчним фольклором та неіснуючими героями з вигаданими звитягами?
— Ви щось маєте проти мови?
Повітря наелектризоване, нервовість нависла над нашими головами, мов сокира ката, вистачило б і найдрібнішої іскри, аби суперечка вийшла з-під контролю.
— Абсолютно нічого, от тільки не розумію, чому ви за неї так вчепилися.