"Гестапо" чудово знає про наш рух, дивиться на нього крізь пальці, навіть співчуває. Ба більше, подекуди де в чому і допомагає (Що??? Якби Штефан раптом видерся на дерево та виконав на ньому танець живота, то я, їй-богу, здивувався б менше!). А от польські бойовики-націоналісти – це справжня заноза у дупі, вибухонебезпечна у прямому і переносному сенсі. Ну, і російська агентура із місцевих проросійсько налаштованих мешканців. І перші, і другі непомітно, із найсуворішим дотриманням конспірації на межі параної, але невтомно й невпинно нишпорять Лембергом у пошуках наших лідерів, і якщо би знайшли, то, як ти здогадуєшся, ця зустріч навряд би закінчилася люб'язним чаюванням, а натомість стала б летальною бодай для одного учасника, якщо б не для обох. До того ж, і серед керівництва дехто українську знає поганенько та не звик до наших реалій, так що їм там комфортніше суто у побутовому плані… Ти сам знаєш про поляків краще за мене, чи не так? От тут ми із "Гестапо", як не дивно, виявилися ситуативними союзниками: вони вбачають у поляках значно більшу загрозу, а ми – головного непремиренного суперника, із яким неможливо домовитися, бо два хижаки не спроможні вжитися у спільному ареалі. Такою є природа. Тому ми трішки підтримуємо відповідні "органи" інформацією про хижака-конкурента, а вони винагороджують нас за це вибірковою сліпотою своїх співробітників, неуважністю обшуків та неприскіпливістю слідчих у справах "таємних організацій". Взаємовигідна співпраця – запорука успішності, чи не так?
Звісно, я знаю про поляків. Та й усі знають, той ще, бляха, секрет Полішинеля, питання лише у подробицях. "Польські орлята" – грізна штука, печерні націоналісти й фанатично затяті католики, такий собі кунтушні185 асасини186, що підривають німецькі пам'ятники на вулицях та німецьких чиновників у автівках і борються за відновлення Польської держави в її історичних кордонах, а відтак вважають Лемберг Львовом – одвічно польським містом – та обрали шлях неприкритого терору задля досягнення цієї мети. Своєрідний та сумнівний шлях до народного щастя… Втім, найпопулярніший серед борців за це саме щастя в усьому світі. Метод терористичного підпілля – дідівський, викопний, давній, мов лайно динозавра, але найдієвіший, бо жодними меморандумами і підписаними угодами у дорогих шкіряних портфелях не досягнеш того, чого досягнеш гвинтівкою у рішучих, відчайдушних та сильний руках. Від результатів останньої "пацифікаційної акції" (вибух під час прем'єри опери "Вільгельм Телль" за Шіллером торік напередодні Різдвом, що забрав життя більш ніж вісімдесяти осіб, переважно ні в чому не повинних глядачів і кількох акторів, натомість очільник місцевого бюро СД, що найвірогідніше був мішенню терористів, залишився живим і майже неушкодженим) у фойе Оперного театру імені Ріхарда Вагнера місто не оговталося й досі, а поліція безпорадно розводить руками.
Штефан не збрехав. За тиждень я отримав "партійний квиток" – віддруковану на кольоровому принтері кустарну пародію на НСДАПівські "корочку" із дивним символом, що нагадує вила Посейдона, на написами двома мовами – німецькою та українською. Наступного дня Штефан зателефонував мені та захеканою скоромовкою проторохкотів у слухавку, що завтра о сьомі вечора "усім членам руху приписано зібратися на пішохідній ділянці площі перед собором святого Ґеорґа187".
"Як це розуміти? Збратися…отак привселюдно? Це ж ніби публічно сісти срати! В очах поліції, та й обивателя, це кваліфікуватиметься щонайменше як злісно-смердюче хуліганство, щонайбільше – як груповий акт демонстративного зневажання моральних засад. Ви що, з глузду з'їхали?".
Втім, вимовити ці слова уголос я не встиг, бо абонент на тому кінці дроту квапливо від'єднався, залишивши мене на самоті зі своїм ошелешенням.
"Ну гаразд. Піду погляну на інших членів клубу божевільних, до якого я з дуру самовільно вступив!".
Вирушаючи на вищезазначений збір, я був переконаний, що опинюся у товаристві двох із половиною калік сектантської зовнішності, що виголосять кілька типових беззмістовних промов, проверещать у пусту безодню дощового вечора кілька патетичних, але порожніх гасел, а після цього нап'ються в найближчому барі до напівпритомного стану і розповзуться по домах, полишаючи по собі вологі сліди, мов равлики. Аж ніяк я не розраховував потрапити у, так би мовити, кардинально інші обставини, діаметрально іншу атмосферу зі, як з'ясується згодом, радикально гівнянішими для мене персонально наслідками…
Сутінки. Дощ. Сила-силенна людей. За найскромнішими підрахунками, близько двох сотень. Усі мовчазні, насуплені, наче в гладіатори на арені в очікуванні, коли буде випущено тигра. Подекуди чути нервові смішки, покликані замаскувати тривожність та пом'ягшити гнітючу напруженість.
"Якого дідька вони всі…такі? Що коється" — думаю я, підходжу ближче, стаю поряд із ними, закурюю цигарку.
До мене українською звертається огрядний вусань із залисинами у довгому і пошарпаному старомодному кремовому плащі та затертому до непристойності капелюсі, вказуючи пальцем невідомо на що на рівні моїх грудей. Махаю головою, мовляв, не розумію.
— Пане, наполегливо раджу Вам зараз утриматися від куріння. У темряві вогники навіть іздалеку до біса помітні, а нам цього не потрібно. — повчально повторює він німецькою. Втім, без жодного, бодай найслабшого натяку на агресію.
Я бурмочу вибачення, гашу сигарету пальцями та кладу до кишені, бо не хочу нічого прогавити, тиняючись у пошуках сміттєвої урни.
Стоїмо, мокнемо під дощем.
Аж раптом до мене долинає знайомий голос. Штефан, що пристрасно викрикує незрозумілі мені речення. Щодуху, на усю горлянку, що аж зриває голос у кумедне півникове кукурікання. Він то зводить правицю до неба, то тицяє нею у натовп. У його руці – шмат якоїсь вимоклої газети, на шиї – картинно зав'язана демуленівська188 шийна хустинка, мов на канонічному портреті Луї Давіда. Даремно він це на себе нап'яв! Вона зовсім не додає урочистості, а натомість до біса тхне театральним бурлеском, фальшивою грою, низькопробною карикатурністю. Слід буде обов'язково вказати йому на це й застерегти друга від подібного кітчу в майбутньому!
Юрба схвально загула. Кремовий плащ змірює мене поглядом і з власної ініціативи береться перекладати мені уривки зі Штефанового полум'яного монологу:
— Брати і сестри! Незламний народе вільної країни! Той, хто понад життя цінував волю, а понад заможність – справедливість!
Всерйоз майже ніхто не слухає, крім декількох захоплених підлітків із пубертатно-фанатичним блиском в очах та, вочевидь, мого імпровізованого "перекладача". Текст – стандартно-пафосний для таких випадків, "Нумо до боротьби за все гарне проти всього поганого!", що у перекладі на загальнолюдську мову означає "Не шкодуйте зараз своїх голів задля комфорту наших срак у начальницьких кріслах у майбутньому і перспектив наших дітей"
— …роки і століття поневірянь, зневаги та рабства не скорили нашу величну націю…
"От цікаво, а в чому вони вбачають велич? Що вони звершили, досягли, винайшли? У чому ж велич, коли ви, себто ми, постійно биті та "підкорені"? Лише у факті існування? Ну, тоді щиро вітаю вас / нас, панове, ви / ми увійшли до почесної спільноти "величних" поряд із викопними аборегенами Австралії, Папуа Нової Гвінеї та джунглів Амазонки! У тих також єдине досягнення та обґрунтування "величі" полягає у тому, що вони якимось незбагненним дивом збереглися до аж до сьогодні (найімовірніше, за принципом із бородатого анекдота про ковбоя на ім'я "Невловимий Джон", котрий став невловимим, бо нікому нахрін не здалося його ловити) і попри століття "поневолення" так і "не підкорилися зовнішнім силам поневолювачів", тобто не навчилися від англійців або іспанців будувати літаки чи хоча б ходити у штанях.
— …самопринизливі компроміси – це ідеалістична дурість, оманлива самовбивча ілюзія, що вже не раз у нашій історії довела свою цілковиту неспроможність! Рішуче скажемо собі перед обличчям історії та прийдешніх поколінь – ми не бидло і не раби! Ми маємо визначні досягнення, недосяжні для решти для світу, ми дали людству перлини, які не давав ніхто, а тим паче наші поневолювачі, і чим кожен українець мусить пишатися…
"Що за схиблений сітогляд? Що за шкутильгава логіка? Вишиті сорочки і пасторальні сільські хати під стріхлю – то і є ті самі "визначні досягнення"? Як противага Канту, Шопенгауеру, Бетховену, чи бодай Толстому з Чайковським від ганебних "поневолювачів"? Малопривабливе надбання для невибагливого плебсу, от що це, а не привід "пишатися". Примітив, фольклорна етника, малюнки на стінах печер у співставленні з полотнами Лувру. Таких "перлин" у Африці південніше Сахари – від татуажу на півметровому прутні, очеретяних спідниць як аналога "вишиванок", витягнутої обручами шиї, мов у жирафа-ліліпута й тарілки у губі до халабуд-мазанок із кізяків – хоч греблю гати! Невже вони розраховують, що у це масово і невдавано віритимуть? Невже сподіваються побудувати на цьому нову ідентичність, ба більше – контрідентичність? Хто більший дурень – я, бо недооцінюю "папуасистість" тутушнього населення чи заскарузлі макіавелісти Штефан і компанія, бо точно знають, що роблять?".
— …час настав, брати! Годі ховатися по норах! Годі плазувати! Краще померти стоячи, чим жити навколішки! Разом нас багато, нас не подолати!
"О, і латиноамериканські мотиви туди ж, до однієї купи – el pueblo unido jamás será vencido189, чи як там співав той чілійський бард-комуніст? Плагіат, який ніхто вчасно не помітив – ще одне "визначне надбання", чи як?".
— …Ми злі та невблаганні, ми рішучі та безстрашні, ми не прагнемо чужого, але сталевим поступом крокуватимемо по своє! Наш шлях до слави та перемоги – довгий та тернистий, та він почнеться з першого ж кроку, зробивши який нас вже буде не спинити. Тож вперед, величний народе! Вперед до звитяги, слави і справедливості! Нумо, руш за своїм по своє!
От так ми, випадкові революціонери з дурощів, доморощені les Enragés190, і рушили невідомо куди (конкретна ціль призначення цього першого сеансу "ходіння вперед" і де саме те обіцяне "своє" має наразі відшукатися у Штефановій промові не згадувалася, на що, як водиться, під дією адреналіну ніхто не звернув уваги) строєм уперед за самопроголошеними і незнайомими більшості "ватажками", затиснуті одне одним у нерівні, але міцні ряди, ритмічно викрикуючи гасло, написане на мюнхенському пантеоні "полеглих героїв" – "Герої не вмирають", еге ж – підсвідомо чи ні пародіюючи сумнозвісний гітлерівський "Марш на Берлін" під час Пивного путчу191 (ми, курво, що не робимо, а як не крути, все одно виходить НСДАП!), от тільки крові, пострілів та мужнього стоїцизму цього разу було неспівмірно менше, а сорому та бардаку – незрівнянно більше.