Вона заважатиме нам жити, сидітиме в нас на спині і стискатиме руками наші горла довіку. Якщо пекло й існує – то воно обладнане та опалюється найкращими в світі німецькими котлами. Тому можете вважати, що я написав офіційну заяву про вихід із німців!
І даю слово: цей щоденник – останнє, що я пишу німецькою мовою. Jamais plus je n'écrirai dans la langue des assassins. Ce sera difficile pour moi car mon français est encore pauvre et imparfait. Mais néanmoins, c'est mon devoir moral envers ceux qui sont morts, aveuglés par des illusions, dont une partie de la responsabilité de la création m'incombe, car j'ai aussi ajouté quelques mottes d'argile à cet homoncule.20 In nomine Patris et Filii et Spiritus sancti, Amen! 21
* * *
[Єва, кузина, 34 роки]: Спочатку ти, звичайно, тримаєшся. Ти маєш правило двох стін на випадок артилерійського обстрілу, ти навчилася розрізняти вхідні та вихідні постріли (або сподіваєшся, що навчилася і радієш, коли кажуть: "Це наші", навіть якщо розумієш, що може бути і ні). Ти навчилася спати на підлозі, потім у коридорі. Потім у тамбурі. Ти знаєш, коли працюють продуктові крамниці, та покірно вистоюєш черги. Тобі здається, що ти звикла і загалом жити можна.
А потім прилітає до сусіднього будинку ("Фух, слава Богу, не до мого!" — малодушно думаєш ти). Або в тебе над головою (стелю проб'є однозначно) ти чуєш літак. Його страшний свист. І лункий "бух", від якого вібрує будинок і вібруєш ти. Не має значення, коли, але в якийсь момент ти вирішуєш, що більше не витримаєш і їдеш у безпечне місце. Воно може бути тут, у Швейцарії, щоби недалеко. А може й ні. Франція, Велика Британія, Швеція… Куди вистачить сили, туди й їдеш. З грошима, які збирала на різне. З маленькою сумкою, щоб не тягти, бо не знаєш, де і скільки доведеться тягти. Ти не дивишся прощально на свою квартиру, бо знаєш – повернешся. Але всередині дірка такого розміру, що авіабомба зі свистом пролетить.
І ти їдеш. У безпечному місці – де б воно не було, у тебе спочатку отупіння. На інше місто чи іншу країну ти дивишся і не бачиш, тобі нецікаво. Події відбуваються на автоматі – поїхати на орендоване житло, знайти, дізнатися, зателефонувати. Потім ти спиш, бо дорога вимотує, а тим більше, коли вона з дому. І не факт… Ну, ти, звичайно ж, у це не віриш ні на секунду.
І ось зібралися ми, біженці, у безпечних куточках Швейцарії чи далі. Матері з дітьми, молоді дівчата, літні жінки, чоловіки, які оберігають сім'ї та чекають свого часу. Зібралися ми, і нас однією великою хвилею топить туга. Ми не вдома. Ми бачимо інше спокійне місто та іншу спокійну країну і не віримо. Ми бачимо людей, які ходять до магазинів (а у твоєму місті черги в один відкритий на районі крихітний магазинчик), купують одяг у торгових центрах (у твоєму місті його обстріляли), посміхаються (у твоєму теж усміхаються), відвідують кав'ярні (ні). А ти не віриш. Ти презла із собою війну. І ця суміш гіркоти, туги за домом і якогось дивного почуття зради, ніби тобі треба зараз бути під обстрілами, як тим, хто залишився, а не тут, у безпеці – ця суміш нестерпна.
* * *
Поки країна гинула під бомбами, помирала від голоду в заблокованих містах, стікала кров'ю на полі бою, чиновники за звичкою вправлялися у своїй улюбленій безглуздій діяльності: організовували круглі столи, квадратні столи, якісь маразматичні конфереції і конгреси, де шакалили отари журналістів, письменників, незрозумілих "експертів" з усіх та іншої різношерстої наволочі, які досконало оволоділи мистецтвом пердіти через рота з розумним виглядом. На цих збіговиськах очільники міністерств та департаментів манірно заламуючи руки висловлювали своє крайнє занепокоєння, щире обурення, лаяли Гітлера, звинувачували один одного у зраді, капітулянстві та колабораціонізмі, після того хвалили себе й один одного, годинами точили ляси ні про що та за підсумками вручали один одному і решті учасників якісь ідіотські грамоти, титули і нагороди під бурхливі оплески і фальшиві запевнення у "єдності країни".
Та поряд із бравурними реляціями про "перемогу" в їхніх очах, у тримтінні їхніх голосів, у розгубленості поглядів, чітко прослідковувались страх та невпевненість. І чим більше міфічних перемог вони приписували нашій армії, чим більше роздмухували втрати та дурість ворога, тим більше народ відчував тривогу, бо чув одне, а бачив інше. Наприклад, як ще тиждень тому "вщент розбита" танкова дивізія Фельдхернхалле 2 під командуванням генерал-майора Франца Беке раптом воскресала і дивом опинилася у їхньому рідному місті.
Для підвищення рівня патріотизму національно стурбована еліта з недо-письменників, пара-філологів та псевдо-істориків заходилася доводити, що німецька мова в Швейцарії – взагалі окрема мова, що не має жодного стосунку до мови Німеччини. Ба більше, наступним щабелем абсурду була заява про те, що німецька мова походить саме зі швейцарських терен. А втім, подібний мовний креаціонізм є доволі розповсюдженим явищем, що постає внаслідок різноманітних політичних вивихів колективної свідомості та надмірної державницько-патріотичної сверблячки еліт. Так, дійсно, між мовою Берліна та наших селищ спостерігається низка суттєвих відмінностей, але виклоючно зовнішньо-косметичних, а не екзистенційних, сутнісних. Та за таких умов це нікого не турбувало і об'єктивна істина зі здоровим глуздом вкотре була принесена у жертву поточній "політичній доцільності" та націоналістичній діареї з пекучою необхідністю чимось пишатися і хоч у чомусь обійти суперника, нехай навіть й у таким сумнівний спосіб.
Багато хто вперше в житті замислився, чи є взагалі між нами якась різниця. Нами – німецькомовними швейцарцями та німцями з Райху. Франкомовні патріотичні міські божевільні вистрибуючи зі штанів волають, що жодної і що "усі ви жителі сходу – такі самі фріци, рука Берліна та переважно ще агенти Абверу".
Мені здається, що хоча ми й історично походимо від єдиного кореня та спільних предків, але нині різниця таки є – сутнісна, екзистенційна – і полягає вона у тому, що ми – люди, а вони – державні людиноподібні автомати. Їхня інтелигенція, їхні вчені, їхні великі філософи та письменники поодинці – одні з найрозумніших та найглибших інтелектуалів світу, тактовні та цивілізовані люди з вишуканими манерами, взірець для решти Європи. Але у той момент, коли держава під'єднує їх уявними кабелями до якогось напівмістичного спільного поля "державності", вони перетворюються на бездумних роботів з квадратними щелепами, котрі нездатні більше ні до чого, крім механічного виконання наказів та водночас здатні не рефлексуючи виконувати будь-які накази. Висмикни з них той кабель, зніми ті невидимі гіпнотичні пута, і перед тобою знов постануть світлі, шляхетні, рефлексуючі та сентиментально-чутливі генії, що творять великі справи, керуються справедливими почуттями и вражають людство поезією Гайне, приголомшливими мелодіями Бетховена та незбагненною витонченою мудрістю Шопенгауера. Трагедія їхня у тому, що цей державницький кабель з їхніх мізків та душ – пуповину пруського мілітаризму, сумнозвісного deutscher Geist22 чи чорт його знає, від якого диявольського спрута з минулого простягаються до майбутнього ті потворні щупальця! – можна висмикнути тільки з мясом та кровю, нанісши пекучі болісні рани та перетворивши їх, принаймні на певний час, на духовних калік. Дехто з тих геніїв, оклигавши, так і залишаться скаліченими, хворобливими й від того інфернальними геніями, що, проживши ще дуже недовго, вразять світ сліпучою чарівністю зла, як Ніцше чи Вагнер, а інші поступово щиро розкаються та, плачучи з розпачу каяття й повторюючи, немов буддійські лами, одну й ту саму мантру "Ми лише виконували накази!", впадуть у депресію і згодом деградують до обмежених бюргерів, що живуть ницими інтересами у своєму затхлому провінційному світку. Допоки через століття, два чи три це прокляте коло сансари знову не почне нового оберту. Ця нація є величною та геніальною лише впродовж короткого проміжку часу між тим, як вже під'єднаний диявольский кабель "наказу" та "держави" ще не повністю вживився у їхню колективну нервову систему та тим, як цей дріт диявола вчергове висмикнули з них ціною мільойнів жертв. Я знаю лише дві такі нації – німців та росіян, і зараз вони, наче два Левіафани, мертвою хваткою вчепилися у горлянку одна одній. Що ж, як свідчить історія та Біблія, ворожнеча двох братів завши виявляється найзапеклішою. А ці – то й поготів, близнюки.
Існують дві Німеччини – Німеччина Томаса Манна і Німеччина Фрідріха Ніцше, і друга воює з першою, і німці Ніцше нищить Томаса Манна в собі. Вони усім кагалом занадто довго дивилися у прірву23, щоб прірва перетравила їх, проникла в їхні душі, замінила собою цю душу, і так чорний геній-ідеаліст Ніцше перетворився на чорного генія-циніка Гайдеггера. Тому Гітлер – це не причина, а лише наслідок.
* * *
У мирний час держава дає тобі 10 років за вбивство, а під час мобілізації – ті самі 10 років за небажання вбивати. Ласкаво просимо до світу патріотичної шизофренії!
Десь через місяць війни я почав боятися наших військових більше, ніж німецьких, бо Вермахт нібито частково відбили і він далеко, а рідні збройні сили та військкомати, які могли мене мобілізувати і кинути у м'ясорубку будь-якої миті – ось вони, поряд.
Розпочалося тотальне примусове вручення повісток у чергах, на трамвайних зупинках й просто у громадських місцях (вишенька на торті – біля квіткових крамниць, де чоловіки купували квіти своїм коханим, а також в інших "рибних" на синів Адама місцях масового скупчення – пивничках, автомагазинах, футбольних стадіонах). Військові полювали на чоловіків, немов зголодніла мисливська собака на дичину. Тероризовані, втомлені, морально виснажені, ображені на ниций вбивчий ідіотизм держави та пекельно розлючені на підступну несправедливість долі чоловіки у відповідь переховувалися по домівках, намагаючись якнайменьше вештатися вулицями. Воювати вони зовісм не хотіли, бо небезпідставно вважали цю справу марною, небезпечною та малопринадною, у чому їх підтримували їхні жінки, але засуджували чужі жінки, особливо ті з них, хто сидів у Франції та вимагав від уряду й населення Швейцарії не йти на жодні компроміси й перемовини з ворогом й вже завтра переходити до контрнаступу з метою захоплення Берліна, бо все інше – капітулянство, боягузтво й традиційна "зрада".
Доволі швидко дійшло до смішного: у дворах багатоквартирних домів хлопчики 6 – 7 років повально гралися у "мобілізацію", наздоганяючи один одного і намагаючись якнайспритніше закинути до кишені або у капюшон куртки клаптик паперу, що символізував "повістку".