– прошепотів Анатолій.
– Треба пильніше придивитись... – схилився над малюнком Вадим.
Він узяв збільшувальне скло та почав пильно роздивлятись малюнок.
– Чотири зовнішніх кола, – почав він розмірковувати вголос. – Зовнішнє має зображення людей – щось на зразок картинок із побуту... Здається, присутня тема вогню... На третьому колі щось схоже на надпис...
– Шкода, що не можемо зараз прочитати, – пожалкував Віктор.
– Усередині чотири башти, вісім уже відомих зображень... Щось схоже на рослини у діжках...
– Де? Покажи! – схилився до нього Олександр.
– Ось тут, біля башт, – передав йому збільшувальне скло Вадим.
– Угу, – мугикнув Сашко і почав коментувати:
– А між рослинами та маленькими зображеннями сидячих людей ще по дві якісь постаті... Якійсь хитрий квадрат та в центрі ще одне коло... А всередині не можу розібрати... Чи то якась шестилапа комаха, чи ще щось...
– Знаєте що хлопці? – обличчя Вадима прояснилось. – Я знаю, що це досить незвична пропозиція. Але... Але можна просто спробувати. Я пропоную прямо зараз узятись за руки... Тут, над столом. Усім разом поєднати, торкнутися ногами та головами... Та спробувати вплинути на щось... Згоден, що ця пропозиція звучить незвично, навіть смішно, але ми нічим не ризикуємо...
– На що саме вплинути? – зажадав уточнення Олександр.
– Ну так одразу не можу сказати, – подивився навколо Вадим і помітив кота Ваську, героя перших Олександрових досліджень. Кіт спав, розкинувши лапи, біля батареї опалення під вікном.
– Як говориться, рекомендую потренуватися на кішках, – сказав Вадим. – Один радянський кіногерой робив схожу справу дуже вправно.
– А що, ми нічого не втратимо, коли спробуємо, – погодився Анатолій. – Навіть цікаво... Хоч із сторони це буде виглядати дещо дикувато...
– Пропоную убрати зі стола зайві предмети, – по-діловому підійшов до справи Віктор.
– Як би там не було, але пропозиція має сенс, – погодився Олександр. – Можна спробувати. Раптом щось і вийде...
Хлопці усі разом зібрали зі стола папери, магнітофон, ручки, олівці та віднесли все це на сусідній стіл.
– Мені здається, що на столі щось-таки повинно бути... – засумнівався Вадим.
– Спробуємо чистий варіант, – заохотив його Сашко.
– Хлопці, – утрутився Анатолій. – Думаю, що є сенс у тому, щоб нам заздалегідь домовитись про те яку думку ми будемо передавати Васьці.
– Добре, – погодився Віктор. – Хай прокинеться, встане та підійде до столу біля стіни...
– А потім хай плигне на стіл, – додав Вадим. – Ну що, будемо починати?
Хлопці сіли на свої місця, якось ніяково, з посмішками дорослих людей, які змушені робити дитячі речі, взялися за руки, торкнулись один одними колінами, та притисли лоб до лоба.
– Стоп, хлопці, – перервав приготування Анатолій. – Нам необхідно бути вкрай серйозними, треба зосередитись на передачі. Крім того, на всяк випадок, якщо ми самі впадемо в транс, треба вигадати щось таке, що нас розбудить... Я заведу будильника.
– Мабуть, такі міри перестороги будуть трохи зайвими, – сказав Віктор. – Але дійсно треба провести цю спробу серйозно, з чистими думками... Крім того, пропоную виконати перше випробування із закритими очима.
;
;
/*-------------------------------------13----------------------------------*/
;
Хлопці кивнули на знак згоди та зосередились на незвичайному випробуванні.
При невеличкій долі уяви, якщо б у них була змога подивитися на себе згори, то вони могли б побачити своєрідне дерево життя ацтеків, утворене їхніми головами, плечами та руками...
"Ворухни хвостом."
Кіт спав, але кінчик хвоста кота зробив маленький рух та повернувся на місце.
"Ворухни лівим вухом."
Котяче ліве вухо явно струсонулось.
"Добре. Тепер прокинься."
Васька відкрив очі, підняв голову та здивовано подивився на хлопців, які сиділи за столом із закритими очима.
"Обійди навколо столу три рази."
Кіт покірно піднявся і, навіть не потягаючись, як це зазвичай робить вся котяча братія після доброго сну, неквапливо почав обходити стіл.
"Швидше."
Васька два рази швидко пробіг навкруги столу та зупинився, глядячи на хлопців.
"Іди спати."
Він пішов на своє місце та лік у тій же самій позі.
"Спи."
Кіт звернувся калачиком та знову заснув.
"Перше випробування закінчено."
Хлопці відкрили очі роз'єднали утворене хрестове коло та відкинулись на своїх стільцях.
;
;
/*-------------------------------------14----------------------------------*/
;
Першим прийшов до тями Анатолій.
– Скажу вам відверто: я особисто не вірив у цей дослід. Але зараз... Я все бачив навіть із закритими очима.
– Я також, – приєднався до нього Віктор.
– Цікаво інше, – відреагував Вадим. – Нас четверо, але тоді, коли ми... не знаю... думали, чи, скажімо, віддавали накази, то діяли як одна особа...
– Точно, – сказав Олександр. – Я бачив усе з точки середини столу...
Вадим, Віктор та Анатолій кивнули на знак згоди.
– Виходить так, що з чотирьох наших псиенергій утворилась одна псиособа... – продовжив свою думку Вадим. – Вона, так би мовити, підсилилась...
– Ми тут якось так просто... дуже просто аналізуємо наші відчуття, немовби не розуміємо, на порозі якого епохального відкриття ми стоїмо... – раптом сказав Віктор.
– Ага... – усміхнувся Сашко. – Маю практичну пропозицію. Наприклад, із дресированим котом Ваською можна виступати в цирку...
Віктор трохи образився.
– Який там цирк... Зараз ми довели, що перепрограмування людей здається цілком можливим...
Сашко з усмішкою став його заспокоювати.
– Ну, якщо відверто, то це тільки перший експеримент. Перепрограмовувати людей ми ще не пробували – тільки кота... І, взагалі, поки що нам невідомо чи закріплюється програма, чи в даному випадку Васька виконував наші накази у якості робота. Але в будь-якому разі відомо одне: ми можемо впливати на живі об'єкти... І це дуже важливо. Це дійсно відкриття...
– Нам ще треба з'ясувати, на яку відстань діє наша об'єднана енергія... – сказав Вадим.
– З'ясувати як багато об'єктів ми можемо утримувати під контролем... – підтримав його Анатолій.
– Та перевірити можливості щодо стійкого перепрограмування об'єкту ... – повторив свою думку Олександр.
– Особисто я досить-таки стомився, – відкинувся на своєму стільці Анатолій. – І, хоча до обіду ще є деякий час, пропоную трохи відпочити...
Віктор замислено повторив свою думку:
– І все одно, хлопці, ми всі поки що так і не зрозуміли важливості зробленого нами відкриття...
– Можна поєднати маленьку радість відпочинку з великим торжеством відкриття, – озвався Сашко. – Я, наприклад, не відмовився б від пляшечки пивця...
– У робочий час... – звернувся до нього Анатолій з нотками докору в голосі.
– Я не винен, – посміхнувся йому Сашко, – що ми робимо великі відкриття тільки в робочий час, але можу підтримати Анатолія щодо факту втоми...
– А, може, і дійсно по парі пивця, хлопці? – запитав Вадим.
– Треба якось відмітити подію, – наполягав на своєму Сашко.
– Але не так як колись було... – погодився Анатолій. – Без переборів.
Усі ствердно кивнули.
– Ну, звісно, ми тепер, як першовідкривачі, значно мудріші, – відповів за усіх Олександр.
– Тоді закриваємо контору та гайда до міста, – дав свою остаточну згоду Толик. – Треба іноді і відпочивати. Я маю на увазі, трохи відволікатись від напруженої роботи.
– Ось, ось. Саме трохи, – устав із свого місця Віктор.
Хлопці закрили контору та вийшли на вулицю.
;
;
/*-------------------------------------15----------------------------------*/
;
Був чудовий літній день. Вітерець легенько ворушив листя дерев, обережно торкався людських облич та обережно загравав зі спідницями двох дівчат, які йшли попереду зворушених нещодавніми подіями хлопців.
– Ось я йду собі та думаю, – подивився на дівчат Олександр, який підмітив, що довжина ніг дівчат була обернено пропорційна довжині спідниць. – А чи не пора такому хлопцю як я, одному з майбутніх лауреатів, та й оженитися...
– Мабуть, таки пора... – озвався Віктор. – Але якщо врахувати звичайну швидкість твого вибору, то доведеться чекати ще років із п'ять...
– Та що ж я винуватий, коли мені трапляються лише живі статуї. Подивишся – ну краще не може бути, а як заговориш із нею... Ну були б хоч якісь натяки на розум... Нудота з такими... Дивиться така тобі в очі: "Класс! Обалдєнно! Пург?!"... А в її очах читається очікування ресторан і повна готовність до ліжка...
– Згоден, – приєднався до нього Анатолій. – Красивих у Маріуполі багато, а справжніх... Я також ще шукаю...
– Щодо краси маріупольських дівчат, – підхопив тему Вадим. – Які б вимоги ми не висували, але красивих та просто симпатичних дівчат в місті дуже багато. Дивна суміш віків та націй. Усі вони, звичайно, українки, але іноді мені здається, що повз мене проходить половецька княжна, іноді скіфська жителька, а іноді грецька городянка...
Сашко не витримав.
– Якщо по правді, то ті, що попереду, нічого собі. Отой, що зліва, я б поставив такі оцінки: ніжки – чотири та вісім десятих, фігура взагалі – чотири та п'ять. Загальне враження – три та вісім.
– Бач, який спритний, ще не подивився у обличчя та вже оцінив... – відгукнувся Толик. – А якщо помилився?
– Я помилився? А ну наддамо шагу...
Хлопці підійшли до дівчат. Сашко почав першим.
– Здрастуйте дівчата. Мені, зрозуміло, відомо, що знайомитися на вулиці не дуже порядно...
Дівчата зупинились та обернулись до хлопців. Він на мить зупинився: обидві були доволі симпатичні. Більше того, обличчя лівої явно підвищувало Сашкові оцінки щодо її зовнішності. Вона подивилась на хлопців, її погляд трохи більше затримався на Олександрі. І якраз йому вона і відповіла.
– Куда пайдь?м? Што ти м?жеш прєдлаж?ть на сев?дняшній вєчєр?
– Вибачайте мені. Але я якраз говорив, що знайомитися на вулиці непорядно, а тому, певно, нам і не треба знайомитися, – не розгубився Сашко. – Пішли, хлопці, ми спізнюємось.
Вони випередили дівчат на декілька кроків. Сміх душив усіх. Крім, зрозуміло, Сашка.
– Вот прід?ркі... – ображено кинула навздогін "ліва".
– От тобі і загальна оцінка, – витиснув із себе крізь сміх Вітьок.
– А тепер скільки їй даєш? – весело запитав Сашка Толик.
– Півтора бала ляльці вистачить... за екстер'єр– і собі посміхнувся Сашко.