Хоча... це як подивитися. У шизофреників завжди є своя логіка. Шизофренічна, хвора, божевільна, але – логіка! От, наприклад, як із "захистом Батьківщини", перебуваючи за її межами, у чужій країні – то не почесний обов'язок, а саме вона, мадам Шиза у всій красі! Перекажи це за слушної нагоди тому оберлейтенанту, що загітував тебе на пригоду у дусі дешевих шпигунських романів. Не ображайся, благаю тебе! Я розумію, чому ти погодився, і я б погодився на твоємо місці, бо картинку змінити тобі, друже, все ж таки потрібно, та й гроші на дорозі не валяються, але не розумію "їх" – тих, хто це вигадав і сліпою бюрократичною волею започаткував втілення у життя.
Ой, Крістіане, брате, негайно приприни займайся дурницями і не накручуй себе унадмір щодо Марти! Проблеми з бабами, цими чудовиськами-сиренами, що, на відміну від античних міфів, у реальному, неромантизованому давньогрецькими бороданями житті притягують, уярмлюють і поневолюють мужиків не солодким співом із рота, а діркою між ногами, цими слодко-дивниними істотами, що поглинають усі наші нерви і фінансові ресурси, узурпують увесь наш час на правах жорсткого дресирувальника так, що нам доводиться критихти того часу назад лише випрошувати і від волі її величності залежить, наш похід на риболовлю – то "ну схожи вже, якщо так хочеш" чи "цим ти довів, що риболовля для тебе важливіша за мене, за сім'ю, а-а-а, покидьок!", – проблеми із ними існують у чоловіків від творення Адама. І якщо є баба, і у тебе виникли із нею через твою необачність, підсліпуватість чи юнацький спермотоксикоз стабільні взаємини, то якою б вона не була, із нею раніше чи пізніше все одно виникатимуть бодай якісь "проблеми", будь ти хоч і святим Іовом, але вони все одно знайдуть, до чого прискіпатися, аби потім заливаючись сльозами і вином у колі подружок, закочуючи очі вгору до уявного Бога, язиком, що заплітається чи то від сп'яніння, чи то задля драматизму, "аналізувати наші із ним стосунки". Нервувати через це – то нормально, але сунути шию у петлю, так краятися безвихіддю, до того ж примарною – то не по-нашому, чуєш! Зберися до купи, шпигуне, і не ганьби репутації СД! (Ха-ха-ха, начебто можливо зганьбити репутацію старої шльондри!).
На жаль, у мене були причини зволікати із писанням листів, причини вагомі та невеселі. Знадобився час, аби прийти до тями, вичерпати лайно з душі та взятися за перо.
Карстен помер.
Карстен, що, здавалося б, прожив життя посередником між холодильником, ганделиком та унітазом, чия тендітна душа настільки дисонувала із червоною пролетарською пикою, що здавалася викликом довколишньому світові з його від праотців заведеним станом речей, кладовищенською стабільністю моралі й прокрустовим ложем стандартів зовнішнього вигляду та поведінки "порядних людей". Карстен, цей непересічний пияк-антиджентельмен, у якому насправді було більше питомого, вродженого "джентельментства", шляхетності й чесності, ніж у Стюартів та Віндзорів разом узятих. Карстен, ця суперечлива і неоднозначна постать, чиї саркастично-цинічні відгуки про людей та події найчастіше виявлялися істиними. Карстен, чия "погана репутація" пояснювалася виключно тим, що він жив не так, як подобалося іншим…
Архітектор прикриває свої помилки плющем, кухар – майонезом, а лікар – простирадлом. Так сталося і з бідолахою Карстеном. Раптом йому стало зле у редакції. Мене не було на місці, а наші баби здогадалися викликати швидку лише через годину зволікань і "попий мінералочки, пияко", коли Карстен знепритомнів. Швидка прибула майже через годину (не питай чому, тут завжди так) і лікар, котрий судячи з його вигляду не вельми відрізнявся від пацієнта у справі алкоголістичної майстерності, навіть не вимірявши тиск чи що там ще потрібно робити, промимрив "Веземо до лікарні". До лікарні його не довези. У довідці про смерть написали "зупинка серця на грунті хронічної серцевої недостатності через зловживання алкоголем" та, переконавшись у відсутності родичів, того ж дня провели кремацію і увечері видали нам зі Штефаном урну з прахом, на якій було приклеєно Карстенову фотографію двадцятирічної давнини (і гадки не маю, де вони її взяли!), ще зовсім молодого хлопця із кумедними вусами та ще кумеднішою, модною у ті часи зачіскою а ля "старусине гніздо"… У той момент мені чомусь спало на думку, що мода насправді – це всього-навсього те, що змушує нас виглядати по-ідіотськи на старих фотографіях. Від чого насправді помер наш друг, так і залишиться загадкою назавжди. Ось так… в один день… навіть не помер, як личить, із кількаденною жалобою, табуном зарюмсаних близких та пишним ритуалом поховання, а просто зник. Розчинився у небутті, наче й не існував ніколи.
Штефан і я мовчки віднесли урну на пагорб Льовенбург180, де полюбляв гуляти Карстен, бо ці місця невідомо чому нагадували йому про рідний віденьський Пратер181 і де ми розвіяли попіл нашого друга. Дивно… Того Лемберг нарешті наважився продемонструвати мені своє напів містичне обличчя. Усюди навкруги панувала мертва тиша. На шляху нам не трапилося жодної людини. Ніби усі вимерли. Накрапав гидотний дощик, біль схожий на осінній, листопадовий. І ця густа відьомська тиша довкола, лячна, мов на величезному цвинтарі, що лише іноді переривалася карканням ворон та відлунням далеких церковних дзвонів.
— Даремно вони його спалили. Він же був ревним католиком, а вони цього не схвалюють — казна навіщо промовив я, стоячи на самісінькоми вершечку пагорба та дивлячись униз на церковні шпилі задощеного омертвілого міста.
— Я ж казав йому: "Пригальмуй трішки"! Я стільки разів його попереджував! — голос Штефана помітно тремтів, чи то від холоду, чи то від жалю, а плечі здригалися, неначе всередині його тіла потайки ридала душа. — Просив, благав, лякав. Хоча б щось мало ж спрацювати. Друже, повторював я раз за разом, ти ж поступово перетворюєшся на кінчену людину! Схаменися! І що я чув у відповідь? "Ну й нехай! Мені не соромно бути кінченою людиною, бо жерці Бахуса повсякчас знали, що порятунок у пляшці, скільки б він на тривав, завжди призводить до дна, в прямому та переносному сенсах. Я так рятуюся, старий – слоняча броня алкоголістичної засмаги, що вкриває моє обличчя та душу, робить мене майже невразливим для зовнішньої критики, бо сховавшись під цим панцирем амбівалентності ти стаєш свого роду ботхісатвою, і тобі, за великим рахунком, насрати на усе, крім похмільного головного болю. Тож не заважай мені із задоволенням розкладатися!".
Щось мучало його, катувало, роздерало зсередини, та ми вже ніколи не дізнаємося, що саме.
— Ми зробимо з нього героя. — впевнено мовив Штефан. — Він на те заслуговував. Ми посмертно легендезуємо його образ, перетворимо на символ і вивчатимемо його "Біблію" у школах, мов катехезу нової людини, нового українця. От що ми зробимо!
— У його випадку це скидатиметься на збиткування з небіжчика.
— Може й так, але про "справжнього" Карстена знатимемо тільки ми, а той, інший, на мужньому натхненному обличчі котрого зі сторінок майбутніх шкільних підручників лобуряки-учні підмальовуватимуть борідку та чинці під очима, – він буде взірцем чеснот, самовідданості та тверезості. Герої ж постають саме так, хіба ні?
— Напевно.
— До речі, про гіпотетичні шкільні підручники? То ти з нами? Що ти вирішив?
— Якщо коротко, то триматися осторонь мені радить інстинкт самозбереження, але не дозволяє те саме шило у сраці, що зветься совістю. Так що можеш привітати мене зі вступом до українців!
— Дякую тобі! Іншого я і не очікував. Ти чиниш вірно. І хоч поки що ти подумки не сприймаєш це серйозно і бачиш у цьому лише рольову гру, на кшталт тих, якими забавляються реконструктори військових баталій та середньовічних лицарських турнірів, із плином часу ти зміниш свою думку та не помітиш, як змінишся сам.
— Як сказати "дякую" по-вашому… себто по-нашому?
— Дуже просто – дякую! Доволі схоже на польску. Я сьогодні ж відправлю твою анкету на схвалення партійному керівництву до Праги і вже за кілька днів ти отримаєш членський квиток.
"Дзін-дзінь! Перший неприємний сюрприз!".
Виявляється, що штаб їхнього патріотичного руху, де сидять ці сивочолі пасторальні Сен-Жюсти182, кандидати у ватажки жовто-блакитних санкюлотів183, знаходиться не у наших богорятуваних місцинах (Ти помітив? Я вже підсвідомо вживаю займенник "наш" замість "їхній"!), а чомусь у Празі, що ще раз підтверждує давно відому тезу про те, що найпалкіші, найзатятіші патріоти повсюдно й повсякчас надають перевагу любові до батьківщини з безпечної відстані, а також ліричній демонстративній тузі за нею до судом кишківника виключно у комфортних умовах. Ніколи не любив Прагу… це – місто-невротик, депресивно-декадентська столиця Райху, де на кожному кроці тебе переслідують зображення Кафки, репродукції з того славетного фото, на якому він схожий на засмученого молодого Геббельса, але ніде не побачиш зображень товстого веселуна Гашека, бо солдат Швейк для Партії – персонаж набагато небезпечніший за усі кафкіанські екивоки хворої свідомості. Пражани якість розгублені, перелякані, хоч і гіпертрофовано чемні, запопадливо уважні та делікатні одне до одного, як буває у родині після похорону близького родича, а ще до карикатурності манірні, мов старорежимний служка-Беримор з маєтку британських аристократів, та водночас зворушливо милі, мов мопасанівські повії.
От чому не Краків, Варшава, Ляйбах184 чи Будапешт? Такий вибір міста, попри зворушливе піклування про безпеку та недоторканість власних задів, чи це не свідчення того, що саме такий архетип вони сприймають як приклад для наслідування при ліпленні "українців"? Невротичний, але допропорядний провінціал, м'який на дотик і затишний, із претензією на витончену естетику, але вторинний, епігонський, аж до самих кісток?
— Лемберг – то історична батьківщина, а Прага чи Канада – практична. Зручно та завбачливо.
— Не засуджуй їх. Сам розумієш, це – передусім із міркувань безпеки. Повір, їм є чого стерегтися. Щонайменше, всіляко уникати публічності, а у Лемберзі це – нездійсненна задача.
— Угу, "Гестапо" ж там зовсім не таке, як тут, а лагідне та чемне.
— "Гестапо" тут ні до чого.