"Розберіться та напишіть, як воно є!". Оберлейтенант вважає, що причина "проблем" із емігрантськими районами коріниться у соціальній. "Бідність штовхає людей додолу, змушує ігнорувати мораль, відмовлятися від людської подоби і високих чеснот та відчайдушно вдаватися до найпотворніших кроків, аби вижити: тримати померлого діда роками у холодильнику, аби отримувати й бодай ледь животіти на його мізерну жебрацьку пенсію, без якої усій родині загрожує повільна голодна смерть, красти, шахраювати і брехати, йти на панель та на наркоринок. Навіть назіпсутіший американський ганкстер не чинитиме того, на що массово йдуть вчителі, лікарі та навіть священослужителі деінде у Бангладеш чи Конго. І ці свої звички, цей "Бангладеш" вони і приносять із собою сюди, бо не так просто відмовитися від того, що в'їлося у шкіру від самого народження. Ми їх перевиховаємо, це лише питання часу! І щоб точно знати, як саме діяти, які кнопки натискати, ми і потребуємо Вашої допомоги" — вважає він.
Це – елегантна версія, але вона не відповідає на питання, а чому саме Бангладеш – у сраці, а Америка – ні. Чому бангладешці, звільнившися від британської опіки, так і не вибудували нічого путнього, а американці таки спромоглися. Бідність – то наслідок, а не причина. А причина, як не дивно, полягає у тому, чому нас десятиліттями навчала партія, а саме у біологічній та, як наслідок, культурній (хм, безкультурній?) різниці між націями та відмінностями у їхніх талантах (наразі ще й здобреними вирожденською французькою філософією Дерріда176 і компанії, бо ж, курва, ламати – чи ж то, вибачте, "деконструювати", теревенячи про "істини не існує, все відносно" – набагато простіше, ніж будувати – французи голосно верещать "що Франція більше не саджатиме Вольтерів"177 і не помічають, що нинішні "вольтеришки" приголомшливо окарикатурилися, відразливо подрібнішали, перетворилися на пацюків і гризуть підпорки власної домівки, виправдовуючи самознищення дурнуватими патетичними словесами із завзяттям хворого на Стокгольмський синдром)! Просто партія помилилася і занадто вузько трактувала межі цих націй, включивши туди, до прикладу, євреїв, доля нобелівських лауреатів серед яких перевищує усі інші народи. Але то вже інша історія… Бачиш, як воно викрутилося – я виступив догматиком на противагу лібералу-офіцеру СД! Сміх крізь сльози… Відтак, ця робота, безперечно, цікава та фінансово вигідна, але з точки зору "захисту Батьківщини" та служіння державним інтересам – абсолютно безперспективна, позаяк нікого вони не "перевиховають", а тільки вчергове перечепляться зі своєю толерантністью через власний хер та боляче розіб'ють писка, зі всієї сили гепнувшись об скелю реальності, бо навіть якщо вітправити макаку до консерваторії, вони хоч лусни не навчиться грати на фортепіано як ти її не вмовляй, не годуй бананами яи навпаки, не лякай і не бий. Знову повторюю – із законами природи, фізики, біології неможливо домовитися або сперечатися. Але то не моя справа. Моя справа – цікаво провести час, розвіятися, здобути новий досвід та заробити чимало грошеняток. Напишу їм, що вони просять, а там нехай хоч гопки скачуть…
А ти погоджуйся на пропозицію Штефана – зрештою, не мені ж одному стрімголов пірнати у вир, потрібен паритет! Це ж цікавезно! Ми з тобою вдвох відтепер будемо як нові Джеймси Куки серед дикунів. Головне пильнувати, щоб не зжерли…
Відверто й безсоромно підбуюрюю пристати на їхнє запрошення. Щонайменше ти працюватимеш у них голосом здорового глузду, людиною-запобіжником, своєрідним анальним сфінктером, що дозволятиме їм періодично не обсиратися, осоромлюючись на усі усюдини. От тільки не розумію, як вони пояснюватимуть твою появу своїм прихильниками? Хто ти такий? "Повстанець проти берлінського поневолення", котрий припхався із того таки Берліна і невідомо за яким правом вирішив "повстати" на чужій землі за півтори тисячі кілометрів від власної? Втім, уява у них, судячи з їхніх прокламацій, доволі бурхлива, а бажання видавати бажане за дійсне – нестримне, відтак не маю сумнівів, що тобі підготують легенду, не гірше від нашої за авторством СД. Та й взагалі, за бажання, "тверезо оцінив перспективи і завбачливо перевзувся у повітрі" повсякчас можна, за тим таки Талейраном, видати невибагливій публіці за "раптово прозрів". До того ж, як я зрозумів із твоїх листів, той Штефан, попри всі дивацтва, – все ж порядна людина, а таких у наш буремний час менше, ніж зубів у курки, тому мені здається, що штовхаючи тебе на цей шлях він, по-перше, знає, що робить, а по-друге, ніколи не підставить тебе під щось лихе навмесне. Хоча фактор несподіваної сраки також не можна скидувати з рахунку (стосується нас обох). Тож аllons enfants de la Patrie178, бо прогавити гіпотетичний шанс (нехай і мізерний, примарний, ледь помітний, як совість мого шефа) на свій jour de gloire179 ох як не хочеться! Можливо, саме завдяки цьому нас про нас і пам'ятатимуть нащадки. Я б не вагався ані секунди! Крокуй вперед швидко й впевнено, але обережно, аби не зашпортнутися у гониві за мерехтливою мрією.
Не барися із відповіддю, "українець" ти мій новопосталий, жадаю подробиць, згоряю від нетерпіння та, чого гріха таїти, самотності, бо стосунки із Мартою, й до того прохолодні, відтоді ще погіршилися… схоже, друзяко, справа все ж рухається до розлучення… Учора ми поговорили і вирішили дати нашому шлюбу останній шанс. Вона їде зі мною до Парижу (її зміюка-сестра люб'язно зголосилася прихистити наше потомство на кілька тижнів, чи то місяців), там ми матимемо час і, сподіваюся, взаємне бажання врятувати колись такий палкий зв'язок. І якщо розбиту вазу не вдасться склеїти, то ми цивілізовано, без прокльонів та скандалів утилізуємо уламки, на прощання чемно потиснувши одне одному руки на знак поваги, і підемо кожен своїм шляхом. На тому і зійшлися… Та мені сумно, братику, ти навіть не уявляєш, наскільки! Хоч я і храбрюся, хорохорюся, а вити хочеться. Я ж досі її кохаю, розумієш! Кохаю до нестями, хоча вже не дуже хочу як жінку. Ну, невтішна типова чоловіча дилема, яка спостерігається у всіх без винятку після десятка років у шлюбі (от не бреши, що в тебе не так – все одно не повірю!). Я – однолюб, але багатойоб!
Але про це – докладніше іншим разом, бо щоб вилити ліричні соплі на папір муше спочатку подолати чоловічий сором невдахи, зібрати до купи думки, що постійно норовлять розбігтися по крайніх кутках із написами "я – безсовісна байдужа свиня і все зіпсував" і "вона – невдячна меркантильна сука і все перекреслила", та ще й мати відповідний настрій влаштовувати перед тобою малопринадний душевний стриптиз.
Бережи себе, засранцю.
Останнім часом дуже тебе не вистачає… Чи то я старішаю, чи повільно боживолію, але твердиня під ногами поступово стає нетривкою, мов болото або розмочений у молоці хлібець, а свідомість туманиться, ніби втрачає звичні рятівні точки, за які роками звикла хапатися у хвилини відчаю чи розгубленості.
Більше схоже на м'які лапки клінічної депресії, що по-підлому підкрадається іззаду й зненацька атакує, чи радше на інфернальний стукіт копит шизофренії, котра, як і личить найсильнішим демонам, вважає за приниження ховатися й маскувати свій поступ під "просто нарвове виснаження"? Як гадаєш, до чого готуватися?
Берлін, 02.05.1990
P.S. До речі, щиросердно вітаю тебе з нагородою! Прочитав напередодні у вашій газетці, що твій матеріал про Хартманна удостоївся гран-прі, а ти сам – звання "журналіста року" і що президент спілки журналістів та літераторів Галіції (Ніяк не призвичаюсь, не сприйму й не збагну цього галіційського пафосу із латками на штанях – президент спілки, що складаєть з трьох кімнат, чотирьох алкоголіків і ще кількох міських божевільних... Але ж "президент"! Звучить як "імператор зварювального цеху" "чи граф пивного кіоска!") вручив тобі щось-там-почесне-та-цілковито-безглузде на кшталт "кубку" під захдрісні овації колег по перу. Молодець! Пишаюся! Щиро. На відміну від більшості, я знаю що стоїть за парадною глянцевістю цих ушанувань – пекельність праці та пекельність вагань у проміжку між "це – геніально" та "це – повне лайно!". Отримання будь-якої серйозної премії, акту публічного визнання, завжди нагадує вагітність – усі тебе з посмішкою вітають, виголошують протухло-приторні філіпіки, багато хто потайки зневажає а ля "я-міг-би-значно-краще", але ніхто достеменно не знає, скільки разів тебе заради цього трахнули, хоча для всіх очевидно, що як мінімум один то вже точно. Тож нехай хоч "президент", хоч дідько лисий, але відзначив твій несамовитий талант, за що йому – моя дяка (й нехай вже так і буде, вибачаю йому гротескність його посади – але не повністю, відсотків на 60 максимум!) а тобі ще раз – мої найтепліші вітання та захоплення!
Ти це заслужив, друзяко! То вартувало дорожніх поневірянь і загартовування безжальним радянським побутом. Справжній журналіст мусить перетравлювати свою тему, мов корова – ни облизувати, не вивергати із себе неперетравлені рештки, не випльовувати несмачні частини, а перетравлювати до кінця, аби потім ошелешувати читача відбірним лайном. То було епічно і потужно, мов цезареві "Записки про Галльську війну", але у рази сміливіше, правдивіше, оголеніше, відвертіше. Рафіноване смердюче лайно як символ завши смердючої, неапетитної, огидної та брудної правди про будь-яку війну. А втім, якщо голу правду одягнути, вона стане брехнею, чи не так?
24
ТЕРМІНОВА ТЕЛЕГРАМА
20/05/1990 14:32
ОТРИМУВАЧ: УЛЬРІХ, АКСЕЛЬ
Лебмерг, Галіцієн-райхсгау, Академієштрассе 12
ВІДПРАВНИК: Крістіан Мьоллер
Париж, Вільжуїф / Іль-де-Франс, Марне-Таль-райхсгау
ЧОМУ НЕ ВІДПОВІДАЄШ ЩО ТРАПИЛОСЯ ТЕЛЕФОН НЕ ВІДПОВІДАЄ Я НЕПОКОЮСЯ ПИШИ АДРЕСУ БЕРЛІНІ МЕНІ ПЕРЕШЛЮТЬ
25
Адреса отримувача: Берлін- 12051, Ґрос-Берлін-гау, Нойкьольн, Рінґбанштрассе 18, герру Крістіану Мьоллеру
Вибач! Вибач! Вибач, друже! Твої слова виявилися пророчими, я таки засранець, але, зауваж, у нападі свідомого каяття та цілющого самобичування! Присягаюся – я твердо став на шлях виправлення, тож мені проститься, чи не так?
І ще, як на кандидата у шизофреніки та (поки що!) напрочуд логічно викладаєш свої думки.