Жодних ознак динамічного берлінського вирування чи віденського декадентського тління від насолоди. Тож не певен, що Лемберг врятує тебе від депресії… Звісно, я завши радий тебе бачити і несказанно тішитимуся, коли і якщо зустрічатиму твою втомлену тушу на тутешньому залізничному вокзалі, втім, не очікуй занадто багато від тієї мандрівки, бо від себе не втечеш, від власної голови не сховаєшся навіть у Богом та фюрером (окрім плюшевого) забутому дикому сході. А втім, ти точно не нудьгуватимеш у нашому пасторальному раю. Тож мерщій до залізничної каси! Зателефонуй обов'язково, якщо таки наважишся, аби я заздалегідь подбав про житло та сяку-таку посаду у редакції (останнє буде найпростіше, бо газета відчуває хронічний дефіцит кваліфікованих кадрів та конче потребує співробітників, здатних писати нормальною німецькою мовою, замість місцевої штучної говірки, неприродної та ламаної, що рясніє шкільними граматичними помилками, стилістично кульгавої та словниково збідненої до лексичного жебракування, ще й на додачу засміченої полонізмами та русизмами – чи все ж українізмами?).
До речі, як ся мають твої нові паризькі друзі? Ти, навмисно чи ні, зображуєш цю парочку доволі фейлетонно, але коли подумати, то комічного у цьому мало й мені відверто шкода цього чоловіка.
P.S. Краще помирися з дружиною, чуєш, дурнику! Вона у тебе чудова. Криза середнього віку, чи що…? Зрештою, походеньками до тієї сусідньої лярви ти навряд чи зцілиш душу. Не накой дурниць, благаю тебе! Не занапасти те, що маєш – приклад Пауля мав би дечому тебе навчити… І бережи себе, бо серце – то не жарти. Що ж, до всіх неминуче приходить етап у житті, коли найкращим твоїм другом стає не спортивний тренажер, а апарат для вимірювання тиску. C'est la vie172, як кажуть любі твоїй душі жабоїди.
Лемберг, 15.04.1990
23
Адреса отримувача: Лебмерг-10332, Галіцієн-райхсгау, Академієштрассе 12, герру Акселю Ульріху
Коли Адам у раю занудьгував, то сказав йому Господь: "Я приведу тобі жінку!". Відтоді й виник вислів "Не приведи Господи"!
Пауль… Пауль живий і напівздоровий, ба більше – разом зі мною готується до чергової авантюри, слизького шляху самурая, покликаного врятувати наши змучані душі від жіночого свавілля, коли вже Лемберг, як ти стверджуєш, на те не здатен. То точно здатен Париж! Друже, тут у нас вигулькнула така справа, що навіть не знаю, із чого почати… Та поки що мій вояж до анакондівських лещат твоїх братніх обійм відсувається на невизначений термін.
Але стривай, про все – по черзі.
Дорогою з Франції ми були змушені зробити довжелезний крюк до Мюнхена, аби відвідати "Пансіонат для особливих дітей", як сьогоднішньою дурнуватою модою іменують інтернати для хворих дітлахів. Ним опікується місцевий дивакуватий кардинал Йозеф Ратценґер, у минулому – офіцер СС, що на власний бовдурський розсуд вирішив розрекламувати свій "провідний соціальний досвід", вочевидь, не з причини палкої та нестримної любові до дітей, а задля прозаїчного збільшення фінансування внаслідок банальної людської жадності, тож натиснувши на необхідні партійні клавіши, він домігся публікації наскрізь брехливої та приторно-апологетичної статті у центальній пресі про свою діяльність. Точніше, обіцянки про таку публікацію-"репортаж". Виконати це замовлення доручили саме мені, бо "тобі все одно по дорозі", і мені, каюсь, забракло яєць рішуче відмовитися (так, так, у мене іноді не стає яєць у спілкуванні з… "ними", на відміну від тебе, безстрашний лицарю, що уславився багатьма яйцями замість нормальних двох, що аж хоч налагоджуй їх оптовий експорт!), а нерішучу відмову у нас, як ти знаєш, заведено ігнорувати, наче її взагалі не було висловлено.
Відвідини цього закладу пройшли нудно, з беззмістовною казенно-бюрократичною балаканиною та гомеричним концертом художньої самодіяльності у недолугому виконанні підопічних "особливих дітей", на якому ми мусили нудитися майже три години і який, за задумами організаторів дійства, мав би викликати у столичних візітерів напад замилування та розчулення, а натомість залишив по собі гнітюче враження, бо "особливість" тих нещасних діток-акторів полягала у їхній нездатності самотужки зав'язати шнурки та не срати у штани від старання під час імпровізованої вистави. Не розумію. Навіщо? Дивлячись на ці кривляння знедоленої малечі так і кортвло крикнути щодуху "Кардинале, що це Ви влаштували і навіщо?! Чи на думку Eminentia Sua173 лицемірство вже виключено зі списку смертних гріхів? Облиште фальшиве кокетство! Це – не особливі діти. Особливі діти – це ті, що у шість рочків виконують по пам'яті 66-й опус Шопена чи розмовляться кількома мовами. А ці діти – просто безнадійно хворі. Навіщо Ви брешете нам, собі, суспільству та ще й знущаєтеся із нещасних створінь, піддаючи їх нестерпній дресурі на поталу публіці, з метою розваги "поважних гостей-потенційних спонсорів", мов шимпанзе у цирку?!". Та хіба цим розфуфиреним півням можна щось довести? Хіба вони дослухаються до твоїх аргументів? Хіба здатні зустріти їх чимось іншим, ніж зневажливою гримасою нерозуміння? Із давніх давен відомо, що із мегаломаніяком, хворим на нарцисизм чи маячню месіанства (у даному випадку за трагікомічним збігом та під впливом професійної деформації констатуємо одночасну присутність обох діагнозів) не має жодног сенсу сперечатися, як би тобі не кортіло, бо це як грати у шахи із птахом – він перекине фігури, насере не дошку і полетить геть, впевнений у власній перемозі. Духовні квазімоди, що вважають свою горбатість "вирізняючою особливістю", а не потворністю. Тож я нічого й не сказав у голос, а лише подумки справляв індивідуальну панихиду за суспільним психічним здоров'ям.
Тишком-нишком, а отрута американськогої політкоректності поступово роз'їдає підвалини здорового глузду й у нас, і зірково-полосатий Гаргантюа толерантності впевнено крокує Райхом із заходу на схід, пожераючи свідомість людей та творячи власну оруелівську "альтернативну правду", де правда – це непристойно, брехня – це тактовність, розпуста – це "чеснота розкутості" та звільнення від пут "застарілої моралі", хвороба – це здоров'я, а деструкція суспільства й підточення його традиційних уявлень про добро та зло – то насправді є "розвиток" суспільства! Якраз той випадок, коли під з-під терміну "розвиток" несміливо і сором'язливо, мов кінчик хера з-під фігового листа античної статуї, визирає на світ Божий неприємне та їжакувато-колюче слово "деградація", що фальшиво і непереконливо маскується під перше. Як завжди каже Отто, котрий помітив цю тенденцію ще у зародку, за багато років до нас: "Раніше дітей, котрі не розуміли математики, називали ідіотами, а зараз кличуть гуманітаріями".
Що з нами коється, друже? З усіма нами, з нашою країною, людьми, знайомими і незнайомими, з нашими візіями на майбутнє, мріями і сподіваннями? З місцями нашої молодості та місцями слави наших предків? Що за безпросвітний морок огортає наші душі? Куди не кинь оком, усюди розлито тревожне передчуття занепаду, краху, що невблаганно, мов загрозлива чорна дощова хвиля, насувається на наші голови. Уся їхня довбана перебудова зрештою виливається у демократизацію країни аж до її оруелізації. Та гаразд, не звжай, то у середині мене бурчить мій невиправний песимізм, бурчить від розпачливого безсилля, мов старий дід у борделі, і внутрішній світ цього дідугана просякнутий песимізмом так само, як і його матрац у будинку для літніх людей – сцяками. Не випрати, не вивітрити, не замінити на новий, не замаскувати й найякіснішим парфюмом. Відтак тобі залишається, як онукам під час візитів, лише чемно терпіти й робити вигляд, ніби нічого не помічаєш.
Після нашого повернення до Берліна ми, попри депресію й невеселі думки, що роїлися над нашими мізками, мов мухи над лайном, як свідомі партійці, вирушили до відповідного осередку СД, аби подати обов'язковий і, тадиційно, пустий мов кишеня жебрака офіційний звіт. Уся процедура мала б тривати від сили двадцять хвилин, та доля розпорядилася інакше. "Наш" офіцер запрсив нас на своєрідні імпровізовані оглядини до "дорадчої кімнати", де на нас – о диво! – вже чекали дві філіжанки запашної кави, кілька справжніх французьких круасанів (мій уявний обвинувачувальний палець J'accuse174 уперся у кремезні груди вірних служак Райху – то он воно як, товариші, ви, виявляється, зовсім не аскетичні догматики, а ті ще бонвівани!) та молодий, позірно доброзичливий незнайомий оберлейтенант:
— Рене Каулітц, для вас просто Рене — відрекомендувався він із голівудською посмішкою — Прошу вас, панове (зверни увагу – не товарищі!), сідайте, пригощайтеся. Я відберу кільканадцять хвилин вашого дорогоцінного творчого часу, тож мушу чимось підсластити пігулку надмірного перебування у цьому не надто принадному місці.
Ти заінтригований, східний селюче?
Не переобтяжуватиму тебе подробицями нашої словесної танго-дуелі та викладу лише суть його пропозиції (яку ми з Паулем, як ти здогадуєшся прийняли: він – керуючись почуттям партійного обов'язку та зі сподіванням втекти від своєї навіженої сирени, я – радо, хоч і насторожено), що полягала у наступному: ми тимчасово стаємо кореспондентами газети "Je suis partout"175, яка, уяви собі, й досі існує, та за допомогою наших спецслужбістських покровителів послеляємося у самісінькому пеклі, себто у паризьких передмістях, начебто для підготовки великої редакційної статті про нелегке життя знедолених іммігрантів. Насправді ми готуємо два матеріали – вищезазначену статтю для газети, а також закритий звіт для "контори" стосовно реальних настроїв у емігрантських спільнотах, для чого мусимо втертися до них у довіру, потоваришувати із цими гівнюками. Для мого берлінського болотця це виглядатиме як довготривале відрядження, для СД – як спецзавдання та певна форма "захисту Батьківщини", що до біса добре оплачується, тож я стану ще на пів кроки далі від талановитого журналіста та на пів кроки ближчим до банального шпигуна… чи то актора? Хоча, погодься, хто з нас не мріяв у пубертатному віці про перше або про друге?! Свіжий вітер, передчуття, як у підлітка перед першим сексом! Так, я ідіот, згоден із тобою.
Цікаво, що вони не ставлять жодних конкретних завдань.