На такому фундаменті неможливо вибудувати нічого, крім скорботного обеліску, і якщо нам потрібен затишний, сучасний, комфортниий та безпечний дім для щасливого життя, виховання дітей й загоювання власних неврозів, а не цвинтарна вартова буда, то в нас немає іншого виходу поза відкиданням цієї "культури" й творенням нової з чистого аркуша. А якщо так, то чому не з твоєю допомогою? Ми відкриті для усіх – німців, поляків, угорців й навіть росіян – хто готовий прийняти наші цінності й будувати на їхній основі нову державу пліч-о-плдіч із нами. А мова. Мову вивчиш, російську ж ти вивчив! Найпікантніше те, що і половина українців її до ладу не знають. Українець поки що – це не національне поняття, а політичне або, якщо хочеш, ціннісне. Йому ще тільки належить по-справжньому набути національних рис, то ж поки включення до його складу залишатиметься суто добровільним і мало пов'язаним із етнічним походженням.
— Мені найбільше сподобалося "і навіть росіян". А вони ж чим гірші від інших? Чому ти постійно малюєш їх рогатими й копитними дияволами?
— Уяви собі – так. Попри винятки, попри наявність тисяч і тисяч порядних людей, майже святих, геніїв і шляхетних лиціарів. Бо ті тисячи, навіть і сотні тисяч – то саме винятки серед сто п'ятдесяти мільйонної маси невиправних моральних потвор. Подивись, хто і як творив усю їхню культуру? Не завдяки, а всупереч зіпсутому суспільству й людожерській державі! Росія інстинктивно силилася зжерти тих небагатьох достойних, котрих випадково породжувала. Достоєвський – каторга, Булгаков – моральна каторга, Толстой, Салтиков-Щедрін, Пушкін – гнані за погляди, Ахматова, Мандельшам, Солженіцин – в'язниця, Гумєльов – розтріл, Єсенін – петля в "Анґлетері", Бунін, Мєрєжковський, Набоков, Бродський, Бердяєв й десятки інших – вимушена еміграція, вичавлювання із себе. Сотні імен, і жодної щасливої долі, хіба що посмертне возвеличення, але тільки після того, як вони вже нікому не загрожували своїм язиком та пером. Моральна скверна вшита у російську ментальність, колективну психологію на підсвідомому рівні, у самісіньку лімбічну систему, та уразила навіть найбазовіші поняття – про добро та зло, перемішавши їх, іноді помінявши місцями й почасти поставивши із ног на голову. Обурлива ница зухвалість, демонстративнее агресивне нахабство та лицемірна безжальна хитрість – це те, що на думку росіян у повсякденному житті вирізняє "притомних" або "правильних" людей поміж "лохів". Але й "правильні пацани", й "лохи" солідарні в одному – вони разом одноголосно і за замовчуванням зневажають усіх оточуючих – і по будинку, і по географічній мапі – й насміхаються із них, обов'язково даючи останнім образливі прізвиська, хоча ті нічого поганого росіянам не зробили! Просто так, "безкоштовне призирство", ворожість за фактом існування: хохли, чурки, чорножопі, чухня, вузькоглазі, піндоси, жабоїди – перелік далеко не вичерпний! Усі – дурні й погані, крім нас, причому жодного доведення, жодних неспростовних аргументів не надається. "В Росію можна лише вірити"170, і крапка – вони так вважають! Щоправда, водночас вони ж і самі вважають, що їй небезпечно довіряти. То хіба така колективна шизофренія лікується?
— Так, дійсно, щось таке у них є… Мені свого часу доводилося чути багато російських анекдотів на міжнаціональну тему. Так от, у них українці традиційно зображаються жадібними й примітивно-підступними, чукчі – тупими, грузини – схильними до гомосексуалізму, а у реальності жадібними тупими підарасами раз за разом виявиляються самі росіяни.
— Абсолютно вірно. Так ось тих небагатьох, хто не належить до цих "підарасів", ми радо приймемо до себе з розпростертими обіймами.
— Штефане, я мушу подумати, все зважити, покопирсатися у власній душі, подолати власний скептицизм… переспати на цьому, як кажуть у нас у Саксонії. Я був би радий від захвату втратити голову, але на жаль вона у мене намертво прибита досвідом. Коли вже ставитися серйозно, то дай мені кілька днів, і якщо твій ентузіазм до того моменту не вщухне, то ми продовжимо цей діалог більш предметно. А поки що, дякую тобі за довіру і… дозволь дати невеличку пораду, друже: риба з закритим ротом ніколи не попадеться на гачок. Пам'ятай про це і не патякай занадто.
— Я візьму до уваги.
На тому ми й розійшлися, повністю протверезівши під кінець розмови, тож наш діалог все ж був чимось більшим, ніж пусте одкровення на п'яну голову, яке наступного ранку із соромом воліють викреслити з пам'яті. Провокативність й відчайдушна довірливість Штефанової пропозиції межувала з безумством, а зухвала самонадіяність й подекуди перетинала цю умовну межу.
Ти тільки-но уяви компашку цих доморощених деміургів, що на повному серйозі марять творенням (втім, вони натомість вперто наполягають на терміні "відродження") державності! Товстуни-поети з гермафродитними рисами посереднього обличчя зі Штефанового оточення, які щовечора обпиваються дешевим вином до мимовільного енурезу, кілька жінок із тієї ж "спілки" – із проміскуїтетним безладом чи домовинним застоєм у особистому житті, що вони так по-фрейдівськи сублімують невикористану сексуальну енергію – сама маскулінна тетчерівська суворість, позбавлена жодного натяку на жіночність, і, на довершення, мов вишенька на торті – сам Його Світлість Штефан фон Галіційське Село – фанатик-неврастеник із комплексом самопожертви та тонким шопенівським сумом в очах, підперезаних синцями. Ті ще лицарі державотворення, Вашингтони і Гамільтони171 третього сорту! От тільки ще мене там не вистачало! Здається, мізерійні витребеньки, нісенітниця, дитячі пустощі, й до всього ж небезпечні. А от чомусь увесь час мимовільно згадую про це. Воно ніяк не йде з голови, як не жени й не відкараскуйся від цієї згубно-безглуздої ідеї…
Згодом зясувалося, що схожу пропозицію було зроблено й Карстену, проте він відреагував на неї цілком передбачувано, принаймні, для мене. На що, курва, Штефан розраховував, намагаючись втягнути в цю оборудку самого Його Величність Похмільний Цинізм й Отруйна Зневіра?!
Вислухавши палку тираду Штефана, він відповів байдуже-монотонно, з нальотом якоїсь буддійської меланхолії, хоча й незлобливо:
— Я ні у що не вірю, хлопче, ти ж у курсі. Орган, що відповідає за безпідставну ірраціональну віру у мене атрофований, ампутований життям та безжальними вчителями. Я не вірю у попівські потойбічні хармани про рай та пекло, бо живу в останньому скільки себе пам'ятаю і вже навіть устиг призвичаїтися до клімату й адаптуватися до звичаїв товариства, так що у раю мені, ймовірно, буде холодно та нудно. Я не вірю у можливість змін у Райсі, навіть у "перебудову" та реформи, позаяк будь-які реформи у нашій країні зазвичай нагадують стиптиз у виконанні трансвестита: спочатку виглядає красиво та багатообіцяюче, і раптом – хуй! Я не вірю у новопроголошену гласність, ані тут, ані у росіян, бо диктатура не просто сидить у столиці на плечах бюрократів, мов диявол, вона стоїть за лівим плечем кожного з громадян, вона в'їлася у нашу шкіру, мов трупний сморід у халат патологоанатома, що її вже нічим не витравиш, бо вона перетворилася на одну з найхарактерніших наших ознак. Родову травму. Вроджену розумову інвалідність. Сморід диктатур тут нездоланний, незнищенний, оскільки націонал-соціалізм і комунізм мають здатність до самовідтворення, як хробак, розрубаний навпіл. Наші діти та онуки ще у цьому пересвідчаться! А у вашу незалежність не вірю і поготів… Не ображайся, Штефане, і не сприймай на свій рахунок, але коли діти починають будувати хмарочос, навіть із найщирішим бажанням і готовністю до титанічної праці та жертв, у них все одно виходить халабуда, гірша від тої, що звели б найледачіші, найкриворукіші, нетверезі, але дорослі професійні будівельники. Так і бачу твою "державу" через десять років – вічноголодна обитель жебрацтва й найдикіших амбіцій, населена міськими божевільними, що еволюціонували з учорашніх сільских дурників. Малопринадна перспектива увічними себе суїцидальним ідіотом. Навіть якщо у вас щось і вийде, то це "щось", якщо передчасно не загнеться саме від хронічних хвороб ще у пелюшках, то буде задушене втручанням іззовні, чи то росіянами, чи то американцями, котрі, будь певен, вигадають гарний привід. Вони у тому професіонали, куди там нам! Якби "Правда" чи "Нью Йорк Таймс" існували триста років тому, то вони б одноголосно написали, що "завоювання білими колоністами Північноамериканського континенту – це введення обмеженого контингенту миротворчих військ Британської Імперії заради свободи та незалежності на прохання могиканського народу та його нових, демократично обраних, визнаних усім цивілізованим світом вождів". Жодних перспектив. Не вірю. Ні на йоту не вірю. Державотворення – це суміш дурного ідеалізму, всеохоплюючого фарисейства та російської рулетки. Це як засунути руку у мішок із гадюками та якимось дивом витягти звідти вужа. Із тисяч народів поталанило усього кільком десяткам, ну нехай сотні, а із тисяч "народних трибунів" й різношерстних борців за незалежність згодом не були проголошені злочинцями, сепаратистами, підбурювачами й не повішані на площі бід ганебне лихослів'я того самого народу, що вони збиралися рятувати й вести до щастя – то й узагалі, одиницям. Я ніколи у житті не був фартовим, ніколи не вигравав у лотерею і мені ніколи не щастило уникнути триперу щоразу, коли я ліз на нову бабу без резинки. Потенційний шибеник во ім'я дитячих казок та дурних інфантильних ініціатив, від самого початку приречених на гучний і болючий крах. Так що я – пас. Тільки не ображайся!
Звісно ж, Штефан образився. Уразливий лицар, що скаче на вітряк, у якого багато відваги та готовності до самопожертви, але мало логіки – адже ж Карстен усього лишень повторив, нехай іншими, грубішими словами, деякі з тих тез, що їх сам Штефан згадував у своїй прокламації! То на що ображатися?! Дивні вони, ці українці… Як ніби діти-вундеркінди, що у сім років закінчили школу, а у дванадцять – університет, накопичили неабиякий багаж знань, мають купу талантів і феноменальних здібностей, але психологічно все одно, попри могутній інтелект, залишаються дітьми, що полюбляють мультфільми та вірять у дива, прибільців із Альфа-Центаври, Зубну Фею, що батько ніколи не зраджував матері та що на світі насправді існують справедливість та голівудські "хепі-енди".
От такі-то у нас справи, мій дорогий столичний мешканцю! Дріб'язкові провінційні чвари, сонна апатія більшості та натхненна метушня одинаків, де за ангельскими пейзажами спокою стирчять потворні пики демонів байдудості.