Чи ти не розумієш, що це неминуче призведе вас до війни так само, як свого часу підштовхнуло до неї Райх? Адже нацисти колись також почувалися жертвами, та й навіть подекуди насправді й були такими у 20-ті роки – загублене покоління ветеранів, по-своєму чесних і за велики рахунком добродушних, хоч і не вельми інтелектуальних лицарів-невдах, морально розчавлене та фізично покалічене французами та британцями, із душею, понівеченою чорною несправедливістю й безпросвітною безнадійністю, опльоване та оббріхане, зраджене та обібране грабіжницькими репараціями на користь ворога, що зверхньо та глумливо посміхається, споглядаючи твою безпомічну нужденність. Їм закидали те, у чому вони були не винні, цькували, поливали брудом, принижували й усіляко дискримінували. І що? Шалений шквал надуманих сфабриковпних звинувачень спочатку спричинив серед їхніх прибчників розгубленість, що швидко перейшла у зневіру, а та у свою чергу – у озлоблення на увесь навколишній світ та пекучу жагу реваншу. Вони обіцяли побудувати новий, справедливіший світ за будь-що, не постояти за ціною, і паливом для того була їхня пульсуюча образа. Вони зажадали не добра усім, а відплати вибраним. Гіперкомпенсація – поганий радник, Штефане, бо жертва професійного ката, що якимось дивом вирвалася з-під його сокири і сама зайняла його місце, зазвичай стає ще кровожернішим, у рази жорстокішим катом, а не мудрим суддею Соломоном.
— Можливо ти й правий, хоч мені, направду, не вельми приємно таке чути, та все ж є одна суттєва відмінність – німці воювали за домінування над іншими, підкоренням чужинців, а ми воюватимемо за право домінувати над самими собою, за вигнання чужинців. Обличчя такої війни, вочевидь, також буде потворним, але водночас набагато справедливішим, ніж німецьке. Ми не розпочинатимемо війни, ми її завершуватимемо. Вірніше, ми розпочнемо війну не "проти" когось, а "за" когось, себто за себе, тож і потенційним жервам цієї війни буде зрозуміло, ким і навіщо вона ведеться, а відтак, можливо, й менш боляче її переживати.
— Чорт забирай, хіба для жертви важить, хто саме і навіщо розпочав війну? Що з того, що тобі випадково відірвало ногу шляхетною протипіхотною міною "за батьківщину", а не злочинною міною поневолювача? Тобі, конкретному тобі, це не поверне ногу, а твоїм дітям та родичам – втраченого життя.
— Дуже важить. Я б сказав, важить понад усе. Війни, мов собаки, схожі на своїх господарів. Бувають війни по-лицарському шляхетні, бувають по-суддівські справедливі, бувають увічливо-обережні, нарцисично самозакохані, бравурно-помпезні та зголодніло-амбіційні. А ще бувають вимушено-показні та втомлено-байдужі. І, звісно ж, бувають потворні, гомерично дурні, зголодніло-хижі, злодійкуваті, такі, що захлинаються від заздрощів, неохайні та оманливо-пародійні, бувають війни-бездарні двійочники, осоромлені хвальки та навіть війни-боягузи. Але усі – усі вони – завши містять суттєвий компонент "садизму домінантності", здійснюваного під грізне несамовите ричання альфа-самця. Так працює світ. Так він влаштований, нічого не вдієш. Або домінуєш ти, або домінують над тобою. Українці віками зазнавали чужого домінування, тож вони всього лише хочуть звільнитися. Хіба це не священна мета? Наша війна буде війною Спартака, війною-інтровертом, затюканим соціофобом під гаслом "Відчепіться від нас і дайте нам нарешті спокій!", а отже вона мінімально чіплятиме мінімальну кількість жертв. Принаймні, я щиро на це сподіваюся.
— По-чесному, я ніколи був не в змозі цього збагнути, а з віком розумію усе менше. У нас досі до війни за інерцією докладають епітет "священна", замінюючи її нічим не змивний приморочений жах елейними глорифікаційними словесами. Правда ж полягає у тому, що у жодній війні немає нічого священного. Вона вся зіткана з пекла, це – концентровані біль та страждання мільйонів людей, борсаючись у яких за примхою диявольської волі ти мусиш вбивати якнайбільше, щоб у результаті загинуло якнайменше. Немає нічого страшнішого й водночас абсурднішого, ніж давлячись слізьми розповідати над могилою власної дитини її уявній душі про те, що її вбивство було "не даремним", її ледь почате життя було не марно забрано сліпим молохом війни, а буцімто слугувало "священній меті". Будь-де і повсякчас війна – це таке явище, під час якого люди, які не знають одне одного, одне одного вбивають заради слави та вигоди людей, які знають одне одного, але одне одного не вбивають. Згадай Ремарка… Ти ж читав Ремарка? І я також… Замалоду, у задушливій атмосфері партійно-ідеологічного начотництва університетського навчання, у виморочному царстві казенних цицеронів, у, делікатно кажучи, інституалізованій зневазі до всього не-німецького і не-сповитого великогерманською мілітарною патетикою, напів заборонений, штучно маргіналізований у суспільній свідомості Ремарк врятував мою юність та здоровий глузд. І назавжди переконав у тому, що будь-яка війна за замовчуванням позбавлена трьох речей: виправдань, шляху назад та гарного розвитку подій.
— Що ж, у тебе є шанс зробити усе можливе, щоб запобігти цій гіпотетичній війні. Ти кажеш, що ми у чомусь не праві? Гаразд, допоможи нам зрозуміти свою неправоту та виправити помилки.
— Що ти пропонуєш? Знову припхатися на ваше зібрання і вступити в полеміку з тими, хто нікого не хоче чути, бо сам "усе знає"?
— Не зовсім. Ми потребуємо не слів, а дій. Я, як демократичний Франкенштейн, проподую тобі долучитися до нас, стати частиною нового організму.
— Ти збожеволів, Штефане? Який із мене українцець?
— Поки що ніякий, як і з усіх нас. Пам'ятаєш, українців для початку ще треба створити. І ти, попри упереджене ставлення до концепції України як такої, – далеко не найгірший матеріал.
Зізнаюся, я ледь не гепнувся від такої несподіваної пропозиції. Усе, що спало на думку у якості відповіді, то це:
— Штефане, я "людина Райху" до самих кісток, хоч сам собі й постійно брешу, що буцімто ні… Який мій інтерес? Навіщо мені такі дивні кульбіти?
— Нічого страшного. Я теж колись був "людиною Райху". Поступово мізки продуваються та відновлюються. По-перше, ти стоятимеш на стороні правди. По-друге, і у нас, і у вас є один спільний історичний ворог-сусід під назвою Росія, байдуже під якою вивіскою. По-третє, після відновлення незалежності у нас відкриються сотні цікавенних вакансій при кричущому браці компетентних кандидатур. Власне, і "Лембергер Цайтунг", нова головна газета нової країни, потребуватиме нового головного редактора. Не змарнуй свого шансу, друже, не прохлопай вухами слушної нагоди. — Штефан по-змовницьки підморгнув мені, що лише додало моєму спантеличенню зайвої сили, бо ж репліка про "нового головного редактора" і без того була вимовлена напівжартівливим тоном, так що важко було допетрати, чи то він так клеїть блазня, чи говорить цілком серйозно, про всяк випадок маскуючись під блюзнірство через реальну небезпеку, якій піддає нас обох. Або ж задля пом'ягшення кепського передчуття, ніби на порозі апокаліпсису, що він мав підозру я відчуваю. Або ж щоб розрядити атмосферу та подолати моє секптичне відсторонення. Незнамо чому.
— Ну ти мене просто збив із ніг… Застав зненацька, диявол тебе забирай! А чому відразу не новим фюрером? Із мене б вийшов до біса непоганий! Хоч одразу плюшеву версію роби, а не через пів століття! А, розумію, новий фюрер – то ти сам!
— Тссс! Та не верещи ти на усю вулицю! Я серйозно…
— Коли вже серйозно, то, по-перше, твої соратники навряд погодяться на такий крок, враховуючи, що я геть зовсім не українець, ба бальше, представник окупаційної адміністрації, по-друге, я геть зовісм не володію вашою говіркою, що ви її призначаєте мовою, а по-третє, серед вашої інтелігенції вочевидь знайдуться свої справжні велетні, живі класики, говорячи казеною мовою, "продовжувачі величної справи вічних предків". А з мене…який із мене класик? Народ сприйме таке призначення у кращому випадку як знущання над ідеалами.
— Я не вірю в живих класиків, Акселю. Справжній класик мусить бути мертвим, інакше він не класик, а дивак-ексцентрик, хай би навіть і вельми обдарований. Отже смерть – обов'язкова умова. Наступна за важливістю – довга борода. Не обов'язкова, проте дужже бажана. Такий собі портрет… Озирнись навколо, чи зустрічав ти таких хоча б раз у реальному житті? Та й ті, що в нас є, мертві й бородаті… краще б їх не було… Ми будемо змушені ліпити з них ідолів, хоча мало хто з них на те по-справжньому заслуговує. "Ми стали великими, бо стояли на плечах титанів", зазначав колись Вольтер. Так само намагалися вчиняти й ми, українськи інтелігенти, носячись із постатями своїх замшілих письменників та контраверсійних філософів, наслідуючи їх, ретельно, під лупою досліджуючи їхні ідеї. Але насилу видершись на плечі тих наших титанів ми з розчаруванням усвідомили, що вони самі стоять на колінах. Образа, ресентимент, комплекс меншовартості, епігонство, якщо не сказати вторинність, й постійні жалобливі виправдання впереміш із витонченою мазохістською самодемонізацією – ось і все, що вони спромоглися нам сказати. Їхня творчість нагадує провінційну сільську панночку, що обвішалася бабусиними брязкальцями й думає, що вона найгарніша і дуже оригінальна. Це ті, хто був "проти". А ті, хто був "за" – і нині у СРСР, і колись за російського царату – то радше чиновники, ніж палкі трибуни, хоч починали вони багатообіцяюче. Мітили у пророки, а стали душителями паростків думки. Так завжди стається у колоніальних культурах. Як бачиш, грунт для тих паростків не дуже благодатний. Бачив я тих радянських класиків у Києві, читав і жахався. А ще більше жахався їхніх апологетів, що нібито виступають із проукраїнських позицій. То – втрачені люди. Ба більше, одинозаврені ідоли з мертвотним подихом, від яких світ відсахнувся у жасі та огиді, відцурався, мов недолуга мати від народженого нею самою немовляти-потвори, до того забронзовілі догматики, що аж зв'якають, сідаючи на унітаз – це учорашні палкі молоді герої, бо чим вищою є постать, тим довшою є тінь, що вона відкидає на нащадків. Відтак ми, українці, – жертви удаваної величі особистостей минулих епох, заручники похованих, оплаканих й згодом обожнених авторитетів, що кісяними руками тягнуться із домовин та хапають нас за ноги.