Плюшевий фюрер – уяви собі! Виглядає так, ніби пів року таскався по наркопритонах, після чого пережив напад інсульту та базедової хвороби. Його розпаковка із плівки нагадувала народження потобічної істоти з американських фільмів жахів. Крім того, й досі не можемо визначитися стосовно звуків. Дружина вважає, що він хрюкає, а я – що безсовісно пердить. Кіт в шоці і поки ставиться з повагою.
Так чи інакше, але переконати Карстена ні в чому не вийшло, і по завершенню нашої пиятики він, ледве стоячи на ногах, традиційно поплентався до борделю на Цу дер Гоенґассе169. Що він там у такому стані зміг зробити, історія не зберігла. А ми зі Штефаном вирішили прогулятися пішки, аби трішки протверезитися, й наша розмова поволі неминуче прикрокувала до політики на його нав'язливої ідеї.
— Ставлю десятку, що він у тому борделі й засне. Прокинеться близько восьмої та не розібравшись із похмілля, туго натягуючи на себе надвузькі шльондрині джинси, мов презерватив на член, й оголтіло матюкаючись, кластиме баб, головний біль, життя, нас із тобой за те, що напередодні не відмовили від цієї пригоди, й головного редактора, який неодмінно винесе йому чергову догану за спізнення. — із напівпосмішкою-напівзаздрістю промовив я.
— Це – сенс його життя. Він – хороша людина, та іншим йому вже не бути. Окремі дорослі люди, так само, як і, до речі, дорослі суспільства, на відміну від дітей та незріло-драглистих людських спільнот, майже не змінюються. Вони помирають такими, як є, з усіма притаманними їм вадами та чеснотами, достоїнствами й недоліками і жодні чинники, навіть найоб'єктивніші, найпекучіші й найбеззаперечніші, не не здатні вплинути на їхню внутрішню сутність. Кладовища не знають вибірковості, й не варто сподіватися на вигаданих персонажів на кшталт богів, ангелів чи карму, що хтось із них цього разу розщедриться на виняток. Того не буде. Безжальним й безапеляційним законам природи не станеш на заваді, а як станеш, мов перед нищівною хвилею вулканічної лави, то вже точно згориш. Відтак і я не перешкоджатиму, просто змирюся з невідворотним й погляну навздогін фатуму.
— Звучить не вельми обнадійливо. Хоча подеякують, що навіть поряд із Вищим Судом співіснує й Вищий апеляційний суд, а отже завжди є якийсь шанс на неможливе. То як же ви збираєтеся будувати нову країну, якщо сутність людську ніяк змінити не вдасться?
— Як я вже казав – вона виросте на трупі попередньої, мов опеньки на трухлявому пеньку. Нажаль, таким є жорстокий закон біологічного детермінізму, який так шанує наша рідна годувальниця НСДАП. Я не вірю у колективні прозріння, бодай і короткочасні. Вигулькування суспільства із мороку можливе виключно за умови, що хтось силоміць витягне його з багнюки за волосся, жорстко й боляче, аби воно ковтнуло свіжого повітря замість токсичних, руйнівних, дурманячих, але таких звичних і рідних болотяних міазмів. Саме себе воно, мов барон Мюнхаузен, витягнути не здатне, так буває лише у казках.
— До чого ти хилиш, Штефане? Годі говорити напів натяками та напів тонами!
— До того, друже, що де у чому я тобі збрехав щодо наших цілей. Точніше, частково спотворив істину.
— Ти про ваш цей рух за незалежність?
— Саме про нього.
— Тобто ваша мета – не побудувати демократію заради процвітання української нації?
— Ні, мета у нас насправді така, але її досягнення пролягає через обов'язкову стадію доволі кривавої хірургії майже без анастезії. Гегелівська єдність та боротьба протилежностей у дії.
— Так, я пам'ятаю щось подібне у твоєму маніфесті.
— Справжню українську націю ще доведеться створювати і ліпити зі шматків чужих тіл, і у перший час, допоки ці мертві шматки не зростуться в єдине тіло і не вкриються спільною шкірою, вона доволі нагадуватиме потворне і небезпечне для оточуючих дітище доктора Франкенштейна. А задля того, аби ті шматки зрослися, мусимо дерти їх із кров'ю та прилаштовувати один до одного жививи кривавими ранами. Лише тоді є шанс, що потвора із часом еволюціонує у прекрасного лебедя. Якщо ж діяти у щадному режимі, то чудовисько Франкенштейна так назавжди і залишиться чудовиськом.
— Невже все так погано, докторе Франкенштейне?
— Погано, бо шматки, як я вже казав, сутнісно мертві й до того ж, вже почали смердіти від трупного розкладання. Для повноцінного існуання нації потрібна держава, а для держави – повноцінні громадяни, а у нас, як зрештою і в усьому Райху, справи із цим доволі кепські. Ідеальний громадянин Райху – життєрадісний невіглас, що легко піддається навіюванню, примітивним дитсадковим маніпуляціям "обов'язками", "мораллю" та "пристойностями", має проблеми з логічним мисленням та звик нехтувати конкретними власними інтересами в ім'я примарних "суспільних", тобто можновладців.
— Але так було і є усюди і звжди…
— Держава потребує балансу між власними та колективними інтересами, між різними прошарками суспільства, інакше ті самі неподолані протиріччя між ображеними почуттями та несправедливою реальністю, той самий конфлікт між масовим пасивним розпачливим розчаруванням та масовою же активною несамовитою люттю, що породили і Леніна, і Гітлера, що нікуди не зникли, рано чи пізно призведуть до тих самих наслідків, а отже ніхто не застрахований від народження нового "кривавого хулігана, що розпаясався", нехай і меншого за розмірами та могутністю, але від того, через "комплекс Македонського в мінімальній комплектації" та ресентимент до колишніх господарів, ще злішого та відчайдушного. Для цього конче необхідні професіонали-державники, котрих наразі немає й близько, а місце їхньої відсутності Райх, мов сором фіговим листком, прикриває раковим розростанням чиновницького апарату. Ці чиновники… той ще засмерділий шмат потенційного чудовиська… Всі якісь однакові, мов з інкубатора: із товстими драгливими, мов холодець у цилофановому пакеті, пиками, подвійними підборіддями, у мишачих сірих костюмах, із бігаючими оченятами та проблемами зі зв'язним мовленням й наголосами, що у перервах між крадіжками і довжелезними засіданямми на черговій беззмістовній нараді чи безглуздому "круглому столі", монотонним голосом мимрять банальні люб'язності вищестоячим та диким риком сичать образи нижчестоячим. Вони завжді праві, їм завжди краще видно, ніж холопам-простолюдам, що саме цим простолюдам, "народові", потрібно, при цьому саме слово "народ" вони завжди примудряються вимовляти зневажливо-зверхнім тоном, іронічно кривлячи рота у напів-усмішці. Для чого? Навіщо? Ти колись чув, щоб вони відповідали на ці прості питання? Одним із найулюбленіших та водночас найогидніших методів демонстрації своє зверхності з іхнього боку до підшефного люду є звичка навмисно, демонстративно не пояснювати мотиви своїх вчинків та дій. Немає чого! Не їхнього холопського розуму діло! Роби як велено, мовчи й сопи в дві дірки!
— Але, знову ж таки, так було і є усюди і звжди! Ти не переробиш ані простолюд, ані пихато-чванливих столоначальників.
— Це зрозуміло. Саме тому на початках доведеться не перероблювати, умовляти чи апелювати до свідомості, а змушувати страхом. Повір, для чиновників це минеться легко та майже безболісно, бо їм начхати, кому служити – арійцям, партійцям чи тубільцям, позаяк більшість із них – це безпринципні космополітичні кочівники, що за гроші однаково пристрасно й удавано затято славитимуть на людях як Бога, так і диявола, потайки зневажаючи обидвох. Суспільний осуд, загальний остракізм для них – не покарання, а довгоочікуваний спокій та можливість безперешкодно "працювати" далі, не зважаючи на реакцію оточуючих.
— Тобто ви не вважаєте за потрібне переконувати, а натомість вдаватиметеся до тупого примусу, терору?
— Вимушено, із кончої необхідності – але так! Ми не робитимемо класичної американської помилки і не сперечатимемося з бовдурами, бо енергія, необхідна для спростування маячні, у кілька разів перевищує енергію, необхідну для її виробництва. Тож доцільніше витратити цю енергію на якусь корисну справу, аніж безцільно вибовкати у повітря у числених порожніх дискусіях, де ти від самого початку приречений на поразку.
— А ви не боїтеся спротиву населення? Мітингів, демонстрацій?
— Ха-ха, уявляю, як би це виглядало: демонстрація печерних людей під гаслом "Захистимо традиційні канібальські цінності від зазіхань та згубного впливу загниваючого землеробського ладу!". Якщо серйозно, то ні. Демонстрації та протести неможливі без координації та підтримки іззовні, передусім від усіляких посольств та закордонних фондів, хоч як би там американці й не верещали про протилежне – за будь-якою масовою акцією на підтримку демократії у світі неодмінно маячить пика Дядька Сема, так само як і у дупах лівих мітингарів по усій планеті стирчить рука Кремля. Контролюй посольства, не дозволяй розгулятися "неурядовим гуманітарним організаціям" – і справу зроблено! Власне, цьому слід повчитися у Москви та Берліна. Ми підемо на усе. Підкреслюю – на усе! На брехню, на вбивства, на зраду й угоду з самим Сатаною, а потім зрадимо й його. За це нам колись ставитимуть пам'ятники та писатимуть апологетичні біографії для вивчення у школах. За державу треба боротися так само безкомпромісно, безсоромно, запекло і люто, як у нас, корінних галича, родичі борються за бабину хату в селі.
— Штефане, вибач мене за різкість, але те, що ти кажеш – не просто утопія, а й інтелектуальне нахабство, зворушливе у своїй дитячій безпосередньості – видавати підлість за подвиг та сподіватися за нього на ордени.
— Ти правий, але так працює світ. Ним керують агресивні нахаби, а не чемні витончені естети. Цього ми також навчилися у Берліна та Москви. Ідея, тобто мрія, мусить домінувати над реальністю, і якщо вони вступають у протиріччя, тим гірше для реальності.
— І у чому та ідея? Скільки слухаю тебе та читаю ваші реляції, так повністю й не втямлю. Це ж просто ідея зменшеного аграрно-провінційного Райху, де на п'єдесталі "раси панів" німців замінять українці. Ви успадкували всі старі болячки материнського державного організму. Усе це ваше… мрійливо-кабінетне "українство" – роздмухування культу винятковості та якоїсь особливої історичної стражденності, колюче призирство до всіх, хто не поділяє цих радикальних герметичних поглядів і не симпатизує світоглядній самоізоляції, позбавлені "застарілих імперських зашморгів" мук сумління кумедні виверти психозу шовіністичної мегаломанії.