Це як "ідеологічно зрілий член партії" – персонаж, про якого всі чули, постійно балакають на партійних зборах, переконуючи одне одного в його існуванні, але ніхто ніколи не бачив на власні очі.
— А як же доля? Спорідненість душ та "…і померли в один день"?
— Таке буває лише у бродвейських мюзиклах, індійських фільмах та вологих фантазіях дівчат-підлітків.
— Ну, а дружба? Проста духовна симпатія? — із недвозначним натиском на слові "духовна" вплелася у розмову Ірма, яка уславилася раблезіанським ненажерством щодо уваги з боку протилежної статі, сублімуючи у такий спосіб нудну каламуть редакційної роботи коректором.
— Сентиментальна самооманлива дурня. Для дружби між чоловіком та жінкою абсолютно необхідне стійке емоційне притягання при стійкому ж фізичному відторгненні, бо інакше у такій дружбі між чоловіком та жінкою, даруйте за сороміцький каламбур, постійно щось встає.
З іронією егоцентричної сибаритки ця пропалена маніпуляторка, навіть у самому обличчі котрої було щось від язичницької богині, жорстоке та насмішливе водночас, далі зазначила:
— Але ж ми з тобою дружимо, чи не так? То у тебе на мене встає, я тобі гидка й ти щоразу потайки плотоядно витріщаєшся на мою білизну під спідніцею, коли я невдало сяду за стіл, виключно з милосердя чи з поваги до вислуги років? То ж дозволь тебе поправити: напевно, не про відторгнення йдеться, а про невпевненість таких чоловіків, як ти, у собі.
Вибух жорстокого жіночого сміху. Знаєш, такий особливий, ніби позірно жартівливо-позитивний, а насправді агресивно-знущальницький, безтактно-зневажливий. Карстен почервонів мов помідор.
— Не треба мене поправляти, я тобі не стрінги! — вскипів він — Мене цікавить твоя білизна, бо нагадує обшивку домовини чи палати для буйних пацієнтів у психлікані. І вона чомусь у тебе постійно одна й та сама. Взагалі-то білизна – це жіноче обеззброююче озброєння, бажано щоб не масового, а індивідуального ураження, але у цьоми випадку – зброя холоста, бо не вражає, та ще й дуло сильно амортизоване. Так що вибач, ти лише підтвердила мою здогадку.
Потім він різко вийшов із кімнати під супровід обуреного жіночого "охання з солідарності", а увечері ми з ним напилися як чіпи у колоритному ганделику, стилізованому під схов партизанів-підпільників у самісінькому центрі Лемберга, на Марктплатц, куди, як подеякують, власник пускає "тільки своїх", себто місцевих однодумців-націоналістів, і куди нас мало не силоміць приволік Штефан "лікувати душевні рани". У раптовому вибусі душевного ексгібіціонізму Карстен, злодійкувато озираючись навколо, пошепки повідав нам свою теорію щодо "жіночої підступності", що достоту нагадувала чергову божевільну конспірологічну теорію на кшталт світового уряду, прихованого інопланетного вторгнення чи пласкої Землі.
— Так, тіло – це храм, як писав Августин Блажений, але ми, чоловіки, починаємо усвідомлювати це запізно, когли всередину вже потрібні свічки. Водночас тіло – це й в'язниця розуму, у якій нас впродовж усього життя тримають жінки, і лише під завісу гормонального фестивалю, під невблаганний поступ сенільної деменції та повної імпотенції, чоловік із жахом розіміє, що згаяв ледь не половину енергії, ресурсів, нервів та сил на те місце, котре у шльондри у борделі коштує шістдесят марок! Погодьтесь, не найкраща інвестиція! Хіба ми не ідіоти? Ми просто, мов тварини, йдемо на поводу в інстинкта. Доля розпорядилася так, що еволюція не додала жінкам грубої сили та витривалості й тим самим змусила їх професійно оволодіти навичками психічного насильства над чоловіками. Поступаючись останнім за вищезазначиними параметрами, дами попри те є неперевершеними у здатності ламати чоловіче "я" через коліно, змушуючи їх поступатися – своїми принципами, звичками, вподобаннями (важливо для чоловіків) й особливо майном (важливо для жінок). Жінка завжди знає, на які мозолі у мозку тобі натиснути, аби ти стомлено здався, розводячи руками а-ля "Добре, нехай буте по-твоєму, тільки нехай це ментальне зґвалтування негайно припинеться!", як на тебе жати, щоб "віджати" те, на що вона націлилася. Якщо ти піддаєшся, то у бабській термінології (яку вони не соромлячись вживають у колі собі подібних) ти – "олень", а якщо вперто пручаєшся і не ламаєшся, відстоюючи власні інтереси – то "козел" чи "тупа шовіністична свиня". Ось така нехитра маніпулятивна вилка, апріорна дихотомія твоєї неправоти та винуватості за визначенням – вибір між чумою та холерою. Вони вважають нас тваринами, бо бачать, що ми поводимося як тварини. "Любий, ти або зробиш так як як сказала, або ти – "несправжній" чоловік, я надуюся на тебе й не розмовлятиму, триматиму у холоді й доводитиму до розпачу, поки не зігну й не доможуся свого, а потім одразу стану м'якою та милою, бо я ж дівчинка". І кліп-кліп невинними оченятами. Неодмінно невинними, хоч пробіг у неї може бути, як у списаного армійського всюдехода, та ти про це не знатимеш, бо ти у неї "всього лишень другий". Угу. І ти зігнешся, не сумнівайся. Раніше чи пізніше. Ось так вони майстерно, врождено по-гросмейстерськи крутять нами, мов літній одноногий пірат склянками з ромом, засмічуючи розум тестостероном, спричиняючи болісну ерозію чоловічої самодостатності, а ми зачаровано витріщаємося на них із висилопленими заслиненими язиками дегенератів, мліємо від їхніх наскрізь фальшивих принад, добровільно обеззброюємося та капітулюємо перед отруйною солодкістю, обожнюємо й слухнянно трусимо за ними підтюпцем на шибеницю та прахом по світу, що ті пацюки за чарівником-дудкарем. Чим не Стокгольмський синдром власною персоною? Причому провадити з ними розлогі дискусії не має жодного сенсу за визначення. Ти нічого не доведеш, бо є її "хочу", і навколо нього крутиться світ. Усі твої речування та заклики, що протирічать "хочу" або ж не подобаються попри їхню істиність, автоматично, за заводськими налаштуваннями пропускаються повз вуха. Знаєте, як слід кваліфіковано провадити взірцеву жіночу дискусію? Наводити логічні аргумент та контраргументи? Спростовувати аргументи опонента? Посилатися на аналогічні прецеденти? Та хера собачого! Слід просто кокетливо чи сердито передражнювати, повторюючи фразу співрозмовника писклявим голосом! А ще широко практикується думанлива заколисуюча "ніби" відвертість, вдавано беззахистне присипаюче пильність "кошенятоподібне" муркотіння, штучна ніжність та імітована пристрасть – засоби ефективного натиснення на слабкі чоловічі місця всередені черепа та ничже пупа.
— Нууу…. Друже, це ти вже перегинаєш! — Штефан спантеличено почухав потилицю. — Гаразд, принаймні частково я з тобою погоджуюсь, все рідше вдається зустріти жінку, що простягала б до тебе руку долонею донизу. Але є ж і нормальні жінки…
— І де ж вони є, воїне? Ані я, ані ти їх не знайшли, чи не так? От і холостякуємо у своє задоволення. Може десь вони і є, зрештою, бувають і негри-альбіноси, і євреї-члени НСДАП, але то – статистична похибка.
Я тактовно промовчав, а Карстен, хильнувши наступний гранчах вишневої наливки, продовжував свій женоненависницький монолог:
— Пам'ятаєш лисого Мартіна з редакції, Штефане? Того "взірцевого сім'янина", що врешті-решт наклав на себе руки, повісившись у номері привокзального готеля на власній краватці? Це сталося за рік до твого приїзду, Акселю. Він ж, курво, дісно кохав, обожнював свою дружину, манірну дурепу, що представлялася усім "художницею", а сама якщо щось і була в змозі намалювати, то лише пальцем у лайні на стіні туалету. Кохав і заплющував очі на власні оленячі роги, що вже сягали дзвінниці Собору Вознесення Діви Марії167. Догоджав, плазував, дозволяв витирати об себе ноги, а вона раз за разом високомірно покидала "опостилого нудного" чоловіка та віялася кудись "самотужки будувати своє щастя", а коли будівельні матеріали знову несподівано закінчувалися, поверталася до нього, лицемірно каючись та ластячись, мов побита собака, і він її, попри таку вже звичну, делікатно кажучи, екстравагантну поведінку, учергове пробачав. Тож цю тварюку усе влаштовувало, бо вон нічим не ризикувала та розуміла, що знайти другого такого дурня майже неможливо, а мимолітні сексуальні втіхи на стороні завжди можна буде списати на тонку поетичну душу, ба більше, звинуватити у тому чоловіка, який буцімто "сам довів до цього", змусивши бідолаху ще й почуватися винним, краятися невпинним самокопанням та зніяковіло мимрити вибачення казна за що. А нову пасію редактора бачив? Оту двадцятирічну сцикуху, через яку старий геть зовсім утратив розум та банківський рахунок? Кохання у них, чорт забирай! Це – замаскована і відтак ще обурливіша проституція молодих дівок, що професійно оббирають підстаркуватих дон-жуанів до нитки, мов циганки на базарі. І це у них від самого підліткового віку, справжня окрема жіноча субкультура! Перебирають тими чоловіками, мов трусами у магазині – має бути вродливим, як Паріс, багатим, як Крез, розсудливим, як Сенека і кохати, як Петрарка Лауру, а самі не те що на Лауру не тягнуть, а навіть і на її коняку. Принцеси, курво! Із них такі принцеси, як із мене тибетський лама. І взагалі, всі ті довбозаври петрарки та інші бокаччо… Це ж як потрібно хотіти трахнути бабу, щоб складати їй такі серенади! Ви як собі хочете, мужики, але я в ці ігри не граю! Це – ще більший маразм, ніж плюшевий, курва, фюрер!
Тут мушу зробити відступ аби пояснити тобі, що мається на увазі. Нещодавно, напередодні й на честь "свята" місцевий партійний осередок приголомшив усіх вкрай екстравагантною ініціативою. Вони налагодили випуск ювілейного сувеніра – плюшевої дитячої іграшки-Гітлерятка (нім. Hitlerchen), що при натисканні виконує "пісню Горста Весселя"168! Автори цієї ідеї, незважаючи на те, що більшість населення сприйняло це як нечуваний ідіотизм, а партійні ортодокси – як акт кричущого святотатства та погано замасковане знущання, не зупинилися перед прямою вказівкою керівництва не займатися дурощами, а таки виготовили пробну партію цих іграшок і подарували дитячим садкам та ідеологічним установам, у тому числі й нашій редакції. Перепав цей сумнівний подарунок і мені (у якості винагороди за понаднормову працю), а точніше, нашому котові.