Дешеві товари почали зникати з полиць магазинів. Формувалося явище товарного дефіциту – одна з характерних прикмет кінця 70-х.
До 1980 року економіка підійшла у важкому стані. Щорічний приріст національного доходу сягав лише близько двох з половиною відсотків. Вплинути на тенденцію його подальшого падіння можливості не було, як не було можливості зупинити тенденцію до загострення товарного дефіциту. Зростання продуктивності праці практично зупинилось. У всіх галузях виробництва використовувалися застарілі матеріали, фізично і морально застаріле обладнання та застарілі технології, які були енергозатратними, матеріалозатратними та з великою часткою ручної праці.
До того ж, у 70-х роках рівень розвитку виробництв у всьому світі став визначатися рівнем їхньої комп'ютеризації. Перші німецькі IBM-сумісні комп'ютери "Ева-1840", що з'явились у 1979 році, з монохромним дисплеєм та без жорсткого диска, за своїми якістю, продуктивністю, надійністю та обсягом виробництва не могли зрівнятися з закордонним прототипом.
[…]
Новообраний (після довготривалої хвороби та смерті Бальдура фон Шираха, котрий в останні роки вже був фактично не дієздатним) Фюрер НСДАП, 44-річний енергійний та амбітний Міхаель Букліґер вже у першій своїй публічній промові на квітневому (1983) Пленумі НСДАП визнав наявність у суспільстві ознак стагнації та передкризової ситуації. На тому ж пленумі був частково оновлений склад Вищої наглядової ради. Термін "застій" уперше пролунав дещо пізніше, у звітній доповіді Букліґера у грудні 1983. Там само було оголошено й новітній курс на докорінну перебудову держави та суспільства
Перебудова – загальна назва сукупності політичних і економічних реформ, здійснення котрих було запроваджено починаючи з 1984 року. Складові частини Перебудови: у внутрішньополітичній сфері – політика гласності та демократизація суспільного життя, незважаючи на небезпеку різкої політизації громадян і зростання ідеологічної поляризації (відразу ж стало зрозумілим, що у дискусіях на сторінках друкованих видань, на радіо й телебаченні починають переважати не наукові аргументи, а емоції й ідеологічні пристрасті); в економіці – посилення елементів ринкових відносин та конкурентноспроможності на світовому ринку; у зовнішній політиці – відмова від надмірної критики так званого капіталістичного ладу, значне поліпшення відносин зі США та СРСР, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей і глобальних світових проблем.
[…]
(Із підручника Вернера Льоффлера (1984) "Історія Райху для гімназій". Розділ 2. "Політичний розвиток у повоєнний період" / Werner Löffler. Reichsgeschichte für Gymnasien. Kapitel 2. "Politische Entwicklung in der Nachkriegszeit" — München: Franz-Eher-Verlag, 1984. — S. 209-215).
22
Адреса отримувача: Берлін- 12051, Ґрос-Берлін-гау, Нойкьольн, Рінґбанштрассе 18, герру Крістіану Мьоллеру
Крістіане, старий ти пес! Ти не просто "провалюєшся у безодню пороку та надмірностей", а вже сидиш там на самісінькому дні подригуючи лапкою від задоволення!
Ох, ти як завжди правий у своєму невиправному критиканстві! Як ти не крути, а все одно у нас виходить держава, у якій страшно жити "на загальних засадах", неможливо вижити не забруднившись, лячно помирати без дозволу і соромно згадувати на смертному одрі. Все через дупу… от скільки, скажи мені, списів поламали наші ідеологи, спростовуючи теорію Маркса про пролетаріат та стверджуючи, що усі класові протиріччя нині знято? А що вийшло? Та те, про що ти сам мені обурено й ошелешено писав – внаслідок "політики мультикультуралізму" новий пролератіат у Європі набув на додачу до класових ще й національно-релігійних відмінностей. У Франції тепер француз – буржуа, а пролетар – алжирець, марокканець чи африканець. Франція більше не хотіла брати африканців разом із їхньою землею, тож вони покинули цю землю й поїхали до закабалення самі, розуміючи жахливу дихотомію: або вільна смерть, або життя навколішки. Ті, хто обрали життя, нині працюють паризькими двірниками, ловлячи на собі зневажливі зиркання добропорядних буржуа, а вечорами ходять у мечеті та мстиво нівичать залишки барокової архітектури у Сен-Дені та Кліши-су-Буа. Але чи розуміють це у високих берлінських кабінетах? Ні, бо як зазвичай думають сракою, видають бажане за дійсне, заперечують очевидне та стверджують неймовірне – ніколи не стомлюся повторювати цю формулу, що набила оскому на язиці, бо це нині є в нас засадничим принципом державного управління.
А чи розуміють у тих самих кулуарах райхсканцелярії, що коється тут, у Лемберзі та по всій Галіції? Та ще менше! Схід для них історично – зона сліпоти. Бо свідомо чи ні, швидше за все через зворушливо-ідеалістичну короткозорість, а вони розхитують човен, та граються з вогнем сепаратизму, сподіваючись, що у потрібний момент, у критичній ситуації зможуть "переконати" народ у необхідності збереження стабільності. Кого вони зібралися переконувати тут, на Сході, якщо навіть на старих землях у нас – шатання та хаотичне бродіння. Ба більше, чи бачив хтось із них бодай раз у житті живого галаційця? Чи намагався із ним про щось побалакати, переконати? За винятком кількох відсотків місцевої інтелігенції усі інші тут – не думають, а дивляться телевізор та передусім усілякі ідіотські "перебудовні" програми про екстрасенсів та літаючі тарілки, а також нескінченні третьосортні атиноамериканські мильні опери. Про яку, курво, "громадянську свідомість" йдеться? Найстрашнішою зброєю масового ураження виявився телевізор, бо він уражає мозок навіть у тих, у кого його немає. Ти думаєш, я не намагався донести до місцевих думку про небезпечність загравань із антидержавними рухами та непередбачувані наслідки такої згубно-надлишкової демократії (бо ж непередбачувані наслідки, як тобі добре відомо, рідко коли виявляються позитивними)? Та вони мене просто не чують! Та істина не у тому, що вони чинять так через незгоду. Істина настільки проста і неприваблива, що за неї аж прикро – вони бовдури, а у суперечці з бовдуром народжується не істина, а головний біль. Поки ми самозречено намагаємося переконати їх вишуканими аргументами, підкупити витонченістю логіки, полонити висотою світоглядної концепції та обеззброїти узагальнюючою чарівністю відсторонених філосовських понять, вони заряджають банки з водою, лікуючись через телевізор! Задубілість, простувата зашкарублість, грубуватість їхнього холопського розуму, якою так жеманно милуються сентиментальні столичні інтелігенти, врешті-решт зіграє зі своїми носіями злий і трагічний жарт, бо кожна дурість має звичку мститися за себе. Вони постійно успадковують ідіотизм попередніх поколінь (ба більше – доповнюючи його новими, власними елементами), тягнучи його за собою, мов собака блохи, не можуть розірвати порочне коло дурощів, що самовідтворюються століттями.
Вони – типовий переферійний "дешевий регіон" – як за рівнем доходів, так і за вартістю людського життя – населений девальвованим, знеціненим людом, що ні у грош не ставлять ані себе, ані ближнього свого. Копійчані дрязги. Копійчані цінності й життєві цілі. Нуль емпатії. Любов за готівковий рахунок. І надії у кредит, але кредитна історія – традиційно й завжди неблагонадійна.
Із плином часу все більше і більше переконуюсь у правоті Штефана та його однодумців – єдиний шлях для порятунку, поступового вилюднення цієї місцини – жорсткий, болючий, подекуди блюзнірський, а подекуди героїчний націоналістичний диктат, на кшталт режиму релігійних фанатиків типу Савонароли165 чи суданського Махді166, от тільки замість Христа чи Мухаммеда там буде концепт "нації", нехай і наполовину штучно вигаданий, а на другу половину надмірно романтизований, що має послідовно впровадуватися словом та залізом як "надособистісна ціль" людиною, що піде на свідому жертву, зайнявши трон місцевого "фюрера" – крижаний трон! – після розпаду Райху, позаяк найймовірніше цього новоявленого месію дуже швидко зненавидять, розчаруються, обплюють та знищать, і тільки згодом, через багато років, осягнуть його жертву та гідно оцінять його здобутки, допетравши, що той відчайдух поклав власну голову на плаху заради своїх ідей та їхнього майбутнього, бо голови, переобтяжені ідеями, зазвичай так чи інакше врешті-решт опиняються на пласі.
Ну гаразд, диявол забирай ту політику, краще я переповім тобі найсвіжіші місцеві плітки.
Редакційних жіночок бальзаківського віку, що перебувають на фінішній прямій сексуального життя, спідкав черговий напад нав'язливого бажання одружити Карстена хач на собі, хоч на комусь, та він стоїчно пручається, мов пацюк у каналізації.
— Як справи на особистому фронті, Карстене? — раз за разом нібито жартома запитували вони.
— Багато ваших полягло. — набурмошено бовкав Карстен і намагайвся якнайшвидше сховатися він настирливих зацікавлених поглядів. — Я вже навіть розмістив оголошення на усіх парканах міста: "Шукаю дружину, звичайну жінку. Цариць прохання не турбувати, я вже не молодий і радикуліт не дозволяє прогинатися під царську особу". Але й досі ніхто не клюнув. Вочевидь, за всіма тими парканами знаходяться місцеві філіали Букенгемського палацу. Що поробиш, мені змолоду тотально не таланило з жінками. Напорююсь або на самих принцес, або на високоморальних фригідних дуреп із протизаплідною зовнішністю, що впродовж усього життя приймають астму за оргазм. А хочеться просту, нормальну, звичайну бабу. Та й поза тим, закохатися у жінку – це як насцяти взимку в штани: усі це помічають, але ніхто не відчуває того тепла, проте дуже швидко починає сильно смердіти й стає холодно та бридко. Так що вибачте, дами, але я краще залишуся осторонь цього збоченого фестивалю самоприниження.
— Справжній чоловік би так не сказав! — пролунав докірливий голос котроїсь із жінок. — Справжній чоловік ладен заради жінки на все!
— Угу, поки не подрочить. Значить, вважайте мене підробним чоловіком та продовжуйте поклонятися "справжньому чоловікові" – міфологічній істоті, яка складається з набору взаємовиключних характеристик та яку вигадали жінки аби лякати ним своїх чоловіків.