А бо ще через щось. Клята напружена мовчанка, лихий провісник розпаду від охолодження, починає душити колись незгасимий палкий вогник між нами, яскраве миготіння юного недосвіченого, але такого відвертого кохання, на розрив аорти. Все вже давно і далеко не так. Або мені прото так здається, а її постійна насупленість та періодичні загадкові зітхання пояснюються не демонстративним намаганням давити мені на нервову систему аби щось видавити (тільки от що?) чи чогось домогтися, як це зазвичай практикують жінки, а просто поганим самопочуттям. Диявол його знає! Але що мені точно не здається, то це те, що вже кілька місяців ми спимо у різних ліжках, бо ти ж "доросла людина, то ж маєш навчитися вгамовувати свої підліткові тваринні інстинкти, бо я не потуратиму їм вічно". От так, карликові заборонили приставати до жінок, бо це було низько з його боку.
Чи не наставила мені часом моя благовірна роги, поки я переймався філосовськими проблемами майбуття Європи у паризьких нетрях? Ні, ні, вона те така, ти ж знаєш! Хоча… вони нібито всі здаються "не такими". Навіть не хочу нічого уявляти… жену від себе цю думку, а вона, сволота, повертається, мов похмілля та сморід із рота до старого алкоголіка.
Через п'янкий подих весни, з голодухи та від безвиході я навіть почав залицятися (і не безуспішно, а цілком результативно) до сусідки! Пам'ятаєш оту, з першого поверха? Стара діва, що іздалеку нагадує персонажа з полотен Ієроніма Босха, позірно – бібліотекарка, музейний екскурсовод чи шкільна вчителька літератури (ми майже вгадали, бо вона таки виявилася перекладачкою дитячої літератури з "Держвидаву"), та має здоровенного рижого кота із осудливим поглядом класного керівника, котрий зневажливо споглядає перехожих, сидячі на підвіконні. І хоча я спочатку побоювався, що там у неї в трусах вже все давно поросло мохом, та й обличчя цієї підпліснявілої "Лізхен"164 (так вона сама себе називає) цілком могло би підпасти під генітальну цензуру у японському порно, але, як то кажуть, за відсутності покоївки граф кохався із кучером. Із нею, принаймні, не нудно і не почуваєшся суцільним лайном. Із бабами важко, але й без них нам, чоловікам, срака… або рука. І коли раптом моя засмічена міщанськими упередженнями підсвідомість зазнає чергового нападу докорів сумління, то я боягузливо, несміливо але регулярно нагадую сам собі, що передчасно старішати нас змушують не тілесні хвороби, а занурення із вдаваним каяттям у ханжеське моралізаторство замість занурення із ентузіазмом під жіночі спідниці. Я, як нещодавно з'ясувалося, у зоні ризику, відтак – рятуюся як і чим (ким?) можу!
Як бачиш, любий східний деспоте, життя моє після паризьких вояжів несподівано дало тріщину – немов застережний натяк небес чи прокляття африканських шаманів. Нібито нічого катастрофічного, але водночас усе якось по-фройдиському, себто через сраку, і я відчуваю, що поступово провалююся у "безодню пороку та надмірностей", як мовиться із церковних амвонів. Трахаю схожу на корабельного боцмана сусідку, ігноруюючи законну дружину, вже майже професійно прикладаюся до пляшки, вшент і вже майже до бійки сварюся з колегами, обзиваю фюрера останніми нецензурними словами та щодня споживаю ідеологічно сумнівну, хоч і (через те?) вельми смачну та свіжу псевдо-китайську їжу, що її готують у новій забігайлівці на станції метро Темпельгоф якість кухарі-самоучки (Чому псевдо? Та тому, що, як мені здається, справжня свіжа китайська страва, коли ти кусаєш її, мала б кусати тебе у відповідь), через що в один день страждаю на закрепи, а в інший – на срачку. Так от, мені спало на думку таке: коли трішкки зіпнуся на ноги, оклигаю та розгребуся зі "святково-урочистими", чорт їх дери, публікаціями у газеті, то чи не навідатися мені до тебе й до твого чудернацького Лемберга? Була б чудова нагода побачитися, та ще й набратися нових вражень від наочного спостереження ваших передреволюційних дригань! Як вважаєш? Якщо й навіть не вийде оформити відрядження, то то врешті-решт у мене накопичилася неабияка кількість невикористаних відпусткок, що я їх залюбки би провів разом із старим другом, у вирі подій та у інтригуючій компанії кухонних мамчиних революціонерів, яких ти настільки колоритно мені живописав, що мені часом видається, буцімто я давно й особисто знайомий із кожним із них! Насамкінець, саме рафінована цікавіть є наріжним каменем та рушійною силою поступу історії, чи не цьому нас учили у гімназії?
Не барися із відповіддю, бо я вже загорівся ідеєю. Врятуй мене якнайшвидше з цього болота самотності й наростаючої безнадії, дай прихисток у обителі всеохопного пульсуючого (хоч і марного) оптимізму та допоможи спокутувати найтяжчий гріх інтелігенції – апатичної зневіри та самоз'їдаючої рефлексії! А я поки спробую викрутити руки начальству та виготовили якусь правдоподібну локшину для їхніх вух стосовно того, якого дідька мені раптом запекло пхатися до Галіції.
Обіймаю тебе міцно-міцно, мов поліціянт волоцюгу та сподіваюсь на швидку й до сверблячки у паху довгоочікувану зустріч!
Дід Крістіан, що йому вже, як іноді здається, ставлять прогули на цвинтарі.
P.S. Мої походеньки та перипетії статевого життя – зовсім не привід зубоскалити та кепкувати, а привід поспівчувати мені. Знаю, чортяка, що ти іржав мов кінь над незавидною долею мого старигана у штанях та його новою гобліноподібною пасією. І не сперечайся, бо я і сам такий! Тож принагідно нагадую тобі, що сміх без причини – признак незавершеної середньої освіти, а брак емпатії – вартий рішучого засудження гріх, сину мій. От, борони Боже, стикнеся сам із такими вимушеними взаєминами, то знатимеш, як то, зловтішатися зі старого друга! Начувайся, бо ми вступаємо у найневдячніший, найдескримінованіший чоловічий вік, коли дівки вже не дають, бо застарий, а пенсію ще не дають, бо замолодий, а доброзичливі алкаші середнього віку – раптом вже не батькові друзі, а твої.
Берлін, 02.04.1990
21
Грубим прорахунком адмірала Деніца стало встановлення фактично одноосібного управління державою і усунення від прийняття рішень інших членів верхівки НСДАП. Деніц уважно вислуховував профільних міністрів, а потім, в залежності від настрою, міг або ввічливо проігнорувати їхні фахові рекомендації, або ж навіть і роздратовано відчитати, якщо йому не подобався зміст сказаного (див. "волюнтаризм"). Усе це разом із некомпетентністю у низкі питань знизило темпи повоєнного відновлення, а також суттєво вплинуло на розбудову економіки та загальну суспільну атмосферу негативним чином, оскільки прагнення розв'язувати соціально-економічні проблеми виключно бюрократичними методами та запровадити конкурентність у політичному житті обернулося численними проблемами. На початку 1964 року, коли авторитет Деніца по країні значно впав, невдоволенням населення продовольчими ускладненнями, брутальним наступом на Церкву і релігію скористалися члени вищого партійно-державного керівництва, що на фоні численних адміністративно-управлінських реорганізацій прагнули упевненості у своєму стабільному майбутньому.
Консолідацією невдоволеної вищої партійно-державної номенклатури займалися рейхсміністр озброєнь і боєприпасів Альберт Шпеєр та райхсюгендфюрер Бальдур фон Ширах. Висловлений Деніцем намір на найближчому пленумі "омолодити" кадри прискорили розвиток подій. 12 жовтня 1964 року у Палаці Партії відбулося засідання президії НСДАП, на якому під приводом необхідності обговорення "неясностей принципового характеру з питань, намічених до обговорення на пленумі НСДАП", змовники ухвалили рішення викликати адмірала Деніца з відпочинку на о. Капрі. Одночасно до Берліна на пленум скликалися члени Вищої наглядової ради та очільники місцевих партійних осередків. Деніц злегковажив поодинокими сигналами про наміри його усунути, ймовірно, недооцінюючи опонентів, покладаючись на силу свого авторитету та проявляючи надмірну довірливість.
Наступного дня на засіданні президії НСДАП за участі Деніца соратники адмірала до пізнього вечора перераховували його помилки. Уранці 14 жовтня 1964 року засідання продовжилося з тим же порядком денним – йому закидали волюнтаризм, самовпевненість, порушення гітлерівського стилю керівництва, формування власного "культу особи" за радянськими лекалами, недоліки у здійсненні внутрішньо— та зовнішньополітичного курсу тощо.
У постанові президії НСДАП Деніц обвинувачувався в створенні "ненормальної обстановки" у Партії, зосередженні в своїх руках "надмірних владних повноважень", безконтрольності, волюнтаризмі та наявності значних помилок в його діяльності. Президія задовольнила "прохання адмірала Деніца" про відставку та визнала за недоцільне в майбутньому поєднувати в одній особі посади Фюрера партії та голови уряду. 14 жовтня 1964 року пленум НСДАП затвердив рішення про відставку Деніца та постановив призначити Бальдура фон Шираха Фюрером партії на німецької нації, а Альберта Шпеєра – головою уряду Третього Райху.
[…]
На кінець 1950-х років післявоєнне відновлення економіки Райху в основному завершилося. При цьому, завдяки високому рівню технічного розвитку держави та високому рівню споживання, екстенсивний шлях подальшого розвитку, що не потребував великих капіталовкладень, не тільки давав швидкі результати, але й забезпечував досить високі темпи росту. Протягом 1960-х та на початку 1970-х років асортимент та кількість товарів у магазинах по всій країні (включно з новими територіями) збільшувалися, їх споживання та рівень життя громадян постійно зростали.
Але в 1970-х роках можливості екстенсивного розвитку вичерпалися, а економічні показники дедалі знижувалися. З 1970-х років з газет зникло гасло "доженемо й переженемо", бо почалося і надалі прискорювалося технічне відставання Райху від США. Щоб утримати ціни на найважливіші харчові продукти (а також на квартплату) на низькому, доступному для мас рівні, уряд у 1977 році оголосив про суттєве (на деякі товари – у рази) підвищення цін на ряд товарів та послуг: алкогольні напої, книги, каву, шоколад, килими, хутра, вироби з кришталю, ювелірні вироби, автомобілі, проїзд у таксі, квитки на літаки.