Це ж цілковите безглуздя! Та й взагалі, притомні дорослі люди не повинні мати уявних друзів, байдуже, з якими прізвиськами – ельфів, богів, Санта-Клаусів чи "патріотичних героїв" (чи, принаймні, не втягувати інших силоміць у ці шизофренічні полілоги), бо досвід красномовно доводить, що коли звідусіль, з усіх шпаринок та кожної праски на тебе нав'язливо ллються заклики до саможертовності, то беніфіціари завжди воліють залишатися у тіні. Зрештою, для того існують "професссссссссійні" військові, котрі у мирний час десятиліттями отримують солідну зарплатню за хронічне неробство, пиятики, дитячі ігри у танчики та крадійство у промислових обсягах, що терпляче толерується зі сторони інших верств населення, тож у випадку війни кому як не їм відпрацьовувати отримане з торицею авансом? Саме тому в них і "служба", а не робота – вони роками б'ють байдики в казармах, щоб за потреби спокутувати своє байдикування кров'ю. Якщо я заводжу сторожового пса та роками його годую, аби охороняв мене від можливих зазіхань зловмисників, то коли злодій вдереться до мене у дім, саме пес повинен кусатися, а не погрозливим гарчанням змушувати кусатися мене, при цьому патріотично гавкаючи у мене з-за спини. Таким є негласний суспільний консенсус у притомних здорових країнах і неписане правило лицарства, чи не так? Пащекували на всю горлянку про власний героїзм на кожному кроці? Чудово! От, нарешті, маєте слушну находу відповісти за свої слова і довести, що ви – справжні герої, а не галасливі претензійні брехуни-дармоїди. Бла-бла-бла про офіцерську честь. Вперед, на амбразуру! І нема чого пхатися до мене з громоголосним закликом "ану мерщій ходімо воювати, бо ворог вже під… (довільна географічна точка)!", перекладаючи на мене свою відповідальність, обов'язки і змушуючи розхльобувати наслідки своєї рукосракості! Як він там опинився, той ворог, га?! Свою війну я щодня воюю на своєму робочому місці, створюючи реальний продукт, що годував у тому числі й тебе, поки ти солодко дрихнув у підсобці, відіжравши червону пику, що вона ледь втискається у двері. Хіба це не чесно? Мужність ухилятися від виконання дурних законів – це злочин чи принциповість? Адже ж нові закони переважно вигадують ті, хто мусив би сидіти за старими. Адже ж закони не спускаються із неба від самого Господа на Скрижалях Мойсеєвих, а приймаються обмеженої кількістю смертних людей, які іноді ходять у туалет мимо унітаза, порпаються у носі, пишуть із орфографічними помилками, які часто дрочать у ванній, які по вуха заплямовані корупцією, а то й кров'ю, які здебільшого давно забули усе те, чому їх учили у школі включно з таблицею множення і які цілком можуть виявитися (найчастіше саме так і відбувається!) феноменальними ідіотами.
Все просто. Держава вважає патріотизмом бездумне підкорення її навіть найдурнішим і людожерським вказівкам із заплющеними очима та закритим ротом. Відкриття очей називається браком патріотизму, його "псування" та нехтуванням, відкриття рота – зрадою. Люби, кого скажуть, недевить і вбивай, на кого вкажуть і стули пельку. Патріот – вірний захисник інтересів... владної верхівки та її фінансового добробуту ціною власного життя, він героїчно затулить своїм тілом від куль їхні розкішні бенкети і покірно складе голову на полі бою во ім'я їхніх вілл у Маямі та рахунків у Лондоні. Якщо ні, то він – зрадник, а якщо запитує, "чому?" і "звідки?", то й того гірше – стовідсотковий агент ворога.
Можеш мене за це зневажати, але я принаймні не кривлю душею й відверто зізнаюся, що до "національно свідомої" риторики ставлюся без особливої антипатії, але й без традиційного піїтету та обожнення з придихом, в цілому, нейтрально-прохолодно, оскільки сприймаю будь-який націоналізм як агресивний дикунський крик, що виринає з родоплемінної печери навздогін сучасності та цивілізованості. Втім, може й ти сам (а твій Карстен, ймовірно, – і поготів), притримуєшся такої ж точки зору, і смію тебе завірити, переважна більшість моїх знайомих мислять аналогічно. Хоча, звісно ж, не кричать про це на кожному кроці, заперечують в офіційно-публічному просторі й не закликають до повалення влади на розі вулиць, а просто тримають у кишені чималу дулю. Саме це, до слова, вселяє у мене непереборний песимізм щодо майбутнього Райху як єдиного державного утворення. Його доконають не масові збройні протести чи акції непокори, а оця байдужість, конформізм та тиха, прихована, "підпільна" опозиційно-скептична налаштованість населення. Це – вірна ознака розкладання суспільства зсередини. За кількатисячолітню історію розбудови держав правлячі класи непогано навчилися боротися з простолюдом, що тримає у руці камінь, але виявляють повну безпорадність та безхисність перед простолюдом, що ховає камінь за пазухою. І найдивніше, знаєш що? Що – я визнаю! – я сам є частиною цього "населення"! Бачиш, чи не вперше в житті я, як частина інтелігенції, – разом із народом, як до того роками закликали пропагандисти. От хоч ріж мене! Але тобі не брехатиму. Несила плямувати рештки твоєї гіпотетичної довіри.
А тим часом у Берліні життя минає своєю чергою. Ми звично метушимося, сваримося, знервовано штовхаємося у чергах за "дефіцитом", що стають дедалі довшими, та пошепки лаємо уряд, весняну негоду й славнозвісні берлінські дорожні затори через нескінченні та багатосерійні, мов жіночі істерики, "ремонтно-впорядкувальні" роботи по всьому середмісті.
Редакція готується до чергового атракціону публічного самозгвалтування – до відзначення "дня Вічного Фюрера"161 за три тижні, цьогоріч із якимось особливо тяжким передчуттям, що ніби розлите у повітрі, мов отруйний газ, але ніхто не в змозі чітко його сформулювати словами (ти ловиш цю думку за хвоста – щось про збочені середньовіні тортури, культові жертвоприношення індіанців мая, фото "пост-мортем" з вікторіанської Англії – естетизація смерті, театралізація в'янення – але вона вперто й по-зрадницькому вислизає, полишаючи тебе на одинці зі намертво вбитими з дитинства у голову повчальним материним голосом "так треба", "так личить", "це – велике свято на честь найвизначнішого німця нашого століття", "данина пам'яті та вдячності батькові-засновникові Тисячолітнього Райху" – суцільний морок напів-набожної благопристойності, непереборна ментальна безпросвітність). Здавалося б, усе як завжди – маніфестація уздовж Ратгаусштрасса до Александерплатц, хвалебна ода на півтори шпальти із заїжджених штампів, улесливе офіційне славослів'я з телеекранів та підлабузні пенегірики крізь зуби від "представників прогресивно мислячої творчої еліти" – здебільшого погордливих снобів-алкоголіків із сексуальними розладами, естетичними девіаціями та психологічними відхиленнями.
Деструктивне мистецтво, куці культяпки цінностей, гангренозні переконання, зістрижені мов нігті, аби не заважали, залишки совісті, уражені тлінням погляди (і тут я не відмежовую й власні!)... Труп суспільства, що привселюдно розкладається непохованим, приваблюбчи найзатятіших фанатиків мертвої плоті — зграї мух та безмозких поетів-декадентів, що присвячують цьому смердючому до блювоти, але цілком природному процесу вірші, часом і доволі талановиті, та захоплено читають їх перед аплодуючим натовпом. А естетизація гниття, проголошення мумії фараона перлиною краси, а смерть – своєрідним еталоном вічного життя замість його остаточної фінальної крапки завжди є грізними провісниками загнивання (чи догнивання) суспільства, так само як трупні плями невблаганно віщують про початок розкладання тіла.
Із людьми коїться щось неймовірне. З одного боку, вони переповідають глумливі політичні анекдоти, а з іншого боку пристрастно стають на захист партійних стягів, коли розмова зсувається із гумору у більш серйозну площину, та з піною біля рота адвокатують те, над чим самі ж іронізували ще хвилину тому! Плюралізм думок у суспільстві – це, поза сумнівами, добре, але плюралізм думок в одній окремо взятій голові – це ж має конкретну медичну назву – шизофренія, хіба не так? Господи, хто з нас божевільний – я чи суспільство? Скажімо, нещодавно один приятель, котрого я раніше цінував як до біса тямущу і розсудливу людину, звинуватив мене у тому, що, мовляв, я недолюблюю партійних ідеологів через те, що сам потайки відчуваю підсвідомий потяг до маскулінної жорсткості й безкомпромісності "первинного" націонал соціализму! Уявляєш?! Ще й Фройда туди приплів, згадавши, що за ним найбільше гомосексуалів ненавидять саме латентні гомосексуали. На мою репліку, що Фройд та його шанувальники є збоченцями, бо те, що я не люблю огірки, не робить мене самого огірком, навіть латентним, а радше свідчить про те, що я очікую, що якщо мені не подобався смак усіх попередніх огірків, то й цей, найімовірніше, виявиться лайном, позаяк нормальною людиною (а не фройдистами, у яких все пояснюється та лікується пальцем, встромленим у сраку) насправді керують не дитячі комплекси, а очікування, острах або ж позитивне передчуття майбутнього – образився та заявив, що "із таким суб'єктом, як ти, просто неможливо спілкуватися".
Любий друже, мушу визнати, що до цього вищезгаданого "неможливого суб'єкта" нишком підкрався той вік, коли починаєш частіше відвідувати лікарів, ніж ганделики та борделі, і то не через мораль, бо як ти знаєш, мої моральні принципи – сталеві, проте заіржавілі від нечасткого використання. Днями мені було геть кепсько, колеги викликали швидку й молоденька лікарка констатувала гіпертензивний криз. Щось мені вколола, суворо заборонила курити й наказала негайно лягати до лікарні. От і маєш! Ритмічний безальтернативний поступ законів біології зі всією невідворотністю намацав своєю металевою ногою й мою горлянку. Тож цього листа пишу тобі з ліжка у "Шаріте"162, де з вікна відкривається чудовий краєвид на Гумбольдтську гавань, у палаті щодня лунає Мартине занепокоєне кудахкання, де я перебуваю вже більше тижня й нагадую сам собі сучасний СРСР: усі й досі вважають мене кремезним нахабним лобурякою, попри це я дряхлішаю на очах, сексу немає, та ще й поволі починаю розвалюватися.
Із Мартою останнім часом щось також не клеїться… Здається, вона поступово починає мене зневажати, вочевидь, через розчарування, бо вона вважала, що пов'язує свою долю із багатообіцяючим письменником за крок від премії Георга Бюхнера163, а той виявився другорозрядним ремісником-газетярем.