Так спрацьовує вічний та невблаганний закон дзеркального воздаяння, ніби як коли ти насрав у ліфті, а той застряг – шедевральний витвір кармічного мистецтва!
До того ж, по цілому світу у новопосталих постколоніальних еліт спостерігається одна й та сама типова риса, спільна для всіх незалежно від раси, релігії та континенту: "зміна вивісок" без зміни наповнення, а саме блискавичне перевзування вчорашніх партійних ватажків у безглуздий та вже доволі поношений американоподібний костюм "(псевдо)ефективних менеджерів" зразку 50-60-х років, така собі відрижка Дейла Карнегі, або й взагалі, їхня мімікрія під акул дикого капіталізму у стилі "Чикаго тридцятих". З усіма наслідками, що витікають. Якщо мавпа знайде деінде друкарську машинку, то від того вона не стане письменником. От із ними те саме: надмірна пристрасть до нарад як чудового методу "колективної безвідповідальності", що нарікаються віднині "брифінгами" (о, ця майже сексуальна пристрасть до "модних" та "сучасних" англійських слів!), веде до того самого нульового результату (народно-бюрократична мудрість не даремно стверджує, що коли хочеш заплутати справу – створи комісію!), але проїдає у бютжеті значно більшу дірку, бо італійська краватка "менеджера" коштує набагато дорожче, ніж вітчізняна партійна у "народного директора". Та виглядає перший незрівнянно ефектніше… "успішніше", як вони полюбляють висловлюватися, сипле мудрими економічними термінами та слідкує за індексами Нью-Йоркської фондової біржі (диявол знає, навіщо!), а у цей час підпиємство, міністерство чи відомство тихенько конає, бо на відміну від "старого партійця", котрий бодай щось петрав у даній царині та мав фахову освіту, "новий демократ" на повному серйозі вважає, що якщо у електриків виникло коротке замикання, то його слід негайно подовжити, природно, після проведення парочки брифінгів з цього приводу за участю менеджерів, бізнес-коучів, девелоперів та інших бридких і придуркуватих персонажів "ефективно-успішного" паноптикуму, але без участі власне електриків. Так виникає окрема каста "начальників", котрим не важливо чим, аби "керувати", і їх абсолютно не турбуватиме кричуща халтурність своєї практичної роботи та власна некомпетентність трагічно-карикатурного масштабу у відповідній сфері. Я надивився на таких свого часу у Греції, Іспанії та Португалії. Мерезенні типи, що справляють гнітюче враження потойбічного існування поряд із простим людом, але в окремій, вигиданій, телевізійно-паралельній реальності.
Та й по суті, вихідний матеріал, себто партійні чиновники… вони також невиліковні! Хоча вони й загалом менше помиляються й так-сяк виконують свою роботу, але ніколи (НІКОЛИ!) не визнають власних промахів та схильні йди до кінця шляхом биття лобом об бетонну стіну (на щастя, лоб за роки практики стає твердим, мов ківш бульдозера, тож вони цим методом іноді домагаються свого!) Партфункціонери як такі переважно не здатні до вдумливої, осмисленої роботи над помилками, і навіть якщо ультимаиивно поставити їм таку задачу, то все зведеться до блюзнірства та призначення найзручнішого цапа-відбувайла. Перед тим, як вимагати від них рефлексії та глибокого самоаналізу, слід дочекатися, щоб вони еволюціонували назад у людей, а це – тривалий процес, який, нажаль, ніяк прискорити неможливо. Як каже арабське прислів'я, навіть дев'ять дружин падішаха не в змозі за місяць виносити дитину. Проблема з кадрами для новонароджених держав – це або єдиний шанс, або ж смертний вирок, що не підлягає оскарженню. І щось мені підказує, що маятник долі радше схилиться до останньої точки.
Ну а поза тим, купа пустопорожньої патетичної риторики, запозиченої частково у харизматичних проповідників релігійних сект, частково з промов Черчилля та робіт Маркса. Вони хочуть боротися з імперіями, використовуючи махрову імперську ідеологію! Це я про "мобілізацію, принаймні часткову". Про яку "свободу" вони кажуть із такими засраними мізками? По-перше, часткової мобілізації не існує так само, як і часткової смертної кари. Коли держава починає вигрібати біоресурс, то вона порівняно швидко вигрібає його до самісінького дна. Для конкретної людини не важливо, як саме це зветься в офіційних папірцях, бо під танки її кидають не частково, а повністю. Вона тільки повернутися, якщо пощастить, може частково – без рук чи ніг. По-друге, і на цьому, до речі, справедливо наголошував твій Хартманн – будь-яка держава, що проводить "мобілізацію" вважає, що населення – це її власність, що вона його може утилізувати на свій найбезглуздіший розсуд у будь-якій кількості. Не джерело влади, не об'єкт для турботи, а саме власність, кріпосні, паливо для амбіцій та збагачення. Це – відрижка кріпосного ладу, кодифікована у сьогоденні та припудрена корисними для можновладців глорифікаційними казками про патріотизм, коли не держава існує заради людей, а люди заради вигодовування держави своїми життями, жертвуючи собою для того, щоб купка вибраних продовжувала насолоджуватися високим становищем і утримувати владу (вони ж-бо так і називають населення – мобресурс! Ресурс!). І всі ті теревені про "обов'язок" – пустий звук, "семантична порожнина". Так є у нас, так є у росіян, а тепер вони прагнуть влаштувати так само у потенційних "себе". То чим вони кращі? Заради чого? У чому тоді полягає їхня декларована "демократичність"?
Пам'ятаєш, я якось розповідав про свого дядька Удо, котрий ледь не потрапив до концтабору наприкінці війни, бо навідріз відмовлявся "мобілізуватися" й переховувався у далеких родичах десь у глухому селі, бо вчасно зкумекав, що краще бути живим хитруном під загальним осудом, ніж мертвим сміливцем під гранітною плитою? Так от, на питання про причини такої "безвідповідальної" поведінки він завжди вирячав на співрозмовника очі, мов лемур, що ходить по-великому, та стукаючи себе долонею по лобі, красномовно рикав: "Ти що, дебіл? Коли і як це я, курво, комусь щось встиг заборгувати, особливо державі, від якої я з народження не бачив нічого, крім ворожої відстороненості та постійних намагань мене обікрасти чи надурити? Вам ніхто нічого не повинен і крапка! Я й так плачу здирницьки податки на утримання ваших ожирілих гузен, витискаючи з себе зароблену кров'ю та потом копійчину – і станеться з вас! І найогидніше те, що знову у найдискримінованішому положенні опиняється нормальний звичайний мужик – не інвалід, не багатодітний, не баба, не мільярдер чи депутат! Знову ти маєш віддуватися за всіх, за інших, за тих, у кого дірка поміж ніг, за тих, у кого пласкостопість на нозі та за тих, хто не вміє контролювати власний член! Ви закрили кордони, тримаючи мене тут у заручниках, мов скот у загоні перед бійнею. Котіться усі до диявола разом з вашою "батьківщиною" та "священними обов'язками"! Мій першочерговий обов'язок – виростити і виховати своїх дітей, забезпечити свою родину, яка без мене не виживе, а не за рахунок своєї шкури створювати комфортні умови для чужих. Я не заварював війну. Її заварили ви своєю ідіотською політикою, про що я вам неодноразово попереджував. Якщо уряди двох країн щось там не поділили, образились, обісрались чи посварились, то нехай виходять у чисте поле, беруть із собою добровольців-ландскнехтів і товчуть одне одному пики досхочу, не а користуються своїми народами як стадом худоби та витратним матеріалом! Я не вояка! Якого чорта вони приперлися до мене, кажучи "йди помирай, радій долученню до лав гарматного м'яса, бо ми вчергове накоїли дурниць і тепер Батьківщина у небезпеці" або просто по-хамському лаконічно, навіть не опускаючись до пояснень – "так вирішила Батьківщина"! Яка така батьківщина?! Приносити у жертву конкретні речі у вигляді себе, родини, її добробуту і перспектив во ім'я абстрактних явищ на кшталт "батьківщин" – я що, зовсім дебіл? Хай самі йдуть під три чорти й дохнуть там разом зі своєю батьківщиною! Чому батьківщина, мов той молох, постійно воліє, щоб заради неї помирали, а не щасливо жили? В мене вже, курво, алергія на це слово! Хто дав цим бовдурам і пройдиствітам в уряді право вирішувати, коли і за що мені помирати? Хто дав їм право на власний розсуд використовувати мене як розхідну конячину? Хто уповноважив їх вказувати мені, кого ненавидіти? Я сам розберуся, кого любити, а кого ні, і за що саме, а вони най котяться до пекла зі своїми приписами та розпорядженнями! Хто хоче – най біжить, аж підскакує, а я не розумію дурну голоту, що захищає власні кайдани і рабовласника від такого ж сусіднього рабовласника. Яка, на чорта, тобі різниця, хто конкретно витискатиме з тебе соки – цей чи он той?! Народ дурний як онуча! Зайняли, курва, страусину позицію – голову в пісок, а сраку доверху, і нею ж думають, та забувають, що срака – гола, незахищена, і "батьківщина" зробить із нею на власний розсуд все, що захоче, а ти от потім думай – ти тепер герой "батьківщини" чи опущений "батьківщиною". Царюють, вбиваючи і ґвалтуючи народ, а той знай собі сам їм сраку підставляє, та ще й пишається тим. Мертвих солдатів тієї армії, яка виграла війну, лицемірно називають героями, а загиблих солдатів супротивника – говнюками, чи… зажди, про мертвих начебто недобре без поваги… Радше сліпе гарматне м'ясо, обдурене ворожою пропагандою, яке не зрозуміло нашої очевидної високої правоти за замовчуванням і не повірило в нашу історичну місію. Звідки ти знаєш, до переліку гарних чи поганих персонажів казки ти врешті-решт потрапиш, коли помреш? І чи взагалі це – не ідіотизм помирати заради казки? Я у цю гру для розумово відсталих не граюсь, нехай йдуть до дупи усі разом, і ті, і інші!".
Замолоду я подумки його засуджував, а зараз дійшов висновку, що страрий, безперечно, мав рацію – захищати будинок ціною власного життя – повна несинітниця, бо для чого він тоді тобі потрібен, коли ти помреш заради нього? Не ти існуєш заради і для захисту будинку, а він – заради і для прихистку тебе. Це всього лишень питання правильних життєвих пріоритетів, питання адекватної межі жертви – що є ціннішим: помешкання як архітектурний об'єкт чи все ж таки його мешканці? Це – не егоїзм, а здоровий глузд, тверезодумство. Я маю сміливість відверто визнати наступне: особисто я якщо і ладен за когось померти, то це за свою родину й своїх дітей, а не за товсті сраки у чиновницьких кріслах, що прикривають свій страх та нікчемність уявними поняттями на кшталт "батьківщини", "волі Аллаха" чи "заповітів Ілліча".