Не варто тішитися ілюзіями й видавати бажане за дійсне, бо насправді рідна мова – не та, яку тобі прискрипційно звеліла вважати такою держава, видавши чергову офіційну цидулку, а та, якою ти лаєшся, вдаривши себе молотком по пальцю. Полишивши осторонь пропагандистські реляції та істеричний лемент національно стурбованих митців мусимо визнати з разючою, самотраватичною відвертістю – станом на зараз рідною мовою для переважної більшості етнічних українців стала німецька у Галіції та російська у СРСР, і цю ситуацію доведеться ламати через коліно – довго, жорстко, болюче й послідовно. Найкращим інструментом для розв'язання цього питання, як свідчить досвід інших суспільств, що стикалися з подібною проблемою, є, знову ж таки, далекий від правди, наскрізь маніпулятианий за своєю суттю, проте дієвий та безвідмовний метод сакралізації. Маємо міфологізувати мову, перетворити на певну надцінність, лише тоді вона набуде соціального престижу всередині суспільства й згодом позбудеться репутації провінційної говірки. Задля цього варто поширювати чутки про її буцімто особливу милозвучність та виняткове багатство, легенди про її начебто багаторічні поневіряння, заборони та переслідування, чим, мовляв, і пояснюється її звужений ареал поширення та обмежений узус (а зовсім не низьким соціальним престижем у порівнянні з мовами імперій – що відбувається в усіх імперіях від Риму до Великобританії, еліти добровільно переходять на мову цивілізатора-колонізатора через незрівнянно ширші можливості, які вона дає для особистого розвитку та кар'єри! – попри те, що, наприклад, у СРСР роками намагалися штучно її підтримувати шляхом видання книжок величезними тиражами, котрі ніхто не хотів читати). Ритуальні танці та піїтет щодо мови на початковому етапі дозволятимуть пом'ягшувати проблему слабкого володіння нею та відсутності на ній достатнього (м'яко кажучи) обсягу сучасної художньої, наукової і перекладної літератури, а на більш пізніх етапах – стимулюватимуть поступовий перехід на неї тих, хто цю літературу мусить створювати. І нехай навіть натужна награність цього мовного культу спочатку подекуди дратуватиме навіть його учасників та втомлюватиме ініціаторів, крок за кроком ми досягнемо того, що будь-яка спроба відступу вбік від вживання "рідної мови" сприйматиметься як неприпустиме блюзнірство та зазіхання на святиню.
* * *
Ми навряд зможемо уникнути антипатії до німців та поляків, та вже точно – не зможемо уникнути ненависті до росіян, бо, по-перше, свідомо зробимо антитезу до Росії однією із засадничих підвалин власної державності (проект майже-Росія проти проекту анти-Росія), позаяк інакше, за умови нормалізації відносин та відсутності перманентної роботи по її демонізації серед власного населення, вона рано чи пізно поглине нас мирним шляхом, увібравши у себе, мов пилосос. У цьому нам вельми допоможе та зіграє на руку цілком об'єктивний психологічний феномен, відомий як simia effectus156, котрий полягає в "інстинкті відторгнення найподібнішого": коли твій найближчий родич, який відрізняється від тебе найменше, а іноді й взагалі – ледь помітно, не викликає у тебе почуття спорідненого тяжіння чи солідарності, а натомість сприймається як карикатура на самого себе. Вдтак ця "погіршена", "неправильна", "спотворена" версія тебе автоматично породжує у твоїй свідомості відразу, антипатію та сміх через її нескладність, "недоробленість", "скаліченість". Пантера у наших очах – граціозна та елегантна, ведміть – сильний та непереможний, лань – витончена й шляхетна, вовк – спритний та відважний, а от шимпанзе, наш найближчий родич, – кумедний, потворний та недолугий. Неспоріднена французська та італійська мови видаються нашим німецькомовним вухам неосяжно-милозвучними та загадково-чарівними, а от до болю близька нам нідерландська – смішним базіканням безграмотних дурників, перекрученою зіпсутою балачкою, хоча, проте, майже повністю нам зрозумілою.
Відтак, із цією ненавистю доведеться змиритися, бо вона у тій чи іншій мірі буде притаманною навіть найрозумнішим 5 відсоткам еліти (Чи всі автоматично виростають націоналістами у націоналістичній країні? Ні! Від бочок не народжуються Діогени. Щоб у цьому переконатися, варто озирнутися навкруги, послухати кухонні балачки очільників НСДАП, а також оцінити кількість справжніх палких переконаних комуністів у лавах КПРС – в усих цих випадках цифра навряд чи сягатиме більше за 5 відсотків), у котрих вона набуде форми "двошарового сприйняття" – більш-менш об'єктивне розуміння та тверезе ставлення на "загальнотеоретичному" абстрактному рівні, але те ж сама сильна антипатія на емоційному, щоденно-побутовому рівні – метафорично кажучи, чітке розмежування тих-таки Мєндєлєєва та Достоєвського зі Сталіним та Берією.
Важливо, щоб 95% радикалів не звернули свою ненависть на тих 5%, адекватність котрих здаватиметься натовпу недалекоглядним потуранням ворогові, інтелектуальним колабораціонізмом. "Геть звідси!", "Забирайтеся з нашої землі, зрадники!" — ці кличі загрожують стати жалобним набатом по щойно народженому українському суспільству.
За незначними винятками будь-яка хвиля масової еміграції завжди вимиває з країни дві екстримальні групи людей – найталановитіших творців та соціальних покидьків, різноманітних шахраїв-авантюристів, лишаючи середнячків по своїх домівках. Своєрідний бунт сірої посередності проти яскравості (зі знаком плюс чи мінус – це наразі не так вже й суттєво), що вихолощує життєві сили та творчий потенціал суспільства.
Люди, які мірятимуться патріотизмом, мов дітлахи у дитсадку – пісюнами, є ідіотами за визначенням, нічим не кращими за тих, хто у відповідь на будь-яку конструктивну критику несамовито верещить "Якщо тобі щось не подобається, то вали звідси, валіза, вокзал…". Не може нормальній людині все подобатися у хаосі та нестабільності новопосталої держави з усіма її неминучими вадами: кричущою соціальною несправедливістю, тотальним зубожінням населення, повальною корупцією, катастрофічною непрофесійністю влади тощо. Навпаки, ті, кому усе це подобатиметься, якраз і будуть патологічними ідіотами, котрим навіть не приходитиме у голову елементарна думка: якщо всіх притомних вичавити з країни під виглядом боротьби з "несправжніми українцями", бо ледь що – відразу "вали", так от у такому випадку всі, хто хоча б чогось вартує, у кого є голова на плечах, руки – не обидві ліві, самоповага ще не встигла атрофуватися й стимулює прагнути гідної долі для себе і своїх дітей, дуже швидко "звалять" у кращі далекі краї замість будівництва таких країв тут, і вже звідти зневажливо плюватимуть на тих, хто залишився, хрестячись лівою п'яткою, що, слава Богу, вчасно забралися геть із того болота. Таким чином поступово у країні залишаться лише ті, хто нікому не потрібен ніде у світі і хто сам не здатен побудувати нічого, крім кучугури лайна в унітазі: вищезгадані ідіоти, а також злодії, фанатики та чиновники, бо коли з країни емігрують таланти, вакуум всередині заповнюється лайном.
Не варто впадати в оману щодо того, що, мовляв, це на Сході та Заході – набиті дурними упередженнями голови та неадекватне, викривлене сприйняття реальності, а у нас і у нашого народу воно – абсолютно справедливе й непогрішне. Це неправда, бо ми – такі самі хворі, як і наші кохані й некохані сусіди, через що, власне, ми століттями й конфліктуємо між собою. Вдосталь попорпавшись у багнюці різноманітних соціальних безумств, можна дійти висновку, що суспільства загалом – що на українських теренах, що на Заході, що в Росії – мають певні колективні психічні відхилення. Просто анамнез цих відхилень не є однаковим, а порозумітися хворим із різними діагнозами зазвичай украй важко. Наше суспільство, принаймні його неокріплі зародки у галіційському підпіллі, хворе на істеричний психоз та параноїдальний нав'язливий віктимний синдром, Європа – на старече слабоумство, у парадоксальному поєднанні з дитячою безпорадністю, таку собі дряблість волі, США – на маячню месіанства, а Росія – на манію величі, галюцинації та манію переслідування.
Ми за будь-що мусимо уникнути розвитку типової болячки сталінського та гітлелівського суспільств, коли розумні люди будуть вимушені приховувати від широкого загалу своє сумління, а сумлінні – свій розум. За будь-яку ціну, іноді навіть на шкоду прямій економічній вигоді ми мусимо плекати славу суворих, але справедливих патріотів-раціоналістів, створюючи у світі імідж чесних відкритих людей зі своїми цінностями, з якими можна мати справу. Будь-які економічні втрати можна з часом компенсувати, знівілювати, надолужити, а от репутацію неможливо купити ні за які гроші.
Так, поза сумнівами, у нас вистачатиме й "справжніх" зрадників, ренегатів, відступників та потаємних недоброзичливців, що ностальгуватимуть за імперіями та вважатимуть, що розпад Райху та СРСР був помилкою та їньою особистою катастрофою. Швидше за все, ці хитрі досвічені гієни не виказуватимуть своїх поглядів публічно. Вони затаяться, причаяться і на людях демонструватимуть цілковиту лоялість до нової держави та влади, так само, як чоловік, якому показують фотокартку чужої дитини, із ввічливості вдаватиме зацікавлення та замилування, вправно послуговуючись мистецтвом віртуозно вибріхуватися не черевоніючи. Швидше за все, цими ренегатами й таємними агентами Москви чи Берліна з часом виявляться саме ті, хто гучніше за інших волатиме національний гімн, нап'яливши на себе шаровари з вишиванкою та найбезкомпромісніше вимагатиме найсуворішого покарання для "думкозлочинців"157 – недостатньо "патріотично налаштованих" сусідів, знайомих чи публічних персон, що дозволили собі "зайвий" скептицизм чи "надмірну" критичність щодо гуманітарних аспектів державної політики – себто ідеології. Зрештою, Еріх Марія Ремарк свого часу вірно відзначив, що будь-яке національне відродження схоже на камінь: коли його піднімаєш із землі, з-під нього виповзають гади. Щоб приховати свою бридку сутність, вони користуються гучними словами.
Що ж, серед людей, на відміну від тварин, найнебезпечнішими є не ті, що кусають, а ті, що лижуть.