Хвиля "вуду-помсти" поспіхом змиє з обличчя міст і містечок монументи та назви вулиць, із бібліотек – книжки, вважаючи це патріотичною чеснотою, захистом своєї культури й не помічаючи, що діє мов той пожежний з "451 по Фаренгейту" Рея Бредбері, що теж спалював твори Шекспіра та Мільтона з відбитком "праведної місії" на тупій мармизі. Тут головене вчасно схаметнутися й не заборонити на хвилі емоцій разом із Булгаковим та Пушкіним також і таблицю Мєндєлєєва з геометрією Лобачевського, бо і Райх (переслідування "єврейської психології" Фройда та "єврейської фізики" Айнштайна), і СРСР ("генетика – продажна дівка імперіалізму!" плюс репресії проти "лженауки" кібернетики) свого часу доволі сильно об це побилися. Прогресуючий маразм відкидання дійсності і занурення у анальгетичні фантазії, скаже рафінований лемберзький професор з Університету Франца I 154. Так! Але й через це, eheu155, доведеться пройти.
Рано чи пізно у цього котла неодмінно зірве кришку і країною прокотиться хвиля кривавого катарсису громадянською війною, що, на превеликий жаль, ризикує затьмарити навіть шахіття Другої світової, позаяк громадянські війни завши є страшнішими, запеклішими та непримиреннішими за усі інші, бо чим краще ти розумієш людину, в яку тобі належить стріляти – тим сильніше необхідно її розлюднити, щоби бути в змозі це робити. Ненавидіти їх до тримтячої ірраціональності, називати "не людьми", а, наприклад, орками чи гремлінами. При цьому у військових з обох сторін зазвичай немає особистої ненависті, бо це – важка, брудна та небезпечна робота, яку вони були б раді припинити. І ті й інші зазвичай є бідняками крайнього ступеня, в яких крізь дірку у чоботі видно дірку у шкарпетці, і яких війна годує та вбиває. Між твоїми командирами та командирами супротивника часто існують неформальні канали зв'язку, які, порушуючи всі статути і накази, дозволяли уникати зайвих втрат. Інша справа – парамілітарес та найманці. Їхня спеціалізація полягає у залякуванні мирного населення, щоб позбавити одну з сторін підтримки. Найжахливіші злочини проти цивільних та полонених – повсякчас саме їхня робота. Дуже ефективна. Люди втікають не так від військових дій, як від ризику заняття території силами парамілітарес. Партизани знали, що живими потрапляти до них у руки не можна, і в полон їх теж не брали.
Найстрашнішим у громадянській війні є її буденність. Дуже швидко обидві сторони починають розуміти, що жодній з них перемогти не вдасться, і при цьому припинити її неможливо, вона набула якоїсь внутрішньої інерції, яка не залежить від людської волі, стала способом життя і вирішенням проблем для багатьох учасників. Війна перетворилася на певну константу політичного життя, нарівні з показниками інфляції чи спортивними новинами.
Знову ж, на превеликий жаль, аби зберігти власну національну ідентичність, українству доведеться часто та рясно вдаватися до концепції "великої брехні на благо". Вкрай важливим і напрочуд недооціненим фактором у громадських війнах є не військові звитяги, а перепрошивка мізків обивателя, переконання, чи радше змушення його повірити у те, що ті, кого ще вчора він вважав "не нашою" стороною і сепаратистськими заколотниками – насправді "наші", а вчорашні "наші", себто офіційна влада імперії – відтепер "не наші", а узурпатори і поневолювачі. Навіть зараз ми демонструємо феноменальну короткозорість та безвідповідальність перед прийдешніми поколіннями, коли пускаємо у Галіції цей процес на самотік, вважаючи, що "все згодом саме стане на свої місця". Не стане. Над цим потрібно цілоспрямовано працювати, настирливо й винахідливо, іноді не гребуючи й перебріхуванням подій у вигідному нам ключі, перекрученням фактів на нашу користь. В усіх незрозумілих випадках, в усіх вадах суспільства і недоліках державотворення, у непрацюючій каналізації та повальному побутовому пияцтві звинувачуй колонізатора! Це з часом вирішить одразу дві проблеми – зніме, бодай частково, з вас відповідальність за неминучі провали й власні допущені помилки та формуватиме у найширших верств населення стійку ворожість до імперії – вона апріорі винна в усьому поганому (а до усього доброго, що було зроблено у ті часи, нібито, непричетна). Так, маніпуляція вибірковістю. Так, демонізація суперника. Так, скидання з п'єдестату та плюндрування святинь! Але по-іншому не вийде, оскільки боги старої релігії завжди стають демонами нової. Якщо не дискредитувати навіть пам'ять про неї, тим більше добру (позаяк співставлення рівня життя "зараз" і "тоді" населення "нової" України об'єктивно робитиме не на нашу користь), то вона раніше чи пізніше обов'язково відродиться у тій чи іншій видозміненій формі, мов фенікс, і тоді нашій національній незалежній державі прийде кінець ще задовго до прямого російського вторгнення.
Наша мета – зберегтися, тому ніякої пощади ворогові, внутрішньому чи зовнішньому бути не може. Буде багато жертв, але ж будь-яка війна – це фабрика з масового виробництва трупів, але якщо її функціонування з вашого боку налагоджено грамотно, то ці трупи – переважно не ваші. Жодного жалю до ворогів, навіть до тих, хто здався, бо військовополоненні – це такі люди, котрі щосили намагаються тебе вбити, а коли у них не вийшло, благають тебе їх пощадити. Тоді ця війна починається знову. Не ми розпочнемо її, але би маємо її закінчити так, щоб вона більше ніколи не повторилася, й у цьому випадку нашими наліпшими союзниками є не гуманізм та лицарська великодушність, а жахаюча жорстокість та безжальність. Тигр не вкусить вас не тоді, коли ви дасте йому по зубам і пошкодите декілька з них, а лише тоді, коли у нього не залишатиметься більше зубів.
Здійснення кволої, скутої тортурними інквізиторськими обладунками утопічності української мрії – відчайдушної, амбітної мрії з гострим, немов перець-чілі, присмаком авантюризму – може трапитися лише через культурний вандалізм, бо занадто глибоко проникли у наші мізки метастази германської та російської пухлин. Настільки глибоко, що навіть цей маніфест писано німецькою мовою, бо авторові так зручніше писати про серйозні концептуальні речі, а читачеві – легше сприймати зміст, хоча зміст наразі протирічить мовній формі, і саме в такому оксюморонному бутті, мов у похмурій метафорі небес, й відображається трагічність й суперечливість української історичної долі.
* * *
Найчутливішими питаннями, що збурюватимуть українське суспільство зсередини та стануть своєрідними "священими коровами" підвалин нової ідентичності, неодмінно будуть питання двох найсуттєвіших стержневих опор державності, без яких їй не втримати рівновагу й зрештою не встояти в історичній перспективі – внутрішньої (мовне питання) та зовнішньої (питання безальтернативності про-американського курсу як орієнтація на єдиного сильного союзника).
Про-американський вектор розвитку, особливо попервах, під час війни з Росією, здаватиметься населенню вимушеним неприємним кроком, бо ж Україна у тій війні нагадуватиме того хробака з відомого анекдота, котрий вважав, що пішов разом із чоловіками на рибалку. Співпраця із нашвидкоруч зварганеним американцями з підручного лайна та павутинки "Північноатлантичним союзом безпеки" мало що спочатку нам даватиме у реальності, позаяк усі, крім власне США та Британії, жодного права голосу там не мають, а новостворені буферні східноєвропейські країни на кшталт нас й поготів. До поразки Росії ніхто не прийматиме їх до складу союзу у якості повноправних членів, бо ж наражатися на таку небезпеку – дурних нема. Їх триматимуть на санітарній відстані й годуватимуть обіцянками про "завтра-післязавтра", змушуючи отримувати синці й затуляти Захід своїм тілом від Сходу, але водночас уникаючи ризику безпосереднього військового зіткнення із останнім. Іншими словами, причетність України до цього союзу нагадуватиме участь яєць у статевому акті – участь беруть, але не входять. Зі сторони американців такий підхід видаватиметься цілком виправданим не лише через небезпеку втягування своєї країни у війну, а й через певне розчарування розвитком самого українського суспільства, бо замість розбудови "міні-США" на практиці вони бачитимуть усталення своєрідної зменшеної та погіршеної копії Райху 30-х, щось на кшталт філіалу Латинської Америки на східноєвропейських теренах, бананову республіку з одіозною ідеологією, майже неіснуючою економікою, варварськими методами управління і дикуватим населенням, себто не відбуватиметься ніякої сутністної внутрішньої "американізації" державного апарату і ментальності населення, а натомість матиме місце приреченене на крах тупе механічне копіювання, тубільна імітація суто візуальних ознак цієї "американізації" без розуміння та сприйняття її глибинного змісту – сиволічний дикун, що натяг смокінг на голий зад, забувши витягти страусинні пір'їни з дупи. Значна частина українського суспільства платитиме американцям тією ж монетою та заявлятиме про зраду декларованих цінностей, нарікатиме на недостатність допомоги, звинувачуватиме у брехні, боягузтві та лицемірстві та дійде висновку, що, мовляв, "із такими союзниками й ворогів не потрібно".
Втім, після та у разі української перемоги ситуація поступово почне виправлятися, і взаємний рух Америки та України назустріч одне одному все більше втрачатиме ознаки вимушенності з паралельним набуттям ознак природності, оптимізму й продуктивності, що, врешті-решт, маю надію, завершиться повноцінною інтеграцією України до американоцентричних інституцій та, ширше, у тіло західної цивілізації, де вона займатиме місце повноправного та повноцінного актора, й до того ж, не останнього за значимістю. Але цей шлях буде тернистим та довгим, а обочини цього шляху будуть усіяні трупами тих, хто не дійшов, а на початках він явно матиме напів релігійний, карго-культний присмак: порівняйте наратив "воюйте і помирайте зараз, а потім демократичний західний світ прийме вас до своїх розпростертих обійм" із наративом "помирайте і страждайте на Землі, а за це Господь воздасть вам після смерті у раю". Чи то часом не та сама казочка за тими самими лекалами?
Що ж до утвердження лінгвістичної незалежності майбутньої України, то інших методів, окрім цілком авторитарних (що, до речі, також доволі сильно дратуватиме американців) людство ще не винайшло.