Якщо водій автобуса навмисне врізався в автомобіль попереду, то люди, що вийшли з цього автомобіля, можуть скільки завгодно роздратовано пирсаючи слиною на всі боки переконувати оточуючих, що пасажири автобуса, мовляв, також повинні нести колективну відповідальність, бо своєчасно не второпали водієвого наміру й не зупинили його, або, принаймні, не емігрували під час руху через вікно, проте жоден притомний суд не сприйме такої аргументації через її очевидну абсурдність. Це саме стосується й колективної вини німців чи росіян за війну. Ні одні, ні інші направду щиросердно не хотітимуть жорстокого безконтрольного кровопролиття, як і не матимуть реальних інструментів для його зупинки. Вони просто не зуміють (як і ніхто ніколи в історії людства не зумів!) своєчасно прорахувати ті наслідки власної омани, що пост-фактум, заднім розумом, завжди виглядають "очевидними навіть для останнього дурня", але під час розвитку подій натомість завжди видаються дійовим особам (незалежно від їхнього рівня інтелекту) неоднозначними, дискусійними, логічними чи, щонайменше, морально виправданими за принципом "неминучого меншого зла".
А втім, новопостала Україна, зіткнувшись із грізним "рідним" північним супротивником, швидше за все, вистоїть, бо до того моменту вже буде сталево загартована купою внутрішніх і куди більш небезпечних загроз, у порівняння з якими війна із зовнішнім ворогом у історичній перспективі лише зіграє Україні на руку, тому що сконсолідує українське суспільство навколо ще вчора примарної ідеї незалежності та навіки зведе нанівець проросійські погляди та симпатію до ідеологеми про "один народ". Від того, чи подолають українці ці внутрішні "виклики долі", залежатиме не те, чи переживемо ми війну з Росією, а те, чи взагалі ми до цієї війни доживемо, не розколовшись ізсередини й добровільно не потрапивши у російське ярмо ще задовго до прямого військового вторгнення.
Я палко сподіваюсь, що одного дня мою Україну відвідає сам Бог і водночас гірко страшуся того, що коли Бог відвідує певне місце, він зазвичай не вельми переймається комфортом приймаючої сторони. А ще, мов поганий батько, він має неприємну звичку поцілувавши улюблену дитину відразу ж недбало кидати її напризволяще – чи випливе?
Найважче випробування, з яким неодмінно стикнеться новонароджене українське суспільство, це болюче усвідомлення себе як постколоніального соціуму з усіми негативними (передусім психологічними) наслідками. Постколоніалізм – це ресентимент в рафінованому вигляді, морально обтяжлива демагогія, що перетворює вчорашнього громадянина хай і кривавої, але наддержави, на сопливого рюмсаючого нитика з комплексом вічної жертви, що нав'язливо, вимогливо-настирно, безпардонно-нахабно лізе в очі та бідкається кожному зустрічному, бо вважає, що через його важку долю і пережиті поневіряння (наполовину видумані, наполовину штучно натрагізовані) тепер увесь навколишній світ до кінця віків йому щось винен, незрозуміло чому опинившись у нього в неоплатному боргу.
Оскільки психологічний маятник завжди коливається від однієї крайнощі до іншої, за таких обставин суспільство намагатиметься знайти душевний порятунок у націоналістичній ідеології на кштал европейських початку 20-го століття, підсвідомо доводячи її до стадії абсурдного гротеску. Повсюдно пошириться надлишкове підкреслення ідентичності: вживання "українець" в усіх контекстах замість просто "людина", поява ряжених "професійних українців" із числа сивочолих митців, що виглядатимуть ніби фольклорні бандуристи з картин 19 століття, але котрі ще вчора були членами КПРС або НСДРП тощо. Звісно, можна спробувати якимось чином вмонтувати в систему нового суспільства захист від дурня, але не від дурня винахідливого, бо безпомилково ж передбачити усі грані дурості неможливо, а можливо лише окреслити загальні тенденції її, так би мовити, розвитку.
До певного моменту будь-яка нація є не фактом, а лише об'єктом напіврелігійної віри: мрією для тих, хто вірує попри все (за Тертуліаном, вірую, бо абсурдно) і посміховиськом для тих, хто не вірує. А от чи відбудеться вона, залежить від того, наскільки рішучими й талановитими виявляться ті мрійники. Вперта, кострубата й колюча реальність впродовж тривалого часу ніяк не волітиме втискатися у тісні муміфікаційні бинти "хотілок" по-підлітковому радикальної, по-сільському безкомпромісної, вибагливо-вимогливої "новонаціональної" гуманітарної інтелігенції, купки голодних ентузіастів, змушуючи їх потайки нарікати на неправильний "неякісний" народ і мріяти про неіснуючий "якісний", бо, як усім відомо, найякісніші риби – це іхтіологи.
Свобода та демократія, заради та іменем котрої почнеться рух за незалежність, дуже швидко сконає, наостанок сходивши під себе їдкою смердючою анархією загальної зневіри, на якій і зідуть отруйні паростки націоналізму. Як наслідок дитячої хвороби радикального шовінізму, типової для становлення держав-націй після тривалого періоду перебування у складі інших держав, у школах під виглядом історії неминуче викладатиметься суцільне націоналістичне фентезі з довжелезним переліком дитсадівських образ, буцімто нанесених бідному нещасному ні в чому не винному народові усіма оточуючими впродовж століть, що матиме вельми умовний стосунок до реальної історії. Ми пройдемо стадію юнацького максималізму заборон та бездумного відкидання своїх колишніх ідолів та вподобань, старих себе, себе з дитячих мрій та юнацьких фотографій, стадію, коли нам здаватиметься цілком виправданим ходити вулицями без штанів на підставі того, що Гітлер та Сталін ходили у штанах. Чим нестерпнішою ставатиме ситуація в економіці, тим більше маси пишатимуться своєю національністью. Спрацює одвічний психологічний захисний механізм – потреба у самоствердженні, підвищенні самооцінки за будь-що. І оскільки пишатися у реальності до певного особливо не буде чим, то вони пишатимуться або чужими досягненнями (предків, сусідів, футбольної команди), або міфічними (наймелодійнішою мовою), або незграбними (викладенням найбільшого тризуба із шкварок у світі), або й взагалі тими, котрі від них не залежать і постали самі по собі завдяки законам природи – довжиною (суттєво перебільшеною) власного пеніса, найгарнішими жінками, найродючішим чорноземом, рельєфом, найвищими горами та найглибшими морями тощо.
У суспільстві, мов у зачиненому котлі на вогнищі, зростатиме внутрішній тиск. У суспільстві виникне напруга між тими, хто сприйме новий "український міф" (таких буде більшість на теренах сучасного Райху) та тих, хто розчарувавшись у ньому, сумуватиме за менулою величю і ситістю радянської імперії (здебільшого на її колишніх землях). І якщо доросле суспільство опонента намагається переконати аргументами, то інфантильне – залякати, забити палицею або знищити. Поступове загострення протиріч між "Сходом" та "Заходом" спочатку виллється у побутову неприязнь та їдучі анекдоти, що експлуатуватимуть реально існуючі негативні риси характеру обох сторін, далі – у взаємну стигматизацію (наліплювання одне не одного принизливих прізвиськ на основі стереотипів, щось на кшталт "ватник", "вишиватник" тощо для опонента, що протиставлятиметься мовцеві-"адекватнику"), намагання якомого сильніше зачепити супротивника (наприклад, з боку умовних "про-радянських" громадян: параноїдально нав'язливе та зверхнє підкреслювання рустикальної вбогості, "сільськості" українців, перекручення української мови засобами російського алфавіту "у лапках" з метою її виставлення недолугим смішним балаком дрімучих селюків; з боку "про-національних": навмисне перекручування пов'язаних з Росією слів-етнонімів, мов при прогресуючій шизофренії, аби звучало якомога дошкульніше: "руццкий" (чому "ц", а не, припустімо, "ш", і чим одна літера "образливіша" за іншу, як і в палаті психлікарні, ніхто вам достоту не пояснить). Найсмішнішим виявиться те, що інтелігенція з обох боків у переважній своїй більшості виявиться якраз-таки не голосом розуму, а зачинателями подібних чвар. Та й навряд цей прошарок можна буде вважати "інтелігенцією" у повному сенсі цього слова, бо за поодинокими винятками про-російський сегмент буде представлено такими собі салонними дебілами а-ля "двійочних із пушкінського ліцею" із фантастичним невіглаством та фантастичними ж амбіціями, але з поганеньким знанням власної ж культури та навіть російської мови, із цим тотальних "шоканням", "гаканням". Про-український сегмент виявиться не набагато кращим та зведеться переважно до вузьколобого типажу "сільський учитель" у вишиванці, з оселедцем та вусами, що в житті прочитав шевченкового "Кобзаря" та частину Біблії і відтак вважає, що всесвіт обмежується лише ними і на схід від Харкова та на захід від Лемберга одразу починається нежива марсіанська пустеля. І от обидва ці прошарки, клокочучи взаємною ненавистю, разом уособлюватимуть кричущий несмак та кітч провінційного міщанства, напівдрімотного та амбіційного колективного хама, маніфестацію усіх найвідразливіших стереотипів про східноєвропейський аграрно-хуторянський мікрокосм. Ця ненависть, позиція категоричне несприйняття підігріватиметься зовнішньою пропагандою з Москви та Вашингтона, бо обидва ці "старі гравці" чудово знають, що пропаганда таки діє, і передусім ефективно у незрілих інфантильних суспільствах на кшталт "ново-українського", бо закрутити звивини у народному мозку легко можна у будь-якому напрямку, тим паче у випадку, коли звивина там одна.
Набувши ознак всеохопного психозу, підсилена традиційною слабкістю українського соціуму у розумінні причинно-наслідкових зв'язків, ця ненависть виливатиметься на вулиці у формі фрейдистської жаги руйнування, культу танатоса та водночас до болю нагадуватиме гаїтянські практики вуду: якщо я не можу фізично знищити "москалів", не можу дотягнутися то того, хто сидить у Кремлі, то я принаймні знищу те, що його символізує, метафорично втілює у просторі, а раптом це йому якось зашкодить? Ляльками вуду масово виступлять пам'ятники діячам російської та німецької культури, яким безмозкий екзальтований натовп підпише смертний вирок і розіб'є, знесе, зруйнує, знищить з напівтваринним реготом та первісно-общиним риком.