Музичний критик Теодор Адорно, психолог Еріх Фромм та соціолог Вільгельм Райх приєдналися до Франкфуртської школи майже одночасно. Однак у 1933 році у їхню роботу безжально втрутилася історія. До влади у Берліні прийшов Адольф Гітлер; оскільки світила Франкфуртської школи здебільшого були євреями та ще й марксистами, у Райсі їм місця не було. Тож франкфуртці "упакували свою ідеологію" і втекли до Америки. Разом із професорами Європу залишив і студент-випускник Герберт Маркузе. За сприяння Колумбійського університету втікачі влаштувалися у Нью-Йорку і почали прикладати свої таланти та сили до підриву культури країни, яка недалекоглядно надала їм прихисток.
Серед нових озброєнь, що їх розробила Франкфуртська школа, була і так звана критична теорія. Сама назва звучить цілком цивілізовано, проте під нею ховається діяльність, яка не має нічого спільного з підвалинами цивілізації. Один із послідовників цієї теорії визначив її як "обґрунтовану критику всіх без винятку елементів західної культури, у тому числі християнства, капіталізму, авторитету сім'ї, патріархальності, ієрархічної структури, традиції, сексуальних обмежень, вірності, патріотизму, націоналізму, етноцентризму, конформізму та консерватизму".
Використовуючи критичну теорію, наприклад, нео-марксисти не втомлюються звинувачувати Захід у геноциді проти всіх цивілізацій та культур, з якими ми лише стикалися протягом історії. Згідно з критичною теорією, західні суспільства – нагромадження расизму, шовінізму, націоналізму, ксенофобії, гомофобії тощо. За тією ж теорією, злочини Заходу випливають із характеру західного суспільства, сформованого у просторі християнства.
Критична теорія із часом породила "культурний песимізм", відчуття чужорідності, безнадійність і розпач, коли люди, нехай навіть вільні й успішні, починають сприймати свою країну як гнобителя, як суспільство, яке не заслуговує на любов і вірність. Нові марксисти вважають культурний песимізм необхідною передумовою революційних змін. Саме під впливом критичної теорії багато представників покоління шістдесятих – найпривілейованішого покоління в історії – переконали себе, що вони живуть у пеклі.
Поряд із "Втечею від свободи" Еріха Фромма та "Сексуальною революцією" Вільгельма Райха, найвпливовішою книгою Франкфуртської школи є "Авторитарна особистість" Теодора Адорно. Це свого роду священний текст франкфуртців, у якому економічний детермінізм Карла Маркса поступається місцем детермінізму культурному. Якщо в сім'ї християнській і суто капіталістичній панує авторитарний батько, з великою ймовірністю можна припустити, що діти виростуть "шовіністами". Якщо Маркс криміналізував капіталістів, то Франкфуртська школа криміналізувала середній клас. При цьому якось забулося, що саме середній клас створив демократичне суспільство, що Британія, країна середнього класу, боролася з Гітлером, коли приятелі франкфуртців у Москві загравали з ним, що Америка, ще одна країна середнього класу, прихистила Адорно та інших, які насилу унесли ноги від гітлерівців.
Ідеї франкфуртців були підхоплені та розтиражовані західними лівими. У середині 1960-х років прізвиськом "фашист" наділяли всіх, хто наважувався заперечувати чи хоча б обережно висловлювався проти університетської революції. Бебі-буммери, самі того не підозрюючи, чітко притримувалмся лінії Комуністичної партії СРСР, сформульованій у Москві у 1943 році: "Члени партії та кандидати у члени партії мають невпинно боротися з нашими критиками, компрометувати їхні висловлювання та дії. Коли ж супротивники стають надто наполегливими, слід таврувати їх як фашистів, нацистів та антисемітів… При множинному повторенні подібні звинувачення неминуче відкладуться у свідомості народних мас".
Паростки саме такого, найогиднішого й найпідступнішого різновиду марксизму, своєрідного марксизма-мутанта із суїцидальними нахилами, наразі рясно прокльовуються у Старому Світі, або через недогляд зі сторони НСДАП, або завдяки її короткозорому прямому (хоч і таємному) потуранню, живлячись непроговореним комплексом провини європейців перед жителями колоній. Скидається на те, що після смерті націонал-соціалізму саме культурний марксизм займе місце панівної ідеології у Західній Європі та дуже швидко знищить як ці суспільства, перетравивши їх та перетворивши на щось посутнісно інше, бо ж пост-візантійський Стамбіл більше не був "тим старим" Константинополем, так і самі ці народності як такі – німців, французів, італійців тощо, розчинивши їх у безмежному океані масової імміграції з країн Африки та Азії.
* * *
Якщо правильно розуміти поняття "традиції" як це сталеву хватку абстрактних померлих на горлянці реальних живих, а догми – як захисні обладунки суспільства, що виконують подвійну функцію (з одного боку, вони травмують нашу свідомість, обтяжують, натирають боки, стискаючи душі у крижаних обіймах несвободи, але з іншого – мов судина не дозволяють суспільству розтіктися по сухій пустелі хаосу та зникнути у ній, всмоктавшись у спраглий диявольський грунт, наочно ілюструючи буддійську тезу про взаємодоповнення та взаємообумовленність добра та зла), то стане зрозуміло, куди врешті-решт прикрокує Росія, замінивши марксизм на єдино можливу альтернативу "православних цінностей" – до нео-нацизму та нео-імперіалізму, бо що дрібнішими є мешканці, то величнішою здається їм імперія. Іронічний Господь укотре явить людству своє специфічне почуття гумору, фактично залишивши Райх та СРСР антиподами, але помінявши їх місцями – зробивши Райх (чи те, що від нього залишиться) марксистським, а радянський Союз (чи те, що від нього залишиться) – нацистським.
Поштовхом для вивільнення чергової порції внутрішніх демонів російського божевілля стане розпад (частковий чи повний, наразі передбачити важко, бо хоча фраза "шляхи господні несповідимі" найчастіше і звучить мов "адміністрація відповідальності не несе", та все ж тут є виправданною, позаяк точно спрогнозувати такі значущі події на такий значний час уперед видається неможливим з огляду на незлічену кількість "невідомих констант") СРСР та виникнення внаслідок цього відчуття пекучого розчарування й депресії серед найширших мас російського населення. Як свого часу і німецький націонал-соціалізм виріс із цілком справедливої образи простих німців на кричущу несправедливість поразки та наслідків Першої світової, так і передумови "нацизації" Росії на перший погляд справлятимуть враження цілком об'єктивних та природніх процесів.
Найймовірніше, скочування у коричневу безодню відбуватиметься не відразу, не одномоментно, а впродовж десятка років. Найймовірніше, новим "Майн Кампфом" російського неонацизму стануть твори російських релігійних філософів початку 20 століття (о, так, і багнюка створює часом враження глибини!), передусім пізні "газетярські" чорносотенні праці Івана Ільїна, а також його доволі розумна книжка "Про спротив злу силою", яка є нічим іншим, як заочною полемікою зі Львом Толстим. Це – найзручніший матеріал для утвердження ідеї "особливої духовної місії" (куртуазна назва питомого російського фашизму) Росії у якості компенсації за нікчемність її щоденного життя та, дуже делікатно висловлюючись, скромності здобутків у царині науково-технічного прогресу. Росія так довго жила у глибокій дупі, що встигла там обжитися, поклеїти шпалери і запаслась освіжувачем повітря, а отже почувається там доволі комфортно і відтак намагатиметься затягнути туди й усіх оточуючих, вважаючи це благародною та рятівною справою "розширення кордонів російського світу".
Загалом, схему розвитку цієї моновистави передбачити доволі неважко. Якщо відкинути антисемітизм та додати православ'я, то вималюється дзеркальне відображення нациського режиму 30-х років минулого століття: нація живе в атмосфері приниження після розпаду наддержави та втрати "величі", до влади "сильний лідер" із напів містичним флером месіанства, озброєний новою над-ідеєю, який швидко повертає деякі ознаки колишньої слави, залізна дисципліна та страх призводять до тимчасового, але помітного економічного зростання, а в обмін народ добровільно нехтує свободою та почуттям власної гідності, формується образ зовнішнього ворога (колективний Захід, який віроломно підбирається до кордону), сліпі мов кошенята мерзенні європейські ліберал-демократи-неомарксисти проводять політику умиротворення.
Таким чином, невичерпний антагонізм між Європою та Росією не зникне, не випарується й навіть не послабшає, а лише перейде у нову якість. Цей сценарій можна було б вважати не таким уже поганим для потенційної України, якби не чітке усвідомлення однієї простої істини – екзистенційним зовнішнім ворогом, без якого подібні режими обійтися ніяк не здатні, головним підліжковим бабаєм, втіленням колективного Юди, що зрадив кровне братерство і мов остання шльондра подався на служіння демонічним силам Заходу, для "нової" Росії неминуче стане "нова" Україна, оскільки виглядатиме найзручнішою з двох основних точок зору: вона, по-перше, буде слабкою і відносно беззахисною суто з військової точки зору (на відміну від Заходу, пряме військове зіткнення з яким для "пост-Росії" неминуче обернеться блискавичною ганебною поразкою), а по-друге, дасть змогу без жодних обмежень та натяжок експлуатувати тему братнього народу та братньої ж зради, апелюючи до глибоко вкорінених парахристиянських (насправді – чудернацької суміші народно-православних та язичницьких) архетипів колективної підсвідомості росіян, а також, ніде правди діти, й значної частини українців, що ще доволі довго не відділятимуть себе від північних сусідів, за інерцією продовжуючи вважати себе із ними братніми народами, якщо взагалі не "єдиним народом". Рано чи пізно, але це неодмінно стане приводом для військогового нападу Нео-Росії на Нео-Україну, а також головним самовиправдальним мотивом для обґрунтування агресії – ми ж-бо йдемо рятувати заблукалих єдиноутробних братів від підступів Заходу, аби повернути їх у лоно спільних "російських православних цінностей"! А вони, падлюки, неочікувано почали чинити запеклий спротив родичам-визволителям! Людям, котрі ще пам'ятають історію нападу Райху на Швейцарію у 1942 році, все це здаватиметься до болю сюрреалістично знайомим… Та сама послідовність, та сама моральна дилема про вину влади та вину народу.