Не люби! Але бійся! Та поважай! Найголовніше – поважай. Проклятих російських питань насправді не два, а три: класичні чернишевсько-герценівські "Хто винен?" та "Що робити?" є другорядними та зверненим всередину Росії (висновків з яких на ділі ніхто ніколи й не збирався робити), а от третє, найважливіше, яке Росія століттями адресує назовні до решти світу, передусім до Заходу – типове питання смердючого алкоголіка – "Ти мене поважаєш?!". Відповідь Заходом найчастіше не промовляється вголос, чи то дійсно через острах, чи то через надлишок вихованості, але із гидливістю наочно демонструється та сама, що й подібному алкоголікові.
Росіянину здається, що всі сусіди його ображають, недостатньо схиляються перед його величчю і всіляко проти нього зловмишляють. Ротшільди, Рокфеллери, Черчіль, Сорос, масони та ілюмінати впродовж віків заважали Росії облаштувати чисті громадські вбиральні, відремонтувати під'їзди, провести каналізацію, збудувати нормальні дороги і створити бодай які-небудь затребувані технології. Кожного із ближніх своїх Росія звинувачує в прагненні нашкодити, відокремитися від неї і перейти до стану ворогів, а ворогами своїми вона вважає всіх сусідів, а відтак, за влучним описом того ж таки Достоєвського, століттями і нишпорить по світу в прагненні знищити що-небудь суто для розваги. Мав, мав рацію Федір Михайлович, кажучи: "російська людина спочатку перехреститься, а потім зарубає сокирою".
Це – країна навиворіт, наше дивне задзеркалля, що нібито схоже на нас, нібито заселене нібито людьми з нібито схожим до нашого світоглядом. Та хай не вводить це нас в оману, бо російський звір є небезпечнішим за германського саме з причини своєї парадоксальності, обскурантності, неосяжності здоровим глуздом та загальнолюдськими критеріями, а ще – близькості до нас, лінгвістичної, історичної та побутової. Вони хронічно хворі. Їхній світ є важко хворим. Іхній народ неможливо вилікувати від багатостолітнього сказу впливом на мозок, умовляннями чи переконуваннями, а лише загальнонаціональною клоноскопією. Нажаль, це, вочевидь, доведеться робити нам – тим, хто й самі не вельми здорові, бо за останні віки нахапалися небезпечних інфекцій з усіх усюдин, у тому числі й від Росії, то ж маємо ослаблений імунітет, та й лікарську кваліфікацію – доволі поганеньку, з явно незадовільними оцінками у дипломі. Але нам доведеться лікуватися самим, і, за одвічною іронією Бога, найшвидше, лікувати й наших учорашніх поневолювачів. Можливо саме у цьому проявиться Божа справедливість до нас, а Боже милосердя відплати – до Росії та Райху. Зрештою, іноді для втілення свого задуму Господь користується й поламаним знаряддям.
* * *
Як змінемося ми і як змінеться Райх та Росія у разі нашої перемоги, у разі виникнення незалежної соборної України? Наша доля – болюче склеювання, криваве висікання себе з граніту, тривале загоєння ран і величне майбутнє. Їхній фатум – розжиження, фрагментація, переосмислення себе, але різними шляхами і, без жодних сумнівів, із різними результатами.
Заможніший і упорядкованіший Райх неминуче з розбігу шваркнеться у горнило лівої революції, ніби пародіюючи свого радянського антипода. Німецький маятних завжди хитається з однієї крайнощі до іншої, а потаємне читання Маркса вже зараз у колах німецької інтелігенції – мов онанізм серед підлітків: усі цим займаються, але ніхто не зізнається. До того ж, соціальні вибухи – то забавка відносно заможних ідеалістів. Ніколи до революцій не призводять бідність, дикість і відсталість, бо у такому випадку найбільшими революціонерами стали б австралійскі бушмени, чукчі та пігмеї. До революцій завжди призводить ситість (голодному ж-бо не до високих філософських матерій, він думає про шмат хліба, а не про всеосяжну соціальну справедливість), відносний достаток, непогана освіта у купі з пекучим відчуттям несправедливості устрою, невдоволенням власним поточним суспільним становищем та, особливо, усвідомленням недооціненості (хибної чи реальної) себе коханого з боку сліпоглухонімого державного Голіафа. Тож саме час роздерти йому пику!
Скидається, що лиховісну роль у побудові нового німецького соціалізму відіграють імігранські гуртки (із соціалізмом це трапляється постійно!), наразі так звана "Франкфуртська школа культурного марксизму", представники котрої перед самою війною завбачливо перебралися із Франкфурта-на-Майні за океан та ознаки впровадження ідей котрої ми спостерігаємо навіть зараз, і то під проводом НСДАП!
Парадоксально, але послідовники Маркса розмірковували над його теорією набагато більше та значно глибше, ніж сам бородатий пророк. Вкотре обсмоктуючи постулати класової боротьби, двоє панів початку століття дійшли очевидного висновку – так, Маркс помилявся: капіталізм аж ніяк не веде до зубожіння пролетаріату. Навпаки, робітничий клас стає дедалі заможнішим, а до революції не приєднався тому, що душі людей були отруєні двохтисячолітньою проповіддю християнства, яка заступила від західного пролетаріату його справжні класові інтереси. До тих пір поки в душі людини "гніздитимуться" християнство та традиційні цінності, доти марксизм не приживеться і революцію незмінно будуть зраджувати ті самі робітники, на благо яких вона нібито й замислюється. Якщо скористатися біблійними аналогіями, слово Маркса, це зерно революції, впало на кам'янистий християнський грунт – і не змогло прорости. Розмірковуючи про інтереси пролетаріату, марксисти поставили не на того коня.
Першим із цих послідовників Маркса був угорець Дьйордь Лукач, агент Комінтерну, автор книги "Історія та класова свідомість", яка поставила його в один ряд із Марксом. "Я вважав революційне знищення суспільства єдиним можливим і вірним способом дій, — писав Лукач. — А всесвітня зміна людських цінностей не могла відбутися без знищення цінностей колишнього світу і без створення нових, революційних цінностей".
Як заступник народного комісара з культури в уряді Бели Куна, Лукач на практиці застосовував свої погляди, і його методи згодом отримали прізвисько "культурний тероризм". Частково цей "тероризм" полягав у запровадженні до шкільної програми радикального курсу сексуального виховання. Дітей навчали вільного кохання та сексуальної вседозволеності, вселяли їм думки про відмирання колишніх норм поведінки та інституту моногамної сім'ї як такої, а також про "незаконність" релігії, що позбавляє людину всіх чуттєвих задоволень. Пропозиція Лукача щодо "популяризації" розбещеності серед жінок та дітей була спрямована на знищення сім'ї – основи християнської культури. Через п'ятдесят років після того, як Лукач утік з Угорщини, його ідеї були з ентузіазмом підхоплені американськими "бебі-буммерами" епохи сексуальної революції.
Другим із згадуваних вище послідовників Маркса був Антоніо Грамші, італійський комуніст, якого останнім часом дедалі частіше називають найбільшим марксистським стратегом двадцятого століття.
Після маршу Муссоліні на Рим у 1922 році Грамші втік до Росії. Щоправда, на відміну від "корисних ідіотів" та "інфантильних лівих" ленінського заклику – наприклад, американського письменника Лінкольна Стеффенса, який заявляв: "Я був у майбутньому! Все вийшло!", — Грамші не піддався ілюзіям і майже одразу помітив, що більшовицький рай на землі не клеїться. Режим більшовиків міг домогтися покори громадян лише через терор. І Грамші зробив розумний висновок: отже, ленінізм не зміг перемогти. Росіяни не те що не прийняли нової влади – вони її ненавиділи. Земля, віра, сім'я, ікони і навіть сентиментальна маячня про "матінку-Росію" означали для росіян значно більше, ніж міжнародна солідарність трудящих. Нова влада обманювала сама себе. Росіяни анітрохи не змінилися після революції. Вони підкорялися лише тому, що непокора означала нічний стукіт у двері та кулю у потилицю у підвалах Луб'янки. Навіть повалений цар викликав у народу більше співчуття, ніж більшовики з їхніми ідеями.
Грамші припустив, що причиною цього є християнські погляди, що "перешкоджають" російським людям засвоїти комуністичні ідеали. "Цивілізований світ майже 2000 років перебував під ярмом християнства, — писав Грамші, — відтак режим, заснований на іудео-християнських віруваннях, не можна знищити, не викоренивши ці вірування". Отже, якщо християнство є щитом Заходу, то, щоб підкорити Захід, марксисти повинні спочатку його дехристиянізувати.
Втративши ілюзії, наляканий Сталіним, який очолив Росію після смерті Леніна і який не терпів незалежних мислителів, Грамші повернувся до Італії, маючи намір стати на чолі італійської компартії. Але Муссоліні мав інші плани. Він заарештував Грамші і протримав того у в'язниці до 1937 року, причому ув'язнений ледь не помер від туберкульозу. Незабаром після звільнення Грамші помер у віці сорока шести років. У "Тюремних записках" є план успішної марксистської революції у країнах Європи. І нині мимоволі складається відчуття, що останні реформи у Райсі свідомо здійснюються саме за "рецептом" Грамші. "На сході, — писав він, маючи на увазі Росію, — держава є всім, громадянське суспільство знаходиться в зародковому стані, на Заході ж існують належні, розвинені відносини між державою та громадянським суспільством, тому, коли держава втрачає силу, відразу стає видно непорушну основу громадянського суспільства. Держава у країнах є лише зовнішній рів, за яким височить оточена могутніми стінами фортеця". Замість того, щоб захоплювати владу і насаджувати культурну революцію зверху, вважав Грамші, західним марксистам слід спочатку змінити культуру – і тоді влада сама впаде до них у руки, як перестиглий плід. Проте зміна культурного пласта вимагатиме "впертого бою" за оволодіння засобами масової інформації – газетами, журналами, кінематографом, радіо, і навіть театрами, школами, семінаріями, як і підпорядкування собі мистецтва. Їх слід завойовувати поступово, майже непомітно, і потихеньку перетворювати на інструменти революції. І з часом суспільство не тільки засвоїть, а й визнає революційні ідеали. Грамші радив колегам-марксистам об'єднуватися із західними інтелектуалами, які заперечують християнство та буржуазну культуру та мають вплив на уми молоді, тоді суспільний устрій впаде під власною вагою, мов перестигле зогниле яблуко.
Погляди Грамші швидко знайшли собі нових адептів культу самознищення та капітулянтства.