Тепер цей самий шлях катарсису брудом маємо пройти й ми, українці, якщо хочемо перемогти, та й елементарно вижити як нація. Ми мусимо пробудити наших братів і сестер по всій Галіції навіть проти їхньої волі та силоміць змусити їх жахнутися від усвідомлення власного рабського становища, бо головний ворого українців наразі – навіть не у Берліні та Москві, а у мільйонах приспаних українських голів, що впевнені у тому, нібито Райх і є їхня рідна та затишна домівка, бо свого часу Райхові вдалося не лише вільну людину на раба, а ще й переконати цього раба, що його мрія збулася.
Та понад те, понад власне звільнення, яке попри усі складнощі та небезпеки видається перспективою найближчого майбутнього, ми мусимо простягнути руку допомоги нашим братам та сестрам, що перебувають у скрутнішому становищі, бо є поневоленими ворогом, сильнішим за нашого та водночас підступнішим, ворогом, що за мовою, ментальністю, звичаями та вірою є настільки схожим на нас самих, що більшість українців вже навіть і не відокремлюють себе від нього – Росією. Вони, ці бідні обезумлені "радянські" українці, швидше за все, чинитимуть нам запеклий спротив пліч-о-пліч з росіянами, котрих вони вважають "своїми", а нас – чужинцями. Вони, як і російський мужик, за влучним висловом Фрідріха Енгельса, взявшись за сокиру з відчайдушною люттю захищатимуть своє рабство. Та ми не зважатимемо на те, як не зважає лікар-психіатр на маячню пацієнта, а вперто та впевнено робитимемо свою святу справу – вивільнення та соборності, хай навіть іноді перестороги обох наших ворогів і здавадимуться нам раціональними.
Чи хворий Райх? Так, безумовно! Чи означає це, що Радянський Союз як його альтернатива – здоровий? Тисячу раз ні! Бо шизофренія хворого в одній палаті психлікані автоматично не робить параноїка з сусідньої палати здоровим та адекватним. Ми матимемо справу з хворими на ракову пухлину соціалізму – байдуже, "націонал-" чи "інтернаціонал-", тому мусимо полишити острах крові та гидливість, бо провадимо живильне хірургічне втручання, тож мусимо різати по живому, а значить нам ніяк не уникнути крові і болю. Ми матимемо справу зі скаженими маніяками, тому мусимо забути про будь-яку ідеологію, позаяк "ідеологіями" безумці ввічливо називають зміст власної божевільної маячні. Ми мусимо бути тверезими та прагматичними, здійснюючи далекоглядні мудрі кроки, а виважені рішення можливі лише поза почуттями, тому націоналіст, комуніст, соціаліст, монархіст, так само, як і будь-який інший "-іст", що керується емоціями і казками при визначенні долі мільйонів – в залежності від наслідків – або невиправний ідіот, або цинічний злочинець, а ми – ми, хто іде за мрією! – не можемо собі дозволити бути ані першими, ані другими, позаяк ціна є занадто високою. Ми мусимо полишити жалість, емпатію, співчуття і вагання, бо так ми ослаблюємо себе та виправдовуємо свою добровільну капітуляцію. Нарешті, ми мусимо полишити навіть злість, оскільки злість – це стан, коли язик та руки працюють швидше за мозок.
Україну не відродить злість. Україну не відродить полум'яна віра та прекраснодушні шляхетні пориви. Не відродить і сама по собі жорстокість. І рішучість не відродить. Ми мали сотні років та декілька спроб, аби наочно у цьому переконатися. Єдине, що дійсно здатне відродити нашу омріяну Вівтчизну – це раціо, раціо та ще раз раціо. Іноді з елементами фарисейства, іноді – жорстокості, а іноді й – віри та шляхетності. І нехай це тхне макіавелієвським цинізмом. Бавитися каяттям та самобичуванням ми будемо потім, після та у разі перемоги, якщо вистоїмо. А зараз – мрія понад усе! Мета – понад усе! Україна – понад усе!
* * *
Ми дуже добре знаємо жорстоке тевтонське обличчя одного зі своїх ворогів, знаємо слабкі та сильні сторони голема на ім'я "Тисячолітній Райх". Набагато гірше ми розуміємо Росію, незбагненну, неосяжну колективну Салтичиху, що так вдало видає себе за найближу і люблячу старшу сестру, що іноді карає, іноді жаліє, але завши винятково – із почуття спорідненої турботи про нас, недалеких й незрілих, але коханих молодших сестричок. Вона дозволяє доношувати за собою одяг та навчає правильно наводити макіяж, але решта світу від того макіяжу не ній жахається, а на нас – сміється. Й ані вона, ані ми достоту не втямимо, чому? Що не так? Що не так із нею і що не так із нами, коли ми разом із нею? Чи розірвання сестринської пуповини – завжди гріх? Чи розділення сіамських близнюків завжи призводить до болісної загибелі обох? Звички, традиції та почуття стверджують, що – так. Проте вищезгадане раціо натхненно шепоче нам у вухо, що якраз таки й ні, і що подібний розрив, попри значні ризики, дає шанс на сцілення обох організмів, на значно комфортніше, здоровіше, повнокровніше життя. За умови, що хірург – професіонал, використовується правильна анастезія та післяопераційна реабілітація.
Мати Ахіллеса, купаючи його в дитинстві, тримала за п'яту, тож саме п'ята й стала вразливим місцем. У російського Кощія Безсмертного мати була суворішою... тож дитина виросла сильним, навіть обдарованим і місцями талановитим, подекуди сентиментально-співчутливим, подекуди безрозсудно жорстоким закомплексованим імпотентом. Він отримав непогану європейську освіту, але не отримав належного виховання. Йому не прищепили гарних манер просвітництва, натомість наповнили архаїчну свідомість найпрогресивнішими, здавалося б, філософськими концепціями, що не змінмило його дикунської душі, а лише дозволяли витончено виправдовувати власне моральне невігластво та хамську поведінку. А оскільки, як рудимент первісного світогляду, для людини із архаїчною свідомістю територія є важливішою за населення, то Росія помаленьку ставала великою. Дуже великою. Найбільшою. Хворобливо гіпертрофованою, як ніс та вуха у карликів із циркового шоу потвор. Як і будь-який імпотент прагне компенсувати непрацездатність свого статевого органу за рахунок абсолютно безглуздого штучного збільшення його довжини. І на цьому шляху він невразливий, впертий, і затятий, позбавлений слабості, людських вагань та сумнівів, крокує залізними лапами-милицями по згарищам людських життів, розчавлює грубими сталево-заіржавілими протезами сподівання і мрії оточуючих, і немає йому спину і від нього порятунку, бо ж у того, хто ходить на протезах, немає ахілесової п'яти.
Росія – це парадокс пустоти розміром у пів планети, що вважає фактичну відсутність змісту якимось "глибинним змістом", сидіння у лайні – філософією, страждання там – звитягою, а намагання силоміць затягти у це саме лайно усіх оточуючих – історичною місією. Там історично усе робиться через заднє місце, і в той час, коли у решті світу страчували відрубанням голови, у Росії це робили посадженням на кіл.
Закони та правила для Росії – тяжка неволя, а злочини – бунтарська молодцюватість, до якої, як і до алкоголізму, народна свідомість завжди ставилася співчутливіше, ніж до педантичної справедливості європейського судочинства, бо останнє, мовляв, бездушне та холодне. Замість вимоги спокутування реальними діями та воздаяння по справедливості російський Бог завжди надавав перевагу імпульсивному каяттю та одномоментному неочікуваному прощенню злочинця в останній момент, невідомо чому та за що, коли справедливо засуджений вже піднімається сходинками шибенеці. Саме після проходу цим шляхом Достоєвський відчув себе пророком. Саме тому кримінальна культура в Росії пронизує все суспільство, від волоцюг до академіків, від поезії до церкви, від блатних пісень до лірики Єсєніна. Саме тому Солженіцинський імператив "жити не по брехні" для росіян звучить як заклик до цнотливості з уст закінченої шльондри.
Цікаво, що засуджених несправедливо Росія не милує, а лише іноді, вдавано галасуючи та театрально заламуючи руки, співчутливо жаліє посмертно. Вона найбільше поважає мертвих, плюючи в обличчя живим, а культ мучинеництва затьмарює там жагу до життя та вроджену загальнолюдську моральну потребу піклуватися про ближнього. Російська емпатія просинається лише по відношенню до злиденних та обірваних маргіналів, споглядаючи страждання алкоголіка, що не має грошей, аби похмелитися, а по відношенню до тих, хто відчайдушно видерається чи, не приведи Господь, вже видерся із багнюки знедолення через надлюдське перенапруження усіх моральних та фізичних сил, найчастіше просинається роздратована заздрість. Російська лінь та схильність до бездіяльного фаталізму відображена навіть у народних казках, де архитиповий Іван-Дурень роками сидить на печі та чекає, допоки "за щучим велінням", чарівним дивом усе саме по собі зробиться, побудується, владнається.
Не варто думати, що проблема Росії полягає виключно у гнилій, жорстокій, некомпетентній та корумпованій владі, бо ж ця влада самовідтворюється впродовж століть і аж ніяк не прилітає з Марсу. Не варто думати, що коли в Росії "поганий" правитель зміниться на "хорошого", то вона із нашого ворога цілком може перетворитися на нашого друга, бо ж зміна директора борделю не перетворить його на філармонію. Навпаки, досвід щоразу доводить, що кожен наступний російський правитель зазвичай демонструє усьому світові, що відбувалося далі у тій народній казці, після того як Іван-Дурень став царем. Не варто очікувати, що хвалена російська "інтелігенція" рано чи пізно спроможеться покращити ситуацію, бо вона мало чим відрізняється від "глибинного народу" Росії, а якщо й відрізняється, то почасти не в кращий бік. Не спраглість до істини та справедливості, не хворобливе очищення через саморефлексію з упоїнням гріхом а-ля Достоєвський, не оголеність абсолютного морального одкровення а-ля Толстой, не гоголівський містицизм богошукання, не ахматівський меланхолійний сум, навіть не наївна тургенієвська жага чистоти, а витончений хамський снобізм, хизування цинізмом, прагненння до неробського утриманства за рахунок суспільства та зверхньо-зневажлива насмішливість по відношенню до нього ж – ось насправді основна домінантна ознака "інтелігенції" по-російськи, цих витончених жонглерів совістю та неандертальців у припудрених перуках. Нарешті, не варто уповати навіть на російського бога, бо після жовтня 1917-го року він, за влучним висловом із "Опалого листя" філософа Василя Розанова, без жодних проблем під ручку зі "святою Руссю" наспіх "злиняв у два дні", та й до того, направду, існував у російській свідомості здебільшого як певна незбагненна дика міфологізована абстрація з народних казок (в одному ряду з Бабою Ягою, домовиком, кікіморою, некорумпованим чиновником та непитущим слюсарем), вельми далека від високоморальності, укорінена не у ідеалах добра, а в обрядах та народних забобонах, про що свого часу обурено згадував у творі "У тихому омуті" видатний російський письменник Дмитро Мєрєжковський, цитуючи типове привітання з Великоднем із вуст п'яного мужика: "Христос воскрєсє, мать його!".
Росія не знає любові, не продукує й не прагнее її, натомість хворобливо шукає поваги від сусідів, не даючи для того достатньо приводів, та страху від сусідів, хизуючись власною жорстокістю, із насолодою купаючись у жасі оточуючих.