На диво. І тим би жила. Щоправда, безцільно. Вона давно вже поховала його у своїй душі й поливала могилку сльозами, аж раптом ця могила виявилася порожньою.
Це я убив її, і цього я не вибачу, ані собі, ані покидькові та егоїстові Хартманну, що учергове підло підставив людину, що йому довірилася й пішла на поводу. Такі люди не змінюються… Про що думав – і він, і я?!
Направду я й досі не оговтався. Розумію, що не винен, і що не бажав цього, та все одно на душі – мов стадо корів насрало…
Щодо Карстенової бібліоподібної писанини ти виявився абсолютно правий – дійсно, там бракувало частини тексту! Найпікантніше те, що винуватцем цього виявився не Карстенів склероз чи біла гарячка! Я майже впевнений, що кілька сторінок із рукопису видер і поцупив Штефан, хоча він, звісно, ніколи у тому не зізнається. На такий висновок мене наштовхнув його "маніфест", копію якого я надсилаю й тобі. Зверни увагу на одну з головних ідей – заради великої цілі можна вдаватися до усього: вбивств, катувань, геноцидів, не кажучи вже про такі дрібниці, як крадіжка. Мені здається, що Штефан вкрав той текст заради того, аби використати його елементи у якості певної ідеологічної платформи для своєї партії… чи що в них там. Принаймні, у деяких абзацах – за стилем, за добором слів, за метафорами – я безпомилково розпізнаю мовлення безпардонного вульгарного дотепника Карстена, а не скромного борця-інтелігента за інтереси неіснуючої держави та сумнівної нації, що вдався навіть до ганебного плагіату (уявляю, як він сам потайки мучиться й зневажає себе через це!) заради "великої ідеї", у яку пристрасно вірить.
Але ця їхня "велика ідея", як і більшість її адептів, чимдалі викликають у мене суміш захоплення та жаху. Ті люди… вони зовсім не такі безневинні овечки із гарними манерами, як чемний інтроверт Штефан, що безумовно є винятком! Ба більше, судити по Штефанові про все українське підпілля – це десь як судити про жінку по презервативу! У переважній своїй більшості вони – жорстокі фанатики, хоча й також невиправні ідеалісти. Вони переконані, що виступають за праве діло й у боротьбі готові вдаватися до будь-яких методів без жодних виключень та обмовок, не гребуючи за необхідності й такими "прикрими інцидентами", як, до прикладу, масові вбивства чи депортації за етнічною ознакою. Знаєш, попри симпатію, яку я почав відчувати до них, одночасно я дійшов висновку, що "Гестапо" цілковито мало рацію, коли вносило їх до списку терористичних організації, бо з точки зору Берліна вони, бесперечно, є такими.
Так, відверто кажучи, я жахнувся їхньому "маніфестові". Та водночас, я у захваті від їхніх намірів. І це, друже мій, не ознака шизофренії, як ти міг би раптом запідозрити, і не фройдистське зачарування дикунською грубою вітальністю та мескулінною силою, а чітке усвідомлення того, що вони – наразі єдині, хто замахується на історичну місію у нашому застійному болотці, населеному обивателями, скептиками і декадентами на кшалт нас із тобою. Вони прагнуть переробити світ. І хоча я зовсім не поділяю їхніх поглядів, а подекуди й відверто вважаю дурною мішаниною із історичних фальшивок, абмітних забаганок, підліткового максималізму та дитячої наївності, я віддаю належне людям, котрі у наш час здатні жити мрією, а не лише діяльністю шлунково-кишечного тракту.
Не уявляю, чи з того щось вийде. Але точно одне – у цих людей не буде "звичайної долі" пересічного бюргера, їхня доля врешті-решт доведе їх до п'єдесталів – або шибениці, або пам'ятників "національним героям". Не виключено, що до обох одночасно, і саме у вищезазначеній послідовності. Та вони зовсім не бояться гестапівських застінків, проте до тремтіння бояться краху своїх ідеалів, бояться "не справитися", заради чого у гордовитому запалі самозречення й месіанства не постоять за ціною, навіть якщо ціна вимірюватиметься людськими життями – як власними, так і чужими. До останнього часу я помилково вважав, що персонажі подібного штибу, такі собі непосидючі жерці одвічного Молоху жаги насильницьких змін, вже давно вимерли, мов мамонти, назавжди залишившись лише у підручниках історії, що переповідають буремні життєписи бунтівних якобінців Робесп'є́ра152 та Дантона153, а от бачиш – східні терени ще мають чим нас здивувати! А ми натомість силимося приспати чи придушити їхню вітальну енергію замість того, щоб спробувати її осідлати, очолити та направити у вигідне для нас русло. От я бачу, що нічорта у нас не вийде! А у них, найімовірніше, щось – бодай не у повному обсязі! – таки вийде.
Загалом, найкраще тобі буде самостійно ознайомитися хоча б із цим декларативним "маніфестом" і зробити власні висновки. Як на мене, то зародження цієї "УНА" свого часу банально прогавили, прохлопали вухами як компетентні органи Берліна, так і Москви. Не надали значення, недооцінили загрози, легковажно поставилися як до дитячої завбавки. Зараз вже запізно заганяти цього джина назад у пляшку. Скриньку Пандори не просто відчинено, її необрежно й бездумно розтрощено об стіну довготривалої глухої самозакоханості й пихатої самовпевненності пристаркуватих берлінських ортодоксів. Та зізнайся самому собі – от якби гестапівці навіть і своєчасно здійняли галас щодо цих доморощених революціонерів, то ані ти, ані я, ані більшість суспільства не повірили б у це, сприйнявши подібні "викриття" за чергову пропагандистську акцію влади, позаяк кожен громадянин Райху з пелюшок затямив собі старезну лютерівську істину: під час полювання на відьом найбільше слід боятися не відьом, а тих, хто спалює живцем їх на вогнищах. Нібито відьом не взагалі не існує! Нібито вони – абстракція. Чи відносна моральна категорія. Чи суцільна вигадка інквізиторів задля виправдання власного існування та влади. Це як із філосовським осягненням часу: Ньютон стверджував, що час – абсолютний, Айнштайн – що час – відносний, а Маркс – що час придумали підступні годинникарі, щоб продавати більше годинників. Але ж відьми, як і час, нажаль, об'єктивно існують, діють непомітно та підло та подекуди маскуються під шляхетних розбійників, як от наразі.
Чує моє серце, без крові це не минеться, позаяк гангрена у цій кінцівці Райху вже настільки запущена, що терапія, антибіотики й припарки не врятують, а ампутаційна хірургія без крові, на жаль, неможлива…
На цій депресивно-песимістичній ноті поки що дозволь завершити свою сумбурну оповідь, бо через брак годин у добі та шалену лавину роботу ледве маю силу й час хоча б на годинку підвести голову від письмового столу. Щиро обіцяю найближчим часом виправитися, осягнути свою провину перед твоєю високоповажною персоною й навіть задовбати тебе листами із обшарпаного східного провінційного міста, що дуже скоро небеспідставно претендуватиме на звання революційної столиці пост-Великої пост-Німеччини. Ще згадаєш мої слова!
Поцілуй від мене, старого миршавого волоцюги, усіх лемберзьких дівчат, до яких спроможешся дотягнутися, бо подеякують, що вони там у вас до біса вродливі! Але стережися дружини, бо ж у справах амурних жінкам позаздрить будь-яке "Гестапо", сором'язливо розводячи рукам і констатуючи власну профнепридатність!
Твій відданий старих друг із заіржавілим шилом у сраці,
Лемберг, 23.03.1990.
19
Маніфест
Української Національно-визвольної Армії
Держави і суспільства – як люди: дорослішають, старіють, впадають в маразм та розкладаються. Як і на людей, замолоду на них покладають надії, у зрілості – відповідальність, а після смерті – квіти. Задряхлілий, закостенілий Райх нагадує нині бридкого старого пітона, що вмирає, оповивши смертельними обіймами десятки поневлених народів із понівеченими ним ще замолоду долями. Але як би він не пручався, не силився спростувати закони історії, та для нього настає час квітів, а для нас – українців – надій і відродження.
Нам не потрібні чужі території, але є наша земля, яка для нас є священною, на якій жили наші пращури і яку ми нікому не віддамо. Ми захищаємо наших людей. Ми воюємо за свою тожсамість та свою тисячолітню історію. Ми боремося проти тих, хто зневажає нас, хто забороняє нашу мову, наші цінності і навіть нашу віру, хто насаджує ненависть до історії нашої Вітчизни.
Проти нас сьогодні частина вмираючого світу. Це купка божевільних узурпаторів, одурманений і заляканий ними народ та велика зграя скажених псів із газетярської псарні. З ними різномасне стадо хрюкаючих телевізійних підсвинків і недалеких обивателів Третьої імперії, що розпадається, зі стікаючою по підборідді від виродження слиною. У них немає віри та ідеалів, крім вигаданих ними ж похабних звичок і насаджуваних ними ж стандартів дводумства, що заперечують даровану нормальним людям мораль. Тому, піднявшись проти них, ми набули сакральної сили.
Ми були слабкі і спустошені лихоліттям. А зараз ми струсили липкий сон і тужливий морок останніх десятиліть, у які нас занурила загибель колишньої Вітчизни. Нашого пробудження чекали інші народи, зґвалтовані повелителями пітьми, рабовласниками та гнобителями, які що марять своїм жахливим колоніальним минулим і прагнуть збереження своєї влади над світом. Багато народів давно не вірять цим маренням, але поки що бояться кровожерливих володарів. Та незабаром й вони прокинуться остаточно. І коли трухлявий світовий порядок завалиться, він поховає під багатотонним спудом своїх уламків усіх своїх гордовитих жерців, кровожерливих адептів, глумливих прислужників і безсловесних манкуртів.
Ми слухаємо слова Творця в наших серцях і чуємо їх. Ці слова дають нам священну мету. Мету зупинити верховного володаря пекла, хоч би яке ім'я він використовував – Сатана, Люцифер Ібліс чи фюрер. Бо його мета – смерть. Наша мета – життя. Його зброя – вигадлива брехня. Наша зброя – прада та самовідданість.
Ми мусимо бути сильними, рішучими та безприкладно жорстокими, подекуди навіть жорстокішими за наших тиранів, оскільки у реальному світі зло перемагається не слинтяйською покорністю та капітулянством духу, а запеклою переконаністю у власній непогрішності, бодай і примарній. Свого часу Гітлер сказав своїм військовим і своєму народові: "Я позбавляю вас від химери совісті", і саме тому вони перемогли.