Завбачливий хитрун Хартманн зібрався помирати у найвдаліший момент і крутитиме нам із того світу дулі, споглядаючи на наші страждання й поневіряння.
Прошу тебе, обов'язково бережи себе у ці буремні часи у тих буремних місцях! Не знаю чому, але передчуття у мене якесь тривожне…
Передавай сердечний привіт своїй другій половинці від мене та моєї другої половинки, бо досвід спілкування з Єленою наочно продемонстрував мені, наскільки нам із тобою все-таки поталанило у порівнянні з Паулем! Нам є за що кохати своїх жінок і є за що бути їм вдячними. Принаймні за те, що вони не такі.
Обіймаю,
Недо-парижанин Крістіан,
Берлін, 05.03.1990
P.S. До речі, сьогодні день смерті Сталіна. Ти про це знав? Яким жахливим тираном він би не був, та у війні з нами він, колишній семінарист, довів світові одне – зло перемагається не добром, а відзеркаленням, мечем месника, а не молитвою святого. Вони виявилися злішими, тому й напали на нас і тому змогли встояти, вижити, коли ми погнали їх копняками назад у їхнє стійло. Та попри все, вони існують і дотепер. А от якби напали ми, то гарантовано би програли вщент і стовідсотково зникли би з мапи світу… Терор повсякчас виграє не найсильніший, а назапекліший, найзатятіший, тому варвар і переміг витончений й, здавалося б, непохитний колос Риму. Так стається завжди. Варварові немає що втрачати, але є за що вмирати, а патріцієві – рівно навпаки. Нагадай про це тому своєму новому приятелеві на ім'я Штефан.
18
Адреса отримувача: Берлін- 12051, Ґрос-Берлін-гау, Нойкьольн, Рінґбанштрассе 18, герру Крістіану Мьоллеру
Мій дорогий парижанине, що не відбувся!
Бачу, ця Єлена тебе зачепила за живе! Судячи з твоїх слів, ця жінка – це якась підстаркувата й гротескно окарикатурена версія навіженої Інґрід Шуманн із наших буремних студентських років. Пам'ятаєш таку кралю у шкіряній міні спідниці з індіанським ірокезом на голові (подеякували, що не тільки на голові), котра надмірно захоплювалася операціями по зменшенню довжини свого "середземноморського" носа, у результаті чого поступово ставала дедалі більше схожою на Майкла Джексона? Пам'ятаєш, як ти принизливо волочилився за нею та самовіддано, мов вірний пес, чекав на призначене побачення праворуч під стариганом Віллі151 "десь близько шостої чи сьомої", чудово знаючи, що вона неодмінно спізниться й припхається підшофе у найкращому випадку ближче до восьмої через те, що, ймовірно, відсмоктувала комусь із старшокурсників у гуртожитку, а швидше за все, і не одному. Знав, краявся тим до плачу й нестями, і сам гнав від себе цю думку, мовляв, "вона не така, це все – наклепи злих якзиків", що не взмозі розгледіти за ексцентричною поведінкою та зухвалою манерою одягатися вразливу поетичну душу. Зізнаюсь, я тоді теж шленів від неї аж до стану безперервної ерекції! У підлітковому віці хлопцям подобаються такі поетичні фурії, з яких по кілька разів на день злітають труси, мов листя з осіннього лісу! Але згодом ми подорослішали й відчули до неї іронічну відразу й сором за самих себе. А той Пауль, вочевидь, так і не подорослішав.
Твій невтішний прогноз щодо історичного майбутнього Європи, вочевидь, все ж рано чи пізно виявиться пророчим, якщо уряд вчасно не схаминеться. До того ж не забуваймо, що хто-хто, а араби можуть похизуватися величезним досвідом розчинення у собі завойованих народів, то ж залишки Франції, та й Німеччини як мізерні поодинокі острівці дескримінованих спільнот на мапі Європи 21-22 століть – не така вже й фантастика. Зрештою, саме це сталося із як коптами та греки у Єгипті – колись домінуючі нації, вони врешті-решт розчинилися у безмежному пришлому арабському океані та стали ледь помітними "національними меншинами" там, де до того жили тисячоліттями, і ані велика культура, ані формальна "автохтонна історичність" їх не врятувала. Де тепер "той" Єгипет? Ледь жевріє у жменьці монастирів та у напівзруйнованих історичних пам'ятках, давно перетворених шахраюватими арабами на місця масового обдурювання простодушних західних туристів. Водночас ризикну припустити, що свого часу "прогресивно налаштована більшість" троянського суспільства із Кассандрою також не погоджувалася, запекло критикуючи її за песимізм, алармізм та надмірне згущення фарб... Історія постійно намагається нас навчити, а ми постійно отримуємо двійки.
Цими днями мені довелося здійснити ще одну коротку подорож, цього разу до Берна, де й донині мешкає фрау Катаріна Бахманн, колишня кохана Хартманна. За допомогою напівлегальних оборудок із співробітниками адресного бюро та завдяки допомозі деяких знайомих із відповідних інстанцій мені вдалося з'ясувати, що вона, по-перше, досі жива, а по-друге, так і не виходила заміж і не мала дітей. Та й адреса не змінилася із довоєнних часів! Ніби вона й досі чекає на свого Макса саме там, де вони бачились востаннє…
Чого мене туди понесло? Не питай… Бо я, сентиментальний дурень, дав слово помираючому зрадникові і попри всесь свій затятий цинізм не зміг би по-іншому, от чому! Вочевидь, я старішаю…
Вона, літня жінка, схожа на класичне зображення бабусі з дитячих книжок, пригостила мене незрівнянним альпійським джемом, уважно вислухала, мужньо стримуючи емоції і навіть посміхалася, хоча мені періодично здавалося, що це дається їй ох як непросто. Я фактично зруйнував її внутрішній світ чи, принаймні, спокій, розбурхав стару, вже напівзагоєну рану, став для неї особистим провісником світової несправедливості, зрештою розуміючи, чому у давнину було прийнято відрубати голову гінцю, який приніс погану новину. А втім, вона трималася напрочуд достойно, з героїчним спокоєм та взірцевим аристократичним стоїцизмом.
Після того, як я завершив свою розповідь, вона кілька хвилин мовчки дивилася у вікно на весняні деревця та дітей, що галасливо ганяли бруківкою голубів, а потім промовила:
— Ви – мудра людина, герр Ульріх, що не стали пом'якшувати кути, переказуючи навіть те, у чому Макс явно Вам збрехав і про що Ви, звісно, здогадалися, а передусім через те, що наважилися прибути особисто та не обмежилися поштовим листом. Тепер мені набагато легше, ніж було усі ці роки. Ви пожаліли і мене, і його. Дякую Вам за це.
— Для мудрої людини я занадто імпульсивний, непослідовний та м'якотілиий, фрау Бахман, за що і страждаю впродовж усього життя. Я не мудрий, а радше досвічений. Якби був мудрим, не був би таким досвіченим.
— Даремно Ви так вважаєте. Мудрість – це саме і є розум у поєднанні з добротою. Розум без доброти – це хитрість. От як у Макса, що за всі ці роки не знайшов можливості мені хоча б написати. Не відчував такої потреби. Аж раптом тут перед смертю вирішив очистити душу й за демпінговою ціною вскочити до раю, мовляв ось який я шляхетний, хоч і грішник, проте покаявся. Все, як пише груба книжка із чорною шкіряною обкладинкою та золотистим хрестом спереду, по якій ніхто не живе, ніхто до ладу і не читає, але усі вдавано поважають та згадують її приписи тільки коли вже однією ногою стоять у могилі. Не думайте, що я ображаюсь на Макса через те, що він порушив свої обіцянки і зрадив усе, заради чого я жила. Клятви, виголошені під час бурі, завжди забуваються у ясну погоду. Я давно все вибачила і відпустила його, разом із шматком моєї душі, що він вигриз із м'ясом та уніс із собою. Я навіть не звинувачую Бога за те, що забрав Макса у мене, що перешкодив нашому шлюбові, бо в моєму випадку, можливо, саме в такий спосіб Господь виконав прохання зі щоденної молитви "Збави нас від лукавого". Але тепер у тій душі зяє рана, що загоїлася по краях, але ніколи не заросте. Знаєте, як після втрати ноги на полі бою. Обрубок із часом затягається шкірою, але нога не відростає.
— Вибачте, що зробив Вам боляче, фрау Бахманн.
— Ні, ні, це не біль. Це – страждання. Воно глибше та водночас лагідніше, із ним можна жити й навіть посміхатися, але його не беруть таблетки. Біль – це просто біль, а страждання – це біль із приводу болі. Саме у такому стані я й живу протягом останніх сорока років, то ж уже давно призвичаїлася. Ви не спричинили біль, герр Ульріх, а скоріше звільнили мене. У тому числі від ілюзій. Знаєте, Макс завжди жартома казав: я чинитиму з тобою, як з одноразовою бритвою: думатиму, що використаю тебе один раз, але насправді ніколи не викину, залишатимуся з тобою до останнього, до глибоких порізів на обличчі незважаючи на те, наскільки старою та тупою ти станеш. От зараз я стара та, ймовірно, тупа, бо дійсно вірила цим словам аж до сьогодні, попри роки, попри коханок да голос здорового глузду... А він... він і вчинив саме як з одноразовою бритвою... Спочатку я багато років палко молилася, аби небеса дозволили нам побачитися, потім багато років молилася, щоб Господь був добрим до Макса, який, вочевидь, давно загинув, потім я навіть молилася, щоб Господь якомога швидше забрав мене до себе, аби ми нарешті знову були разом із коханим. Та тепер натомість Ви довели мені, що там ізверху нас ніхто не чує. Йому, якщо навіть він існує, вже точно немає жодного діла до нас, то ж безглуздо сподіватися, що той, хто не воздає за молитви, каратиме за зло. Нічого там немає. Це все у наших головах, у тому числі й у моїй дурній сивій макитрі, котра недолуго змарнувала власне життя, розтринькала за безцінь сумуючи за уявним міражем колишнього щастя. Я принесла теперішнє у жертву минулому й тим занапастила майбутнє, уповаючи хоча б на посмертне воздаяння. Добре, що хоча б тепер, під захід життя, я вільна як від минулого, так і від остраху майбутнього. Дякую Вам за це!
Вже після повернення до Лемберга я довідався, що за двадцять хвилин після того, як фрау Бахманн зачинила зо мною двері, мило попрощавшись і навіть обійнявши мене, вона наклала на себе руки, наковтавшись снодійного та пігулок для зниження тиску. Бідна жінка, що прочекала все життя… а дочекалася мене із моєю дурноватою щирістю! Тепер я краюся й через довжину власного язика. Але ж звідки мені було знати?! Я очікував, що вона плакатиме, репетуватиме, можливо, виставить мене за поріг не дослухавши й плюне у спину, але такого фіналу я не очікував! Як це можна було передбачити? Можна сказати, що хирун Хартманн таки забрав її із собою, причом перед себе, аби облаштувала йому там у пеклі затишне помешкання, а я йому у цьому допоміг, виступивши у ролі диявольського посильного! Якби я не попхався туди, якби не розпатякав тієї "правди", котрої вона зовсім не потребувала, то все було б інакше і вона й досі б… чекала незрозуміло на що.