Не можна гратися у демократію з тими, хто сприймає твою толерантність, твою готовність до діалогу як слабкість. Толерантність, ввічливість та відкритість – речі, які можуть бути лише двосторонніми та взаємними. Не можна зіграти партію у шахи з людиною, якщо ти з нею граєш у шахи, а вона з тобою – у радянську гру "в Чапаєва". Не можна аплодувати однією рукою, навіть дуже сильною та мозолистою від щоденної праці на благо демократії та сексуальній незалежності.
Показово, що самі парижани з приводу цієї ситуації обмежуються лише мазохістськими дотепами-констатаціями сумних фактів, на кшталт того, що на станції метро мост Пассі, що зовсім нещодавно впав черговою жертвою толерантного волевиверження бовдурів із місцевої мерії та був перейменований на міст Бір-Акем, біля Ейфелевої вежі увечері виходять самі лише туристи, котрих ще не встигли обікрасти, а на станції Анвер, що знаходиться за кільканадцять метрів униз вузькою торгівельною вуличкою Рю-де-ля-бон від знаменитої Базиліки Сакре-Кьор, у самісіньких нетрях 18-го округу неподалік лиховісного кварталу Барбес, – самі лише відчайдухи, які змирилися з тим, що неодмінно будуть обікрадені. Їх, бачте, більше турбує ціна на бензин та на той смердючий сир, ніж майбуття власної нації... непутящі діти величних батьків і дідів... Єдиний аргумент: але ж уряд стверджує, що усе під контролем! Воістину, з народом, більшість якого не використовує у побуті мозок, можна робити все, що завгодно.
Втім, у своїй офіційній статті я такого звісно ж не напишу, бо ще не настільки збожеволів, щоб очікувати від держави за чисту правду чогось іншого, ніж проблем. До того ж, хто я такий, одинак-писака з купою комплексів та неврозів, щоб зарозуміло сипати застереженнями цілій Європі?! Чого варті перестороги невдахи, що за кусень хліба торгує сумлінням, не маючи духу противитися брехні, продукуючи та розповсюджуючи її далі? Я не готовий до самопожертви й ніколи не скою цього через острах за себе та родину. Та й мої супутники не дозволять. Особливо Пауль. Той хоч і п'є увесь час, мов верблюд-діабетик (при цьому сам глузує із себе, що, мовляв, вчиняє, як Ісус – побачивши гроші, перетворює їх на вино), та справу свою знає і не спускає іх мене невсмпучого "государевого ока" ані на хвилину. Прочитавши мій остаточний і до неможливості вихолощений варіант до публікації, він спочатку його схвалив, але потім насупився, м'явся, мовчки ходив навколо мене, як акула, що я врешті-решт не витримав:
— Паулю, щось не гаразд? Вас щось непокоїть?
— Та ні, все добре — він енергійно замахав руками. — Жодного занепокоєння. Щоправда, стурбованість все ж є, але не через Вас. Я мучуся, бо не знаю, що подарувати Єлені на день народження, до якого лишається всього тиждень. Я пів життя прожив один, немов палець у сраці, і тепер не можу собі дозволити її втратити через якусь дрібницю, бо ж, як бачите, характер у неї важкий та вимогливий.
— То може запитати у неї?
— Ні! У мене немає таких грошей. Знаєте, із самого моменту нашого із нею знайомства я ношу її фото у гаманці, бо воно нагадує мені, що тут колись були гроші…
— Нічого не вдієш, то є прикра доля усіх чоловіків.
— …але коли вже Ви вже завели про це мову…
"Ось воно! Ну звісно ж!".
— …то все ж таки, я б Вам дуже рекомендував дещо прибрати з тексту. Звісно, це лише порада, якщо Ваше авторське бачення тому протирічить і Ви наполягаєте саме на такій редакції тексту – жодних проблем, Партія ніколи не придушуватиме свободу самовираження…
— Що конкретно Ви маєте на увазі, Паулю?
— Замий дріб'язок, декілька речень. От, наприклад висловлювання "неоднозначне рішення уряду щодо вільного переселення мешканців колишніх колоній" варто було би перефразувати. До прикладу, "прозорливе, націлене на майбутнє рішення уряду щодо надання притулку та відновлення у правах наших колишніх громадян із колоній" як Вам таке? Або, скажімо: "низка міжкультурних непорозумінь". Натомість я пропоную: "певні побутові непорозуміння, що виникли через тимчасові організаційні труднощі". Партійна дисципліна, самі розумієте.
— Але ж ця нова "викривальна" телепрограма… як її… "60 секунд", там вільно про це кажуть! От тільки вчора був сюжет якраз про новозбудовані паризькі мечеті й ісламістські гетто.
— Вона не партійна, а розважальна. Низькопробна халтура для людей із відсутнім смаком та гидилтвістю. Нехай собі смакують технічні катастрофи та соціальні вади, зрештою, вони таким чином виконують функцію клапану для випуску надлишкового пару з котла й у результаті зміцнюють його стабільність. Їх дивляться домогосподарки й пенсіонери, але ніхто насправді їм не довіряє. А от ми, партійні ЗМІ, не можемо дозволяти собі подібні фривольності саме через те, що цінуємо довіру громадян.
— Ну гаразд, мені не принципово. Нехай буде по-Вашому.
— Радше "по-нашому" спільному, друже, бо ви й самі усвідомлюєте, що так буде краще для держави та суспільства. Тут як на заводі – дотримання техніки безпеки та помя'кшення гострих кутів завадять надмірному травматизму.
Я не пручався, бо у цій і без того беззубій та брехливій статті відстоювати окремі шпильки та гіпер-завуальовані натяки не було жодного сенсу, оскільки їх однаково мало хто помітить. З іншого боку, у подібному суто косметичному прилизуванні тексту сенсу було ще менше через ту саму причину – ніхто не зверне уваги на ці мікроскопічні напівтони. Одвічні партійні боягузтво й перестрахування "аби чого не вийшло". От тільки якого біса тобі взагалі було сюди пертися, якщо я легко написав би те саме, сидячи на дивані у рідному Нойкьольні? У партійців власна логіка, непідвладна загальнолюдському здоровому глузду.
У цій подорожі мене розчарувало все – від процесу до результату. Ба більше, до певної міри швидше морально спустошило, ніж просто розчарувало, бо я пересвідчився, що той "мій ідеальний Париж" існує виключно у романах Стендаля, Меріме та Бальзака, а у сьогоденні його годі й шукати, позаяк він якщо ще й не помер остаточно, то явно конає на смертному одрі. Я поспішав на свято душі, що естетує, до витонченої мрії вдихнути повітря Монмартру та розчинитися у вічності Сент-Шапель147, а опинився на поминках по старій добрій la belle France148, де необачно запрошені господарями цигани цуплять зі столів та з кишень нечисленних родичів померлого все, що погано лежить, плюють на його скорботний портрет і при цьому нахабно сміються присутнім нащадкам у обличчя.
Додому я повернувся приголомшений, пригнічений і в "інтелектуальному розпачі" через крах орієнтиру для ідеалів. Єдине, що мене гріє, то це боязка надія, що можливо хоч у Римі, у цьому серці Європи, ще бодай щось лишилося… Отож, я повернувся додому й аби якось розвіятися засів уважно читати ті матеріали, що ти мені надіслав.
Ну що тобі сказати… По-перше, щодо тієї "недо-Біблії", то я ладен заприсягтися, що там бракує щонайменше частини тексту, якщо не половини. Якщо я правильно вловив головну думку, що її проштовхує твій білогарячий друг, то це самовиправдання через самопрокляття: оскільки "Від спокус горе світові, бо мусять спокуси прийти; надто горе людині, що від неї приходить спокуса"149, то подивіться на мене, брати та сестри – я і є той самий змій-спокусник (нехай і зелений), і саме моя самопожертва заради людства зробила мене алкашом – я повільно й демонстративно вбиваю себе та спокушаю оточуючих, аби втілити волю й замисел Всевишнього, я приношу себе у жертву Божому планові, то ж чим я не новий Ісус, нова реінкарнація пророка, що "кладе життя своє за іншого"150? Але для чіткої кристалізації цієї ідеї там явно не вистачає теологічного й обґрунтування, котрого так, за прискіпливою логікою традиційного богослов'я, не могло не бути! Відтак раджу тобі, друже, запитати про це у автора. Можливо, він щось й навіщось від тебе приховав. Помя'кшив гострі кути, мовлячи по-партійному.
Хартманн, хоча й відверто бреше щодо своєї долі ("ніколи не співпрацював із КДБ" – угу, так я й повірив! "Шкода, що зрадив свою країну і свою кохану" – угу, так шкода, як, за висловом моєї бабці, корові заднє коліно всрати!) та старано відбілює себе, багато у чому має рацію: розпад Райху для його переферійних територій – це велики шанс і водночас велика небезпека, що може обернутися жахливими трагедіями, і я не впевнений, що усі будуть спроможні тим шансом правильно скористатися. А що "краще", якщо таке слово тут узагалі доречне, – сяк-так жити та розвиватися за "неволі" чи гинути, деградуючи до кам'яного віку за "волі" – я не знаю, нехай вони обирають самі. Але у будь-якому випадку, я не був би таким категоричним, як одна наша спільна знайома, яка на запитання "З чим би Ви зрівняли наш Райх?" спересердя та через брак життєвого досвіду з надлишком юнацького максималізму бовкнула "Із землею!". За що і поплатилася. Може, несправедливо, а може й ні.
А от що я точно знаю, що наше суспільство загалом – що у Німеччині, що у Франції, що у Галіції за десятиліття, що минули після завершення війни, стало жахливо інфантильним і безвідповідальним, і ми, співробітники ЗМІ, до цього доклалися чи ненайбільше, бо ж тривале життя у суспільстві, де свідомість індивіда формують далеко не нейтральні – зазвичай, або ідіотсько-партійні, або, останнім часом із початком "перебудови", нічим не кращі ідіотсько-ліберальні – ЗМІ, призводить до формування у голові "пересічної людини" стійких стереотипів. Стійких до патологічності, із цілковитим небажання критично мислити й майже фізичною відразою до закликів увімкнути нарещті голову. Навіть із фактами в руках дуже важко буває переконати обивателя в тому, що все, чому його вчили і навчають у галузі гуманітарного чи суспільно-політичного знання – або відверта брехня, або напівправда, або, у найкращому разі, тенденційно витлумачені факти. Тому наш та їхній шлях до свободи, що б ми усі під нею не розуміли, найймовірніше виявиться настільки кривавим, що дуже швидко ми пожалкуємо, що розпочали його, а десь на середині шляху, гнані страхом і ностальгією, палко забажаємо повернутися назад, от тільки повертатися будн нікуди, бо до того моменту минуле буде остаточно зруйновано, а майбутнє ще не настане.