Lemberger Zeitung

Дмитро Гончарук

Сторінка 68 з 127

Над залишками гордості давно навис страх, а над над пристрастю починає навистати домоклів меч імпотенції, то ж це єдине, що мені залишилося – шукати задоволення у приниженні, а потім, нажлуктившися пива, лежати на канапі у п'яному забутті, ледь не зі сльозами, та чекати у розпачі, коли вона переказиться, змилується, прийде до мене та пригорне зі словами: "Мій дурний дотепнику, все одно я тебе кохаю". І у тому буде фальш та награність, та я щодуху робитиму вигляд, ніби не розумію і не відчуваю того. Не жалійте мене друже, я сам свідомо це обрав.

Він розповів мені ще багато чого, цей обрубок людини, що уособлює традиційну чоловічу беззахисність перед примхами жіночої тиранії. Чи це є помста долі за той надлишок конформізму, що штовхнув цього загалом непоганого чоловіка до служби диявольському змієві Партії та схованки від докорів сумління за те у зеленому змієві?

До східного вокзалу Парижа ми дісталися глухої ночі. Сяк-так виборсавшися з вагону ми узяли таксі та вирушили до готелю. Таксист, чоловік середнього віку з прилизаним бріоліном чорним як смола волоссям, зовні чимось схожий на колумбійського наркобарона, прокоментував названу нами адресу непоганою німецькою з ледь помітним акцентом:

— Мушу застерігти, панове, що 20-й округ нині – далеко не найвдаліший вибір для помешкання, бодай і тимчасового. Не такий катастрофічний, як 18-й, та все ж… особливого паризького шарму там годі й шукати.

Професійна журналістська жага до інформації пересилила мою втому, то ж я вирішив узяти бика за рога та добряче розпитати "пересічного" мешканця міста щодо ситуації, що склалася. Задля більшої довірливості я перейшов на французьку, а задля уникнення спокуси у водія "про всяк випадок" обмежитися переказом мені передовиці офіційних партійних агіток – змовчав про свій репортерський статус, конспіративно видаючи себе за інженера з заводу "Фольксваген", відрядженого за службовою необхідністю до заводу "Рено". Пауль є Єлена перебували в напівсонному стані, до того ж, жодного слова не розуміли французькою, що полегшувало мою містифікацію:

— Невже? О-ля-ля! — я спробував прозвучати "якнайфранцузькіше", що, ймовірно, вийшло доволі незграбно. — Що саме мсье хоче сказати? Адже ж славетний цвинтар Пер-Лашез, церква Нотр-Дам-де-ля-круа…

— Пер-Лашез нікуди не дівся, мертві виявилися найстабільнішою та найбезкомпроміснішою групою населення цього округу, чого не скажеш про живих мешканців. Французький дух там нині зберігається здебільшого post mortem140. Уявіть собі цю жахливу історичну метафору – справжня Франція крок за кроком перебирається на кладовище, на безмовні вулиці померлих, бо на жвавих вулицях живих їй не залишили місця ті, у кого серед французьких мертвих немає ані рідні, ані предків, а відтак – ані почуттів, ані пошани до них.

— Мсье висловлюється загадками, а я не дуже розуміюся на метафорах. — я заходився клеїти дурня на повну котушку. — Чи не могли б Ви конкретніше пояснити, про що йдеться?

— Та що там пояснювати! Ваша вдача, що Ви прибули вночі, а то б самі пересвідчилися, що у кварталі Гут-д'Ор141 новоприбулому мандрівникові неодмінно здалося б, що він переплутав літаки та випадково приземлився десь у бісовому Багдаді! От скажіть мені на милість, вони там у Берліні геть із глузду з'їхали, чи що? Ставлять на нас експерименти, мов на лабораторних кролях! Якщо підселити скажену собаку до здорових, то хіба за логікою не ясно, чим усе завершиться й хто кого покусає? Навіщо експерементувати?!

Проїжджаючи повз мерехтливий млин кабаре "Мулен-Руж" ми застрягли у традиційній нічній паризькій пробці (ти десь ще таке бачив?!) та стали мимовільними свідками чи то запеклої бійки, чи то стрілянини прямо на вході до цього знаменитого закладу. Крізь синюваті проблиски поліцейських машин за кілька хвилин краєм ока вдалося розрізнити наступну картину: просто на тротуарі сидить молода французька дівчина та прикриває рукою ліву сторону закривавленого обличчя, біля неї лежить візуально неживе тіло молодого хлопця, біля якого заклопотано порпаються лікарі швидкої, а поліція тим часом надягає наручники на молодого араба, вдягненого у чорне худі з капюшоном та чудернадські широкі штани з мотнею мало не на рівні колін. Уява швидко домалювала невистачаючі детали цієї мізансцени, а таксист, поглянувши на моє спантеличине обличчя, охоче прокоментував подію за вікном:

— От бачите, саме про це я товкмачу. Тут таке діється мало не щоночі. Поліція вже навіть чергує неподалік, бо знає, що із настанням сутінків виклики сипатимуться мов горох. Гадаєте, тому арабу щось буде? Ні, кажу ж Вам! Відвезуть до найближчого відділка і якщо поранений хлопчина виживе, а он він, здається, поворухнув ногою, то цього чорнопикого відпустять на всі чотири сторони, щоб не "провокувати міжнаціональні зіткнення та ворожнечу", та й по тому! А звідки, курво, взялися ті "міжнаціональні зіткнення" у моєму рідному місті, га?! Місцеві партійці надумали у такий спосіб вирішити демографічну проблему, що назріває, а як відомо, коли дурень починає вирішувати проблему, то їх стає дві! Це як ніби хірург у лікарні відмовився видаляти пацієнтові онкологію, зіславшись на негуманність по відношенню до пухлини, а також її невід'ємне право жити там, де їй найзручніше, та ще й на словах засудивши хворого за нетолерантність! Підступний ідіотизм найвищого ґатунку, що видає себе за чесноту, от що це, скажу я Вам!

Він чомусь перехрестився, пробурмотівши італійською santa madonna Maria, mia madre142, та злостиво плюнув на бруківку через відчинене вікно автівки.

— Он вже й про содомітів починають розповідати, що, мовляв, нічого у тому поганого немає і вони завжди є, були й будуть. Аякже! Засилати їх до концтаборів – то був, звісно, перегин, але й толерувати таке – то вже вибачте. Мало хто завжди був! Зважди були й злодії та вбивці, то що тепер? Це не важливо, а от що важливо, то це поняття норми та паталогії, і пхати чоловікові у сраку стручка – то безперечна паталогія. Ніхто ж не закликає їх репресувати, Боже збав, нехай собі живуть, їх може й варто було б навіть пожаліти, як безногих чи недоумкуватих, але же не проголошувати безногість варіантом нормальної анатомії чи недоумкуватість – різновидом інтелекту! Яких ще нововведень найближчим часом слід очікувати від цих бовдурів в уряді? Скажіть мені, ви ж із самого Берліна!

Мені на думку не спало жодної слушної відповіді.

Так само, як і на питання одного смаглявий магрибінець, що був власником кав'ярні на бульварі Сен-Мішель та соромився свого походження (Він прямо так і сказав: J'étais musulman. Je ne le suis plus. J'ai honte!143):

Сен-Мішель, цей рай для книголюбів та прихисток для естетів з усього світу, прекрасний, як і за часів Бальзака. Вздовж Сорбони та Люксембурзького саду вишикувалися книгарні Gibert Joseph та Gibert Jeune, бутіки та кав'ярні, де доброзичливі товстуни Жани та П'єри у кумедних білих ковпаках так само з посмішкою продають запашні багети та круасани власної випічки, бажаючи усім bonne journée144, а Архангел Михаїл так само благодушно і трохи гордовито позирає з висоти фонтану на площі Сен-Мішель на роззяв, що вештаються островом Сіте. Наче нічого не сталося! Наче Франція не гине! Наче Європа не крокує суїцидною дорогою! Французи занадто довго спустошували себе, заповнюючи душі нечистотами й чванливо відмахуючись від засобів гігієни як від "непрогресивного мракобісся", але там, де панує замозахоплена самовдоволена пустота рано чи пізно поселяється диявол.

Я особисто не маю й гадки, як цьому тепер можна запобігти, окрім як поверненням до старих дідівських методів (ти знаєш, про що я!). Схоже, що Господь міцно затягує цього вузла, аби розрубати його. Схоже, що ми, автохтонне населення Європи, впродовж наступного століття вимремо, мов сніжні барси. Хоча що таке "автохтонне"? Адже ж відомо, що автохтонним населенням будь-якої території вважаються її передостанні окупанти. Все відносно.

Перед сном, докурюючи останню сигарету цього метушливого дня, я майже у розпачі споглядав із балкону готелю сірі потвори багатоповерхівок, що мов ракова пухлина заполонили колись мальовничий квартал Бельвиль, чия назва тепер може сприйматися хіба що як знущання чи гіркий оксюморон145. Коли бачиш цю типову забудову, то розумієш, що в цьому є якась нелюдяність, яка у змозі породжувати лише депресію, алкоголізм та насильство. Люди різних епох там живуть пліч-о-пліч, але одного разу можуть зіткнутися віч-на-віч. Диявол дери, якби я раптом здурів та зажадав насолодитися краєвидами магрибського смітника, то я залюбки придбав би квиток та вирушив до Північної Африки, та я не бажаю споглядати його зі свого паризького вікна! Не бажаю! Не бажаю! Бодай би ви усі луснули зі своєю толерантністю!

Вже згадані мною "дідівські методи", від яких ще кілька днів тому сам із жахом відсахнувся би, наразі здаються мені не такими вже й неприпустимими. Любий друже, не засуджуй мене подумки, позаяк йдеться не про снобістське панство, фрейдів, юнгів, шопенгауерів та шпенглерів, а про прямолінійне й, вибач на слові, "тупе" біологічне виживання Франції, допоки ще хвиля дикунства не поглинула її та не попрямувала далі, на нас. Схід ще прокинеться від своєї летаргії, проковтне та перетравить Захід, як удав кролика. І Китай, видається мені, рано чи пізно ще помститься за Опіумні війни146… Скидається на те, що стариган Шпенґлер таки мав рацію, просто дещо помилився із термінами.

Чи можна коїти злочини заради великої цілі? Взагалі-то ні, але у виняткових випадках… потім, через роки, ти, звичайно, розкаюватимеся за вчинене, але ніколи не забуватимеш, що якби ти того не зробив, то ніякого "потім, через роки" у тебе не було б. Зрештою, моральність з усієї її фальшю – це лише рожева пудра на невблаганних законах природи, у тому числі й дарвінівському законові природного відбору – з'їж чи будь з'їденим! Галантно, ножем та виделкою, з усіма політесами французького придворного етикету часів Людовіка 16 чи ж немитими дикунами у печері, голими брудними руками та підгнилими пеньками зубів – чи не один чорт?! Для нас, європейців, все дуже просто: ворого, якого ми необачно прийняли за друга та впустили до себе додому, вже на нашій території та гострить меча, аби нас знищити, отже або ми – його, або він – нас.

65 66 67 68 69 70 71