І якщо головної емоцією, лейтмотивом твоєї подорожі стала суміш меланхолійного подиву з апокаліптичним острахом, то домінуючою емоцією мого паризького вояжу виявилося апокаліптичне ж обурення.
Диявол, але ж я так марив Парижем! Радісного передчуття мені не змогла зіпсувати ані двогодинна затримка, ані перегар та кепський вигляд Пауля, ані дурнувате вбрання та безперервне базікання Єлени, котра, епатажно вирядившися "на французький манер", як вона собі це уявляла, нагадувала щось середнє між трансвеститом, середньовічним катом і Євою Браун на курорті, та й до того ж, також "на французький манер", додатково до потяга "елегантно спізнилася" ще на сорок хвилин. Як на мене, то "елегантно спізнитися" звучить так само абсурдно, як "елегантно сходити по-великому".
Коли потяг нарешті рушив, а ми сяк-так влаштувалися в прокуреному купе, Єлена, вочевидь аби подратувати свого скуйовдженого коханця, затіяла зі мною нібито невимушену, загальнотеоретичну, не прив'язану до конкретної особи світську розмову:
— А скажіть мені, як Ви вважаєте, Крістіане, суто гіпотетично: чи можне жінка одночасно кохати двох чоловіків. Чи навпаки, один чоловік – двох жінок? Адже чомусь вважається, що одночасно і щиро любити двох чи більше дітей можливо, а одночасно і щиро любити двох чоловіків – чомусь ні, бо котрогось ти обов'язково дуриш! Хіба це логічно?
— Не знаю, Єлено, що Вам відповісти. Я не вельми знаюся на цих амурних перипетіях. Тим паче, що я завжди був занадто ледачим, аби одночасно впадати за двома жінками. Навіть замолоду.
— Значить, у Вас така натура і Вам вельми поталанило, що вона співпала з пануючими у суспільстві поглядами на мораль, отже у Вас не виникало конфлікту з оточуючими через прагнення просто бути собою. Ви – щаслива людина, позбавлена комплексів.
— Суто гіпотетично, Єлено, найбільше "бути собою" людям заважають не комплекси, а правила етикету та кримінальний кодекс. Відверто кажучи, не можу стверджувати, що я ніколи не відчував спокуси стрибнути у гречку, але певної нагальної, принципової потреби у зрадах зроду не відчував.
— А йдеться не про "зраду"! Люблячи сина та дочку, кому з ким Ви зраджуєте? Тож я і кажу, примітивні стереотипи та нав'язана суспільством подвійна мораль!
— Нехай буде по Вашому. Але моя дружина, й усі мої кохані впродовж життя цілком поділялди ці стереотипи.
— От цікаво, а як Ви, чоловіки, відрізняєте "дружин" від "коханих"? За документами? За вагою?
— За віком! — бовкнув Пауль у проміжку між жлуктанням мінеральної води.
— Дуже смішно, Паулю! — вона удавано надула губи, але вийшло не чарівно, як планувалося, а гротескной по-ідіотські, схоже на стару курячу сраку. — Крістіане, то що?
— Єлено, коли Ваша ласка, я волів би продовжити цю розмову за іншої, більш слушної нагоди, оскільки тема невичерпна та потребує добряче поміркувати перед відповіддю, а я наразі почуваюся недостатньо бадьоро й загалом ще не прокинувся.
— Авжеж, як забажаєте. — було сказано таким тоном, ніби це було "Ну ти й козел, як і всі решта!".
Я наче однозначно дав зрозуміти, що не прагну продовження дискусії і вона начебто мовчки погодилася, але приблизно за годину, коли ми приїжджали до Ляйпціґа, їй увірвався терпець й вона приступила до нового акту своєї улюбленої нескінченної сімейно-статевої радіоп'єси:
— Крістіане, а чи не звертали Ви уваги, що негарні жінки та чоловіки зазвичай є надійнішими у стосунках та сильніше прив'язуються до партнера? Як на мене, тут налице пряма залежність.Тому, до речі, у кожної красуні є найкраща та найближча негарна подруга…
— Дівчино, пам'ятай! Якщо у тебе немає страшненької подруги, то страшненька подруга – це ти! — удавано урочисто виголосив Пауль крізь газету.
Єлена не звернула на його репліку жодної уваги й повела далі:
— От як Ви вважаєте, до прикладу, які жінки є надійнішими – білявки чи брюнетки?
— Сиві! — знов бовкнув Пауль і тим самим врятував мене від необхідності бодай щось відповідати з ввічливості.
— Ваш насмішливий тон наразі недоречний, як і нетактовні натяки! — раптом вз'їлася вона, демонстративно переходячи з Паулем на "Ви". — Не уявляю, що у Вас у голові, що за погляди! З ким я живу?! Від усвідомлення Вашої черствості у мене аж волосся стине в жилах і кров стає дибки… тобто навпаки. Ну, Ви зрозуміли. От що Ви вчора мені відповіли на докір, що я ніколи точно не знаю, де Ви знаходитесь? Що жінка, яка точно знає де знаходиться її чоловік, називається вдова. Це що, по Вашому, номальна відповідь?! А ці Ваші закиди, що бити жінку – значить боротися за гендерну рівність, а відтак – і за демократичні цінності! Як це розуміти? Та й взагалі, якщо я Вам обом заважаю, то у мене є чим зайнятися. Піду знайду вільне купе й почну працювати над статтею, а ви тут нудьтеся, як хочете, та обмінюйтесь своїми шовіністичними забобонами. Я не звикла бути обузою і не потерплю неуважності! І ще – я дуже стурбована Вашою поведінкою, Паулю. Дуже!
Шваркнувши дверима, Єлена покинула нудну компанію "чоловіків-козлів", а Пауль, з полегшенням провівши її поглядом, зніяковіло почухав потилицю та мовив до мене:
— Не дивуйтеся, друже, і не переймайтеся. Сварка з дружиною – це завжди як концерт: спочатку новинки, а під кінець – старі найпопулярніші хіти. Ці звинувачення я чую вже раз десятий тільки за останній тиждень, відтак навіть звик. У Єлени взагалі погано з логікою… не з особливою, жіночою, а із загальнолюдською. До прикладу, вона щиро вірить у містику, одержимість демонами і відьом. Уявляєте, вбила собі у голову, що у її мати-шизофренічку насправді вселився біс і навідріз відмовляється її навідувати, скинувши турботу про літню жінку на мене. Переконати її у чомусь неможливо жодними аргументами. Позавчора я з пересерддя запитав, чи її не дивує той факт, наскільки ж неамбітним потрібно бути демонові, щоб із усіх людей світу – мільярдерів, міністрів, президентів тощо – вселитися саме у придуркувату бабцю з глухого альпійського села. То вона жбурнула у мене кавоварку, ледь увернувся! Щоправда, через годину без жодного слова підійшла, зробила примирливий мінет і так само мовчки пішла геть, зачинившись у кімнаті для гостей.
— У Вашій родині правлять бал доволі екстравагантні стосунки, любий Паулю, але в них є свій шарм, своя романтика. Люди середнього віку, чиї почуття вирують так само палко, як у підлітків. Це тримає нервову систему в тонусі, мабуть.
— Скоріше, розхитує її до зневіри та апатії. Вона, чуєте, стурбована. Могла би влаштуватися працювати в ООН – ті теж постійно стурбовані, постійно ведуть пустопорожні балачки, псують папір писаниною й не робить нічого корисного.
Пауль відклав газету в бік та втупившись поглядом у підлогу, уникаючи дивитися мені у вічі, заговорив напівпошепки, мов остерігаючись бути почутим та прогнівити свою femme fatale138:
— Яка там родина… Справжня родина – це коли по звуку душа розумієш, хто в ньому. Мені з цим не пощастило, пів життя минули у залі очікування, а друга половина мине у потязі, що прямує геть зовсім не туди. Мені взагалі не щастить із жінками. Першій дружині я сплачую аліменти у половину зарплати, бо краще платити данину, ніж вести війну, дочка не хоче мене бачити, бо матуся її так налаштувала, що я, мовляв, "занапастив її молодість", а другу Ви й самі бачите.
Пауль приречено зітхнув та потягнувся за цигаркою. Випускаючи їдкий дим, він продовжив, безінтонаційно чеканячи кожне речення, мов робот із фантастичного фільму:
— У Єлени такий характер, що з нею не уживається ніхто, крім глистів. Вона взагалі впевнена, що у кожної жінки має бути щонайменше два шлюби, бо перший чоловік – то, мов зуб, молочний, і лише другий – корінний, а коли випаде і він, то вставні щелепи можна за бажання змінювати хоч кожного тижня. А членів у неї в роті перебувало більше, ніж виделок… Раніше, замолоду, вона сама мені розповідала, у неї було таке життєве кредо: краще кинути першою, ніж бути покинутою. І тому ледь що не так – і щось усередині стимулювало її бігти, спалювати мости... Шкідлива властивість, що, здається, в психології називається "контрзалежністю". Зараз, у зв'язку із віком, це змінилося, згладилося, чи що, але умовний інстинкт залишився – мов у собаки Павлова. Поштовхи спровокувати конфлікт на голому місці та втікти від нього на самісінькому крещендо139, хоча б у сусідню кімнату, замість того, щоб усе обговорити, спробувати владнати миром та дійти згоди, як чинять нормальні дорослі люди.
Що ж… вона сама завжди повторює, що жіноче тіло – це храм, а всередину храму без пожертв заходити не личить. От я і приношу у жертво свою нервову систему, а також почуття власної гідності та чоловічу гордість. Моєю головою керують із штанів, як Ви абсолютно правильно підмітили, мов у підлітковому віці. — З гіркою іронією філософствував він. — Зате у ліжку вона – справжня тигриця!
"Угу, норовлива, рижа, 150 кілограмів та з вусами" — промайнуло у мене в голові. — "Тебе ж ця тигриця, вочевидь, зве у ліжку жеребцем, бо ти іржеш, сопиш, пирхаєш, лягаєшся та губиш від старання кізяки".
— Знаєте, Крістіане, я давно вже із цим усим змирився. Якось понишпоривши у голові та вдосталь порефлексувавши над пляшкою шнапсу, я крок за кроком, мов той Будда, дійшов просвітлення щодо того, що у графі "сімейний стан" я мав би написати – безвихідний. Тож я поставив на своєму майбутньому жирного хреста, перестав пручатися неприхильому фатуму, припинивши спроби цьому запобігти, та зітхнув із полегшенням. Відтепер я для неї – такий собі гібрид джина з лампи, що виконує забаганки, банківського рахунку та гумового фалоімітатора. Вона каже, що хоче, і я стрімголов пнуся зі шкіри, аби виконати це, догодити, отримуючи замість вдячності й теплоти докори про недостатню швидкість чи певні огріхи виконання. Жіноче "хочу" – це ж у жодному разі не просто дієслово! Якщо жінка робить об'яву "я хочу" чи "я хотіла б", то це розповідне речення з констатацією факту, а постановка прямого завдання слухачеві чоловічої статі, який "повинен". От я роблю, що повинен, й іноді навіть почуваюся щасливим. Щасливою, задоволеною становищем ганчіркою на підлозі, що гарно та якісно витирає собою бруд із ніг господині.