Поки що вони з піною біля рота заперечують очевидне та стверджують неймовірне.
Поки що вони вважають неспростовною істиною, що араба, який народився у Марселі, слід за замовчуванням вважати французом, тобто ховрашка, що народився в акваріумі, слід вважати рибою.
Поки що вони намагаються переконати себе, що наші культури "взаємозбагачуються" від… торгівлі наркотиками у передмісттях Парижу, чорних підліткових банд, ідіотських "реперів" та масових згвалтувань, а я чомусь ще мушу переконувати їх у протилежному. Бо ж воланням із мечетей та танцями з оголеним торсом "все не обмежується" й "у них" також є своя "культура", від якої мовляв можна "збагатитися", бо вона "не гірша за нашу". Культура з кісткою в носі проти культури з мікроскопом та пензлем у руці. Що і чому я мушу доводити? І навіщо взагалі доводити очевидні, хоч і неприємні речі – синій колір неба, зелень трави, безалаберну лінь іспанців чи пияцтво фінів? От є, скажімо, італійська культура, а є культура країн, не переобтяжених кількістю нобелівських лауреатів. Наприклад, Папуа Нова Гвінея – і в них також є культура, але її вага та цінність для світу у порівнянні з італійською, м'яко кажучи, наближається до нуля. Який сенс спростовувати неспростовне?
Хтось може мені пояснити, чому квартали, заселені арабами та африканцями автоматично і без винятків перетворюються на помийку? Побіжно кинувши оком, я одразу безпомилково визначу дім, де мешкає француз і де мешкає уродженець Магрибу. І це – не расизм, а констатація неприємного факту. Робітники-емігранти з колишніх французьких колоній, не переотяжені освітою та вишуканими манерами, стрімголов набули своєю безалаберністю, лінню, фаталізмом (іншалла!) та тупістю приголомшливої анекдотичної слави, перетворившись на невичерпне джерело дотепних, хоч і доволі грубих жартів. До прикладу, по всьому Парижу переповідають наступний анекдот: Одного разу мер міста вирішив покінчити з проблемою велетенських щурів, що наводили жах на відвідувачув метрополітену. Оскільки традиційні методи – отрута, відстріл тощо – не спрацювали, то він вирішив удатися до чарівних. Оголошений ним серед чаклунів тендер виграв маленький дідок із довгою зеленою бородою та величезним зеленим капелюхом. Він вийняв з того капелюха маленьку зелену мишку та випустив її на набережну Сени. І сталося диво – з усіх навколишніх підворіт і льолхів раптом повилазили ті самі щури та мов по команді вишикувалися за зеленою мишкою. Мишка бігла вздовж набережної і протягом усього її шляху великі щурі, немов зачаровані, приєднувалися до загальної щурячої колони, що переслідувала зелену мишу. І ось, якоїсь миті зелена мишка стрибнула в річку, захоплюючи за собою тисячі щурів, які миттєво потонули. Ошелешений мер Парижа звернувся до чарівника з наступними словами: "Щиро дякую Вам, мсьє, за вирішення другої найболючішої проблеми нашого міста. Але чи не здається Вам, що Ви могли б заодно допомогти вирішити й першу, найгіршу проблему? Подивіться, будь ласка, у себе в капелюсі, чи знайдеться там випадково ще й маленького зеленого араба?".
До речі, хтось із лібералів може мені розтлумачити наступне – невже колоніальна спадщина виявилася настільки важкою, що аж досі заважає вихідцям з Африки митися, щоб не смердіти у громадському транспорті? І пусті теревені про важку колоніальну бувальщину та знищені європейцями вогнища розвитку наразі звучать украй непереконливо, бо ж якби доколоніальна африканська культура та наука, рівна європейським, дійсно існували б, то африканці зустрічали би колонізаторів такими самими гарматами та каравелами, а не голими сідницями у солом'яних пов'язках. І зараз, у Франції, вони займали б достойне місце у конструкторських бюро та академіях, а не лише на наркоринку, а ще на Марсовому полі під Ейфелевою вежею чи у саду Тюільрі, де збившись у зграї, вони з ранку до пізньої ночі вештаються з величезними гронами маленьких різнокольорових сувенірних Ейфелевих веж у руках, полюючи на туристів, та нахабно-набридливо бряцаючи перед обличчями намагаються продати іноземцям цей металевий непотріб, підробні парфуми, сигарети з гашишем, одночасно вважаючи за справу честі спробувати витягти із кишені мандрівника гаманець.
Поки що вони повторюють на всі лади, що толерантність – це не хвороба, а терпимість, у тому числі до особливостей і вад оточуючих. До почуттів маніяка-педофіла, вочевидь, також?
Проте як би не обурювалися мрійники-гуманітарії, не волали нововиниклі адепти суспільної пандемії "чорної смерті" під назвою "толерантність", але усі намагання масово інтегрувати нижчі раси у європейське суспільство приречені на неминучу нищівну поразку, бо обдурити закони біології, обійти еволюцію та ошукати природу неможливо, подобається це їм чи ні. Обурюйтесь хоч лусніть, але вищезгаданий хатній ховрашок, що народився в акваріумі, ніколи не стане рибою. Природа – це вирок вищих сил, остаточний і безапеляційний. Біологію не скасуєш урядовим декретом.
А втім, давайте все ж утримаємося від образливих узагальнень та надмірних спрощень – не всі вони такі! А от на щастя чи на біду, це вже наступне прокляте питання, де закони самозбереження та дарвінівської природної ієрархії вступають у нерозв'язні протиріччя з законами моралі та гуманізму.
Ясно одне: Європа для її мешканців – більше не фортеця, не твердиня й не храм, а дім терпимості, де тогрують честю і дозволяють трахати себе в дупу, де "лідери громадської думки" та "(а)моральні авторитети" за гроші ладні плюнути у матір, і, що найганебніше, під схвальні оплески суспільства. І за гроші ж завзято виправдовувати руйнування власного дому та плюндрування здобудків власних предків, вбачаючи в танках на кістах дідів елементи "взаємозбагачення культур". Зрада, до речі, завжди непогано оплачується, хоча завжди ж і зневажається. Не дарма ж кажуть, що найстабільніша валюта – тридцять срібляників. Дім терпимості, котрий задля благозвучності перейменували на дім толерантності.
[IІІ]
Чорна дитина у США запитує матір: "Мамо, а що таке демократія?". Мати відповідає: "Синку, це коли білі довго навчаються, а потім щоденно важко працюють, аби забезпечити нам державну фінансову допомогу, субсидії на їжу, безкоштовну медичну допомогу та соціальне житло тощо". "Але мамо, хіба білі не сердяться з цього приводу?". "Звичайно сердяться, це називається расизмом".
Ще один свіжий паризький анекдот
Другою найхарактернішою ознакою спільноти "нових європейців" (поряд з агресивністю та прагненням насаджувати серед оточуючих свої погляди не переконуванням, а насильством) є те, що серед них тотально панує культ утриманства та паразитичне мислення, яке вони ще змалку намагаються прищепити своїм дітям. Воне не просять, а вимагають!
Подеякують, що новим героєм парижан став один відчайдух-водій автобуса, котрий на галасливу вимогу пасажира-араба (звичайнож, безбілетного) вимкнути радіо в салоні, бо за часів пророка Мухаммеда радіо не існувало, а отже це – безперечно, гріх, викинув бородатого нахабу геть зі словами, що за часів пророка Мухаммеда автобусів також не існувало, а отже той мусить забирайся з салону під три чорти та чекати на зупинці на верблюда.
Ще народний поголос поширує байку про одного нещасного британця, котрий, щоб нарешті вивчити французьку, вирішив сісти у Франції до в'язниці на рік, аби опинитися в оточенні носіїв. За рік у паризькій в'язниці він непогано вивчив арабську, турецьку, урду та якийсь африканський діалект. Французька як і раніше лишилася на рівні "зі словником".
Французи… ці пихаті галльські півні, що ми спромоглися їх ощипати та зварити юшку, як полюбляв повторювати фюрер. Ми, а французи й поготів, століттями культивуємо урбаністичний невротизм, видаючи його за куртуазну вишуканість, та зверхньо посміюємося над сільською прямотою і відсутністю манер, але ж це всього лише чесність і ніщо інше. Ми возвели лицемірство та акторство, вдавання та жеманство у культ, назвавши це "вихованністю", та зневажаємо оголену відвертість та тих, хто цього не приймає, вважаючи їх "неотесаними селюками".
"Ох, ох, ох, не всі терористи – мусульмани!". Безперечно. Але всі терористи чомусь – мусульмани.
А от "вони", жителі Півдня, не рефлексують. Вони чесно, неотесано та прямолінійно нахабніють, зневажаючи нас, слимаків, що лише й здатні, що плескати язиком та театрально гримасувати, заламуючи руки. Ну, ще працювати. На них. На утримання їхніх чотирьох дружин та десяти дітей. Бо ж праця, як відомо, на відміну від війни – заняття не звитяжне й не чоловіче!
Дозволь, любий читачу, нагадати тобі про долю так званих "пье-нуар" (фр. pied-noir) – чорноногих, що їх так, здавалося б, принизливо прозвали самі ж французи. Доволі повчальна історія, що з переконливим красномовством феєрично розставляє напівзагублені нами крапки над "і" та свідчить про невблаганність законів функціонування людських спільнот… Ці люди були такими самими французами, але вихованими у колоніальному Алжирі, внаслідок чого вони змалечку увібрали в себе традиційну південну розхлябаність, лінкуватість та безвідповідальність. Після отримання Алжиром незалежності "пье-нуар" почали масово повертатися на історичну Батьківщину, до Франції, де вони, звісно ж, розраховували на теплий прийом, але зустріли відстороненість, зверхність, а подекуди й і ворожість, оскільки самі не усвідомлювали простої істини: вони привезли із собою до країни 20-го сторіччя смердючий подих архаїки. На рівні побуту, щоденних звичок, манери спілкування та світогляду ці французи почувалися набагато ближчими до арабів, ніж до "континентальних братів". Минуле, мов згубний вірус, безповоротно отруїв їхні душі та мізки. Вони так і не змогли "інтегруватися" у європейське життя. І от тепер Франція, наче забувши про свій гіркий досвід, вчиняє ще гіршу помилку, намагаючись "інтегрувати" вже навіть не "напів своїх", чи ж "зіпсованих своїх", а повністю чужерідні елементи.
Самознищення цивілізації відбувається через зміну мислення людей. Так було у Римі, так триває наразі. Люди ніколи не говорили: давайте-но ми знищимо нашу цивілізацію! Вони завжди казали: давайте ми її перевлаштуємо так, щоб вона була кращою і справедливішою (у тому числі й до неписьменних хамів, нахлібників і ґвалтівників)! … і в результаті переробляють її так, що вона взагалі зникає.
Що ж, vae victis136, як то кажуть!
[ДАЛІ БУДЕ]
17
Адреса отримувача: Лебмерг-10332, Галіцієн-райхсгау, Академієштрассе 12, герру Акселю Ульріху
Mon cher ami qui me manque137, сподіваюся, що ти вже оговтався від довгих мандрів, змив із себе дорожній бруд, позбавився неприємних спогадів та насолоджуєшся приємними.